Біблійні землі

На фото: арена римлян, на руїнах давнього іподрому міста Джераш йорданці   влаштовують для туристів костюмовані шоу

Тутешні королі владарюють розмірено. Час від часу вони засвічуються на обкладинках капіталістичних журналів і є класичним прикладом арабської шляхетності. Рівень жит­­тя в країні чи не найвищий поміж держав-сусідів, а люди на вулицях спокійні й радісні. Всупереч стійкій поширеній думці про «небезпеки Близького Схо­­ду», йорданці вже давно переплавили свої мечі на сувеніри, і навіть ізраїльські туристи почуваються тут цілком комфортно, не кажучи вже про «українських братів».

Гладіатори

Так, Йорданія – ще одна країна, з якою ми практично поріднилися: більшість місцевих лікарів отримували дипломи в наших інститутах і, звісно ж, привезли додому українських дружин. Жінки на життя не скаржаться й повертатися додому не поспішають. Ось і наш гід Стелла вже десять років живе в Аммані, столиці країни, і так активно піарить йорданських чоловіків, що з’являються підозри, а чи не отримує вона відсоток від якоїсь тутешньої шлюбної агенції.
Ми ще не встигли отямитися від зміни декорацій після прильоту з Києва, як нас оточила юрба гладіаторів. Оце чоловіки! Взагалі кожна країна має свій план захоплення й завоювання туристів: чим їх оглушити, чим прив’язати. Щодо йорданського плану найперше, що може вразити мандрівника, – античне містечко Джераш.

І річ не тільки в залишках римської цивілізації, що збереглися тут ледь не первозданними, – я, наприклад, іноді нудьгую серед каміння, навіть тися­­чолітнього. У Джераші на іпо­­дромі відбуваються жваві гладіаторські бої, в яких і костюми, і реквізит, і масовка запозичені, приміром, із фільму «Гладіатор».

Битва точиться не на жарт: мечі змінюють списи, крик, галас… І ось переможець із лютим виразом обличчя приставляє кинджал до горла переможеного. Дивлячись на трибуни, чекає на вирок. На щастя, ми живемо в гуманному столітті – всі до одного глядачі підняли великий палець угору.

Не встигли туристи відійти від шоку, як просто на них наввипередки мчать колісниці, запряжені арабськими скакунами. Аж ось виставу закінчено, і настає приємний момент – фото на пам’ять з екзотичними персонажами. Жін­­ки-європейки мало не плачуть від щастя, притискаючи голови до аж настільки твердого чоловічого рамена. Романтику переривають звуки араб­­ської волинки – у сусід­­ньо­­му амфітеатрі музиканти в костюмах йорданської королівської гвардії награють задерикуваті мотиви. Мало хто з присутніх туристів зміг утриматися, щоб не пуститися в танок, недарма кажуть: музика єднає!

Скарб набатеїв

Як же правильно розрахований йорданський план захоплення! Ось вона, наша нова любов, нехай не єдина, але точно на все життя – таємнича скеляста Петра. Ми пробираємося крізь вузьку ущелину до головної перлини міста – палацу Ель Хазнех (Скарбниця), спостерігаючи, як величне місто змінює свій колір у західних променях від рожевого до пурпурного. Тонко вирізаний у камені фасад будинку Скарбниці зрешечений кулями. Бедуїни вірили: якщо вцілити в секретне місце, на них проллється золотий дощ. До речі, скарбів Петри так дотепер і не знайшли, а їх має бути чимало! Як дотепер вчені не можуть точно сказати, хто ж такі набатеї і як вони змогли створити чотири тисячі років тому таку дивовижу в скелях. Відомо лише, що це загадкове плем’я прославилося митниками, одними з найдавніших у світі, – вони знімали чималу данину з багатих караванів, які минали цю територію.

Але ж лише 200 років тому про місто Петра та його скарби ходили лише легенди. Войовничі бедуїнські племена, які населяли ці скелі, категорично відмовлялися пропустити будь-кого в ущелину. Довелося швейцарсь­­кому мандрівникові-сходознав­­цю Йоганну Буркхардту піти на хитрість заради прогресу: пере­одягшись у мусульманина, він намовив бедуїнів провести його на могилу первосвященика Авраама, брата Мойсея, – шлях до неї пролягав саме крізь Петру.

Як відомо, жодна добра спра­­ва не залишається безкарною: коли в Петру потягнулися численні туристи, уряд Йорданії став вважати присутність бедуїнів у цих скелях недоречною. Довелося їм пере­їхати у спеціально збудоване неподалік селище. Щоправда, при цьому вони отримали ексклюзивне право на торгівлю й перевезення туристів у Петрі та її околицях. Бізнес цей процвітає: діти, тільки-но навчившись ходити, вже пропонують туристам смугасті камінчики з Петри, жінки продають прикраси, а чоловіки перевозять уще­­линою ледачих туристів на віслюках і конях – вісім кілометрів не кожен подужає пішки.
Моє ж знайомство з бедуїнським характером почалося з п’ятирічного карапуза, який намагався продати камінчик за «ван долар». Не зніяковівши після моєї відмови, він просто вручив цей камінь у подарунок і, цмокнувши мою руку, пішов собі гордовито. Далі – ще дива: бедуїнський юнак, який про­­мишляє перевезення­­ми на віслюку, заявив, що в грошах він не має потреби у принципі, бо його природне щастя зовсім в іншому. І, посадивши мене на свій капловухий транспорт, повіз показувати Петру. А тут трапилися його сусіди, і ось ми йдемо місцевими стежками по червоних скелях у гості на бедуїнський чай.

Марсіанська пустеля

Лише за годину їзди від Петри розкинулася пустеля Ваді Рам. Колись вона була дном моря, та після природних катаклізмів мі­­льйони років тому перетворилася на пустелю. Вітер і сонце перетравлювали камінь на пісок, концентрація заліза в якому така велика, що на сонці він світиться яскраво-червоним кольором. На довгі кілометри простягнулися червоні бархани, й дотепер вони – батьківщина для більшості йорданських бедуїнів. А також натура для голлівудських кіногруп, які знімають тут краєвиди Марсу. Але каравани верблюдів тут навряд чи нині зустрінеш, бо сучасні бедуїни пересіли на військові джипи секонд-хенд зразка Другої світової. Прогулянка пустелею приносить ще ті відчуття: «воїни пісків» водять авто так само круто, як і арабських скакунів.

Із цими місцями пов’язане ім’я одного з найтаємничіших персонажів минулого століття Лоуренса Аравійського. Потяг до романтики привів пещеного англійця, який навчався в Оксфорді, у бідні бедуїнські намети. Історики дотепер сушать мізки, як білій людині вдалося настільки завоювати довіру й любов непокірливих арабів, щоб аж стати їхнім лідером у революції.

Намагаюся зрозуміти це, переживаючи чергову пригоду – ночівлю в пустелі у бедуїнському наметі. В ньому хоч і є максимально можливий тут комфорт на кшталт гарячого душу, однак він залишається наметом у пустелі. Втомленим подорожанам подають бедуїнський чай на травах, що відразу ж повертає втомлені тіло й дух до бадьорого настрою. А ще лоскоче ніздрі свіжий аромат баранчика, запеченого в піску. А музика… Сумні звуки арабських струн розповідають про те, наскільки самотньою стає людина серед пісків. Їм підспівують вовки – ті, що зібралися навколо табору на запах баранчика. Ближче їм підійти не вдасться – навколо табору горять захисні смолоскипи. Дивлячись на розсипані над пустелею зірки, я, здається, розумію мотиви арабської любові Лоуренса Аравійського.

Вода мертва й жива

Мертве море… Потрапити сюди було мрією дитинства, коли батьки безуспішно вчили мене плавати. Що за рідкісне задоволення – почитати газету, лежачи у воді! Поєднання води, цілющої грязюки й повітря на Мертвому морі лікує всі хвороби, навіть ті, котрих ще немає. І це не самонавіювання: місцеві мешканці кажуть, що достатньо кілька днів побути на Мертвому морі, щоб утомлена людина прийшла в норму. Нам вистачило й одного дня перекидань у грязюці та погойдування тіл на гладі води, щоб бути готовими до нових висот і пригод.

І вони не забарилися – в день, коли нас повезли на річку Йордан, до місця хрещення Ісуса Христа. Після щойно пролитих дощів річка мала вельми каламутний вигляд, але навіть наявність ізраїльських прикордонників на іншому березі не змогла зупинити мій релігійний екстаз. Я ступнула у воду. Її виявилося в річці по коліно. Я зачудувалася й ступнула далі – глиб­­­ше не стало. Благочестиві думки поступилися місцем роздратуванню, краса моменту втрачалася. Наступний крок – і я з головою пішла під воду, здається, зі спонтанним негарним словом. Покарання настигло негайно: сильний плин підхопив мене й поніс за течією. Ізраїльські автоматники помітно напружилися, на йорданському березі почалася паніка, я борсалася у воді… І якби не кілька сміливих йорданських чоловіків, які не побоялися кинутися за мною у вир, ви навряд чи прочитали б цю історію. [1966]

ВУШКО ГОЛКИ. У давнє скелясте місто Петру можна пройти лише крізь цю ущелин

СПЕКОТНИЙ КУРОРТ. Пляжна зона одного із люксових готелів на узбережжі Мертвого моря