Бідні – не в розумінні неімущі, безмаєтні. Маю на увазі одурених пропагандою, із засміченими мізками, своїх родичів на Росії. Їх не так багато: свекрушина рідня, що споконвіку жила на Вороніжчині, тобто, Слобожанщині, та двоюрідний брат із Київщини, який опинився у Підмосков’ї із власної волі після закінчення київського вишу.
Контактів із ними тепер, із нападом Росії на Україну, жодних. Нема про що говорити: це було ясно ще з відновленням нашої незалежності, хоча не так очевидно. А нині тим паче. «Київська хунта», «ми ж один народ», «ріжуть по живому» – набір реплік один і той самий, пропагандистський. А було ж трохи інакше, ще всередині 90-х.
Коли я вперше потрапила в українське село на Вороніжчині, була вражена передусім мовою. Як почула від свекрухи: «Там, за перетиком» – мало не танцювала з радості. Світлої пам’яті університетський викладач історичної граматики Петро Дмитрович Тимошенко допитувався у нас, першокурсників філфаку з усіх куточків України, чи хто чув у мовному побутуванні слово ПЕРЕТИКА. І цитував Шевченкове: «У перетику ходила по опеньки…» Наша мовчанка доводила його мало не до розпачу. А тут поза Україною почула це слово – живе, функціональне. Етимологія зрозуміла: це може бути межа між городами, ділянками або ряд дерев, що перетинають площину, чи виткана поперечна контрастна смуга на тканині. Звісно, у Грінченковому словнику є це слово – як питомо українське.
«Як же ти гарно балакаєш по-нашому, по-хохлячому», – казали мені тамтешні селяни у селі Березовому. Я ж їх переконувала, що і я, і вони розмовляють українською.
Все в тому селі було, як на великій Україні: квітники біля хат, вишневі садки, оброблені, хоч малюй, такі гарні, городи, криниці з журавлем або корбами. І прізвиська вуличні – дотепні, іскрометні. Старша родичка розповідала, як вони в молодості колядували й щедрували: все, як має бути. Одне було диким: викладання в школі лише російською. Чоловік розповідав: коли учнями вибігали на перерву – тільки тоді спілкувалися українською.
Не знаю, як тепер, коли телевізія і всі російські ЗМІ вже давно забімбують і зазомбовують голови посполитих: певне ж, і української стає менше навіть у сільському побуті. Принаймні, ще якихось тридцять років ті місця не були аж так русифіковані. Почалося це не вчора.
Пригадалося: місцеві розповідали, що навіть голів колгоспу не могли вибрати зі своїх – присилали обов’язково з «москалів». У тих краях і це слово, і «хохли» звучать не як образа, а як розрізнення. Втім, села фактично однорідні: он там живуть «москалі», а тут – «хохли». Коли їхали трасою з Воронежа до Лосевого, то було відразу знати, де чиє село. Російське – ні кущика, ні деревця, хіба випадкове, сірі хати. Українське – веселе, хоча будинки біднуваті, та з огорожами й садками.
Пригадується: з крайньої хати на кутку вулиці виставляли на табуретці радіолу і на всю гучність вмикали українське радіо з Києва. Для мене це було так, наче я не долала далекої дороги нічним потягом і двома автобусами з дому.
Вороніжчина є (чи була?) частиною українського етнокультурного простору. Першими українцями, що з’явилися в цих краях, були українські козаки – «черкаси», десь у половині XVII століття. І досі можна почути цю назву. Це була колонізація Слобідської України: сучасні землі Сумської, Харківської, Білгородської, Курської та Воронезької областей. Південна частина Вороніжчини освоювалася переселенцями з Право- та Лівобережної України. Цей процес тривав до 20-х років ХІХ століття.
За проєктом Центральної Ради цілий цей край мав творити окрему землю – Подонь. У 1917 році в Острогозьку, що став центром українського життя, відбулося кілька з’їздів українців краю. Вони прагнули приєднатися до України. Це стало можливим за Брест-Литовськими домовленостями: радянський уряд погодився на встановлення кордонів між Україною та РРФСР за етнічним принципом й окремі райони Вороніжчини були навіть зайняті українськими військами. У 30-х роках ХХ століття українське життя режим згорнув або розгромив. Радянська імперія схаменулася.
Ще донедавна на Вороніжчині була досить активна українська громада. Надсилала не раз українські книжки в бібліотеки. Нині ж, переконана, україноцетрична самоідентифікація є проблемною. Бояться і голос подати.
Тоді, в перші мої поїздки на Вороніжчину, дарували відчуття рідного, призабутого, але щирого.
Не забуду розкішні краєвиди цих країв: білі крейдяні гори, ліси, річка Битюг з величезними вільхами на берегах, багатюща рослинність. Там уперше побачила релікт: відкасник татарниколистий.
З тих колонізованих колись українцями країв походять відомі люди: біля Острогозька народився визначний історик Микола Костомаров (1817–1885).
У Кантемирівці з’явився на світ наш блискучий поет Євген Плужник (1898– 1936), знищений режимом. У Бутурлинівці почав життя Микола Дремлюга – відомий український композитор і педагог. І це далеко не всі імена, пов’язані з Вороніжчиною.
Ще кілька слів про іншого мого родича, який опинився в Підмосков’ї за власним вибором. Нівроку обжився там, дочки виросли вже не в українському середовищі. Повиходили заміж за місцевих. Не знаю: може, зяті його також «зетники», як більшість очманілих від нахрапистої пропаганди населення Росії. Може, їх теж погнали на вбивство українців? Як мій двоюрідний брат ставиться до нападу Росії на нашу землю – не відаю. Пригадую: ще задовго до війни цей родич прийшов у гості. І за святковим столом раптом почав балачку: мовляв, що це ви тут, в Україні, скрізь за Петлюру агітуєте? Шкода, що ми тоді стрималися: незручно ж із гостем палко сперечатися. А даремно! Занадто ми чемні, виховані, коли варто полемізувати, відстоювати свою думку. Тим паче, що той змосковитілий родич – історик за фахом… Йому й Мазепа – зрадник. Сказано: з ким поведешся – від того й наберешся. І ще: з вовками жить – по-вовчи вить. Тож не маю нині жодного сентименту до родичів, що опинилися на Росії. Кровний зв’язок – аж ніяк не гарантія взаєморозуміння.
Про це також історія з уст знайомої етнічної росіянки Марини. Вона опинилася в нашому Миколаєві за направленням із російського вишу ще в радянські часи. Прижилася в Україні. Розповіла, що з початком повномасштабного вторгнення чекала дзвінка від рідної сестри. Вона ж зателефонувала значно пізніше і почала з докорів: «Что вы там себе думаете? Наши мальчики гибнут. Наши матери плачут. У нас все подорожало». Марина вжила «крєпкоє русскоє слово» у відповідь рідній сестрі. З тих пір не спілкується з нею.
Бідні, бідні родичі, затюкані пропагандою. Іноді не вірю, що живемо не в печерну добу, а в час високих технологій, альтернативних джерел інформації. Та, виявляється, до техніки треба здорової голови. А вона – в смітті, непотребі. І до родичання нема вороття.
