Коли через кілька років перебування у Нью-Йорку я переїжджав у Торонто, то найбільшим вантажем були книжки, а їх назбиралося 55 чималих коробок. Певно, стільки ж залишилося в Києві після 13 років життя там.
Не згадуючи вже про нашу родинну бібліотеку, яка 35 років тому дісталася в контейнері з Варшави в Торонто як наше емігрантське майно.
Я не знаю, скільки в мене книжок, я ніколи їх не рахував і не каталогізував, я тільки знаю, що вони супроводжують мене з дитинства.
У рідному домі в Любліні бібліотека батьків була скромною, бо вони обоє втратили свої родинні книгозбірні під час війни, коли будинки обох дідів згоріли, а вони поневірялися випадковими містами і помешканнями. Після війни батьки користувалися радше публічною бібліотекою, а вдома у них був дуже базовий канон літератури і трохи фахових видань.
Це моя на дев’ять років старша сестра почала збирати свою власну бібліотеку, сама писала поезію, вивчала славістику і зрештою стала відомою журналісткою.
Це в її кімнаті я знайомився з першими книжками, часом вона купувала мені якусь кольорову дитячу книжечку, щоб тільки я не чіпав її колекції.
Читайте також: Hibernaculum
Моя серйозніша пригода з книжками почалася під наглядом батькового друга, місцевого судді Єжи Брахе, який nota bene виносив вироки в будівлі Районного суду, проєкт якого створив його батько-архітектор. Отже пан Брахе був милим диваком, жив зі своєю старенькою мамою, а їхнє досить тісне помешкання було повне книжок, які стояли на полицях, які затуляли всі стіни, але більшість і так лежала на підлозі, утворюючи високі колони. Я дуже любив навідуватися з батьком до судді, який став моїм першим читацьким порадником. Це він складав список, що і коли я маю прочитати, а потім питав, що я з цього зрозумів, а мені тоді було не більше 10-12 років. Мій батько ставився до цього несерйозно, але дозволяв мені купувати все, що мені лишень запраглося прочитати. Вибір у люблінських книгарнях був досить скромний, але оскільки були це ранні 60-ті, то на хвилі політичної відлиги з’являлися видання й автори, які раніше були заборонені комуністичною цензурою, а мене найбільше цікавила історія і все, що з нею пов’язане. Найбільшою подією кожного року був великий весняний книжковий ярмарок на Литовській площі в центрі міста. Це була справжня радість, бо видавництва привозили книжки, які зазвичай були дефіцитом у міських книгарнях. Це був початок моєї невеликої, але власної книгозбірні.
У роки навчання в ліцеї я регулярно навідувався в єдину в місті букіністичну крамничку, в якій часом з’являлися книжки й альбоми, присвячені мистецтву, тоді вони цікавили мене найбільше. Я також записувався на абонементи запланованих видань, які природно (через перманентні соціалістичні нестачі) були єдиною гарантією на збільшення колекції.
Так я став власником Великої одинадцятитомної загальної енциклопедії Державного наукового видавництва і п’ятитомного видання творів великого польського пізньоромантичного поета й політичного емігранта Ципріана Каміля Норвіда, nota bene, тоді я навчався в художньому ліцеї його імені.
Коли я їхав на навчання у Варшаву, у Любліні залишилася вже цілком пристойна моя власна бібліотека. У студентські часи збірня систематично поповнювалася, зокрема виданнями з так званого “другого оббігу”, тобто підпільними. Так я став тоді власником монументального видання видатного польського філософа Лешека Колаковського “Основні напрямки марксизму”.
Читайте також: Легенди
Ця тритомна праця, написана в еміграції в Парижі, була дослідженням і аналізом як ортодоксального марксизму, так і багатьох його інтерпретацій у філософсько-історичному аспекті. Книжку можна поділити на три частини: виникнення, розвиток і занепад. Це був час, коли нас передовсім цікавив останній елемент цієї тріади, а саме занепад. Хоча, як ми можемо помітити нині, у світі повно осиротілих нащадків небанального зрештою мислителя Карла Маркса.
Колись, перед самою моєю еміграцією в Канаду, я позичив цю працю одному з моїх варшавських друзів, відомому нині диригенту, і лише через багато років, під час якогось візиту в Польщу, я віднайшов її в добрій формі і в таких же руках на полиці мого приятеля.
Як можна здогадатися, уся наша бібліотека, збагачена юнацькою колекцією моєї дружини, була ретельно записана й доєдналася до емігрантського контейнера з переселенським майном, яке ми надіслали в Торонто. Тут ми рівненько поскладали книжки на полицях і вони впродовж довгих років жили собі спокійним життям приватної бібліотеки, яку ми час від часу доповнюємо новими позиціями. Останні кілька років я дивлюся на свою бібліотеку геть іншими очима, власне кажучи, я замислююся, що її чекає в майбутньому, зважаючи на те, що дві третини видань тут польською мовою, а третина англійською і українською. Наша донька, яка, щоправда, вільно говорить усіма трьома мовами, не проявляє якогось неймовірного інтересу нашою книгозбірнею (у неї вже є власна). Гадаю, що більшості з цих книжок вона ніколи не прочитає, а враховуючи, що вона вже 20 років живе в Англії, то не думаю, що вона захоче все це пакувати в десятки коробок і надсилати в Європу. Щоб уберегти її від складних рішень, я починаю розглядати якісь варіанти, поки ще можу це зробити. Спочатку я майже зовсім занедбав поповнення колекції, хоча це не так і просто і часом я здаюся і купую чергову книжку, як алкоголік, який каже собі, що цей келишок буде останнім. Поки що наша емігрантська бібліотека живе своїм спокійним життям, навіть нещодавно моя дружина докупила кілька нових полиць зі скляними дверцятами, щоб книжки не збирали того, що їм вдається найкраще, – пилу.