«Біблія русофобії»: як маркіз де Кюстін знищив пропагандистський міраж. Частина ІІ

Досвід мандрівника, який замість панегірика російському абсолютизму створив викривальний бестселер

---

У травні 1843-го в паризькому видавництві «Аміо» вийшла книжка маркіза де Кюстіна «Росія 1839-го». Висновки про імперію, яку французький аристократ відвідав протягом липня — вересня 1839 року, руйнували пропагандистський міф. Влучні характеристики, розкішні метафори, сміливі прогнози дають змогу зрозуміти сутність російського державного ладу й ментальні особливості місцевого люду.

Початок читайте за посиланням

За фасадом режиму

Маркіз вважав, що монархія має базуватися на чеснотах Просвітництва — цінування людської гідності, рівність перед законом. Через деякий час мандрівник усвідомив, що Ніколай І є розпусним дволиким Янусом, а під личиною загального порядку криється тотальна брехня, сваволя й лицемірство. Ніколаєвську росію оцінював як східну деспотію, яка експлуатує європейські досягнення. Росіян вважав сліпими варварами, які не хочуть стати цивілізованими, а лиш намагаються справляти відповідне враження на іноземців. Маркіз резюмував, що «на жаль, дикуни мають вогнепальну зброю». Вираз нагадує відому метафору холодної війни про «Верхню Вольту з ракетами».

Кюстін побачив величезні контрасти між палацами й селами та констатував внутрішній розкол країни. Російські дворяни розмовляли мовою філософів-енциклопедистів і водночас чинили гніт у своїх маєтках. Маркіза шокувало кріпацтво — продаж людей, голодні селяни, їхні смерті від злиднів і насильства. За оцінками, кріпак щорічно приносив власнику 10–40 руб. прибутку, які йшли на поміщицьке вбрання, майно й інші розкоші. Мандрівник здивувався, що кріпаки не прагнули свободи, а хотіли стати власністю держави. Дворяни ж лицемірно заявляли, що життя кріпаків щасливе й безтурботне.

Маркіз зазначив, що росіяни брехливі й гарно прикидаються (тому мають непоганих дипломатів), хитрі, жорстокі, неделікатні, марнославні, ліниві, байдужі, нерішучі, підозріливі, лицемірні, неосвічені, жадібні, мстиві, поверхневі, заздрісні, не тримають слово, не цінують людське життя. Також росіянам притаманні рабська покірність, ксенофобія, зневага того, чого не знають. Водночас мандрівник відзначав відважність, енергійне виконання наказів, цілеспрямованість і розсудливість росіян. Вони непогані візники, але не шкодують транспорт і жорстоко ставляться до коней. Також француз помітив, що росіяни більш-менш чисті, але мали задрипаний одяг, жили в брудних хатах чи палацах. Заразом маркіз зазначив, що простолюд знаходив розраду в пияцтві, аристократія — у розпусті.

Мандрівнику імперія нагадувала військовий табір, де сувора дисципліна замінила державне управління. Монарх нерідко розставляв військових на цивільні посади (мінфін, міносвіти, Священний Синод). Це враження посилювало те, що всі держслужбовці ходили в одностроях, а імператор любив паради й стандартизовану архітектуру. Маркіз відзначив, що в імперії відсутні незалежне судочинство, адвокатура й панував дух беззаконня. Натомість у росії існував культ влади, а всевладдя монарха здавалось абсолютним. Винятком стало торпедування селянської реформи, оскільки Ніколай І врахував опір бюрократії та дворянства й відмовився від звільнення кріпаків. На місцях тиранія корумпованих чиновників підміняла деспотизм імператора.

Усевладні, пихаті, неповороткі бюрократи породжували масу безглуздих формальностей, але все одно лишалися «гвинтиками державної машини». Ніколай І ушестеро збільшив чисельність держапарату й зробив його опорою режиму. Зростання кількості бюрократів супроводжувалося зменшенням зарплат і провокувало суцільну корупцію. Також чиновники крали, щоб потім можна було відкупитися. За свідчення французького посла, після збільшення платні суддям одразу виросли розміри хабарів.

Маркіз не побачив підтвердження розпропагованої уварівської тріади, бо росія «не мала народу й лишалася країною рабів». Знать і держслужбовців Кюстін вважав високопоставленими рабами. Дворяни не мали політичних прав, паспортів і фінансово залежали від монарха (живі гроші могли отримати під заставу землі в кредит у Дворянському земельному банку). На бюрократію імператор впливав через систему чинів, де були зрівняні ранги військових, чиновників і придворних. Так директор імператорського театру мав однаковий ієрархічний ранг і привілеї як генерал-лейтенант, таємний радник, віцеадмірал, сенатор, архієпископ. Кюстін спершу намагався співчувати пригнобленому народові. Потім він усвідомив, що росіяни люблять своє рабство, а сліпе підпорядкування й деспотизм передають у спадок. Ще росіяни заради збереження імперії були готові терпіти будь-яку тиранію. Російську любов до рабства француз вважав наслідками терору Івана Грозного.

Головний ментальний вплив на російську політичну культуру, на його думку, справили традиції Золотої орди, тому маркіз радив «пошкребти росіянина, щоб побачити татарина».

Напруженість сил продовжувала існування режиму й виправдовувала тиранію. Система управління країною бачилася маркізу неефективною, бо грандіозні зусилля витрачали заради нікчемних результатів. Зокрема, балтійський флот був лиш «іграшкою імператора». Через відсутність портів, які не замерзали, кораблі більшу частину року не могли вийти в море й були приречені на гниття. Водночас відбудова зруйнованого пожежею 1837 року Зимового палацу засвідчила жорстокість уряду й незрозумілу терпимість народу. Тисячі робітників підривали своє здоров’я в умовах величезних перепадів температури (спека в приміщенні й мороз на вулиці), але після відновлення палац був повен паразитів. Також маркіз став свідком «державного шахрайства». Грошова реформа 1839-го, серед іншого, мала покрити витрати на реставрацію Зимового палацу.

Француз побачив величезний розрив між російськими амбіціями й реаліями, тому він назвав росію «царством фасадів» (royame de facade). Він констатував, що існує дві росії — справжня й ілюзорний образ для іноземців. Влада хвалилася відсутністю смертної кари, хоч людей нерідко забивали до смерті батогами. Ніколаєвський звід законів не захищав від свавілля поліції, бюрократії, митників. Армія сяяла на парадах, натомість утримувалася в бруді й голоді. Міста, де мав їхати імператор, похапцем фарбували. Француз зазначив відсутність самобутньої культури й цивілізаційне відставання, через що росіяни вперто копіювали Захід. Запозичені речі нерідко спотворювалися до невпізнання, як православ’я. Церква стала «гвинтиком деспотизму» й солдатами імператора. Маркіз зауважив, що духовенство неграмотне й неавторитетне, не комунікує з народом, не популяризує віру. Наслідком стало неафішоване поширення сектантства. Створений для європейців образ віротерпимої країни не відповідав дійсності, адже державна церква активно здійснювала релігійні гоніння.

Влада трималася на незнанні свободи та страхові. Маркіз назвав росію «60-мільйонною в’язницею, ключ від якої тримає імператор». Монарх легко міг будь-кого піддати опалі, кинути за ґрати, заслати до Сибіру чи відправити воювати на Кавказ. Дітям декабристів Ніколай І заборонив носити прізвище батьків і здобувати освіту. Кюстіна шокувало свавілля поліціянтів, які на його очах били людей на вулиці, і покірність росіян. «Раб ніколи не протестує», — резюмував маркіз. Наприкінці мандрівки він долучився до порятунку француза Луї Перне, який без обвинувачень і пояснень три тижні просидів у в’язниці.

В імперії процвітало доносництво. 1837-го селянка Мар’я Нікіфорова за донос на свого сина-дезертира отримала срібну медаль «За усєрдіе».

Натомість нерідко замовчувалися факти загибелі людей. Про трагічні смерті на воді під час маскараду в Петергофі ніде не повідомили, а помпезні гуляння продовжувалися, наче нічого не сталося. Водночас предметом пильної уваги політичної поліції залишалося друковане слово. Так академік Кьоппен не погодився з офіційною чисельністю населення імперії (60 мільйонів 1839-го) та назвав нижче число — 54 мільйони. Пропагандист Яков Толстой написав на вченого донос. Після втручання шефа політичної поліції Бенкендорфа число виправили — 62 мільйони на 1838 рік (формально дорахували поляків, горян, солдатів). Тоді ж князя Долгорукова, який у книжці про російські роди звинуватив Романових в узурпації влади в XVII столітті, змусили добровільно піти на заслання у В’ятку.

Іноді режим лихоманило: відбувалися національні повстання, путч декабристів, селянські бунти. Кюстін зрозумів, що порятунок Романови бачили в закручуванні гайок та ізоляції. Посилювалася цензура, закривалися газети, пресі заборонялося обговорювати політичні питання. 1830-го дворянам (окрім купців) закрили виїзд за кордон. З 1835-го обмеження стосувалися лише Франції. Батьківщину маркіза режим вважав головним джерелом вільнодумних ідей, тож 1836 року запровадили ембарго на французькі книги. Імператор почав звернення до «національних коренів», фактично активізував русифікацію. Монарх змусив двір розмовляти російською, хоча придворним дамам «мова Пушкіна» давалася важко. Імператор контролював історієписання. Водночас маркіза здивувало ставлення до історичного минулого: незручних попередників забували (факт убивств Івана VI, Пєтра ІІІ, Павла І замовчують, місця їхньої пам’яті перебували в занепаді — Ропша й Петерштадт), замість автентичних пам’яток будували новороби (Преображенський собор у Нижньому Новгороді, Десятинна церква в Києві).

Ніколай І активно долучився до створення історичного міфу про війну 1812-го. У зв’язку з 25-річчям захоплення Парижу 1839 року розпочалося «победобєсіє в мініатюрі»: вийшла офіційна історія війни й запроваджено термін «отєчєствєнная война».

У вересні 1839 року на полі Бородінської битви відбулася історична реконструкція, яка чомусь завершилася відступом французів.

Запрошення відвідати захід маркіз проігнорував. Там же було відкрито монумент, музей битви й започатковано щорічну хресну ходу. Доба Ніколая І також характеризувалася розквітом монументальної пропаганди. Якщо до його царювання в імперії нараховувалося приблизно 15 пам’ятників, то за час правління постало близько 100 (58 монументів було присвячено війні 1812-го, решта — Пєтру І, Полтавській та Куліковській битвам, підкоренню Сибіру тощо).

Замовчування й показовість перед іноземцями фактично були визнанням відсталості, сорому за тиранію та приховуванням нелюдського характеру режиму. Маркіз підсумував, що правління, яке підтримується обманом і лицемірством, глибоко порочне. Кюстін повертався додому прихильником конституцій та радив відвідати росію, щоб навчитися цінувати свободу. Він пропонував ізолювати росію від Європи й дати росіянам не свободу, а людяність. Підсумовуючи свою мандрівку, пілігрим писав, що мало чого бачив, зате чимало зрозумів.

Прогнози

Тотальне замовчування породжувало ілюзію порядку, а режим видавався вічним. Натомість Кюстін побачив «міцно закоркований котел з окропом, під яким горить багаття». Він припускав, що за пів століття росія здійснить завойовницький похід на Європу або в імперії станеться революційний вибух. Росіяни виправдовували завоювання ідеологічним месіанством («звільнення слов’ян і Константинополя від турків», «боротьба проти революцій») та бачили в них моральну компенсацію за відсталість і неможливість облаштувати лад усередині країни. Маркіз зрозумів: прихованим сенсом імперської зовнішньої політики є глобальне домінування, що пояснювало таємниці історії росії.

Приховані наміри влади повністю збігалися з очікуваннями народу: «раб, стоячи на колінах, мріяв про світове панування». Думки про захоплення Європи приваблювали неосвічений простолюд і виправдовували гніт поліції та поміщиків, рабство. Лиш у складі окупаційної армії пригноблений люд отримував свободу дій.

Дворяни зізнавалися Кюстіну, що одного дня росія захопить Європу, а Петербург стане столицею світу. Француз припустив, що за допомогою агентів впливу росіяни хотіли спровокувати анархію і під гаслами наведення ладу захопити континент. Проте маркіз вважав, що єдність французів, прусаків, австрійців, британців не залишать росіянам жодних шансів. Він зазначив, що росіяни у військовій сфері на рівних могли конкурувати лише з азійцями. Натомість імовірна війна проти Європи бачилася йому битвою колоса «без обладунків, за ідеї, які його не цікавлять, за інтереси, яких немає». Натоді імперія не мала промисловості й не конкурувала за ринки збуту. Через низьку продуктивність праці обсяги російського залізовидобутку з початку століття впали втричі. Російський імперіалізм підживлювався винятково марнославством самодержця.

Також Кюстін зазначив, що доля імперії вирішуватиметься в інших країнах, бо росіяни не продукують ідеї. Так маркіз інстинктивно відчув появу більшовиків, які взяли на озброєння доктрину німецьких філософів — соціалізм. Мандрівник вважав, що соціальний вибух, страшніший за Велику французьку революцію, неминучий. Революцію обумовлювали значні майнові й соціальні контрасти, а також відсутність факторів, які стримували б (середнього класу, політичної влади у дворян та авторитетного духовенства). Вибух мав статися при першому пом’якшенні режиму, бо тільки страх угамовував латентну жорстокість російського простолюду. Маркіз вважав, що рушійною силою стануть люди з амбіціями й без аристократизму — діти священників і дрібні чиновники.

Інформаційна бомба

Кюстін найбільше ненавидів брехню. У росії він пережив внутрішню ідеологічну трансформацію і з почуття обов’язку писав книжку про справжнє обличчя імперії. Інформаторами маркіза були князь Пьотр Козловскій, французький посол Проспер де Барант, філософ Пьотр Чаадаєв, публіцист Алєксандр Тургєнєв, художник Орас Верне, баронеса Цецилія Фредерікс. Навесні 1840-го мандрівець читав у своєму салоні уривки з майбутньої публікації, а в газеті La Presse вийшов її анонс. 1841 року він їздив писати до Швейцарії та Італії, а завершив роботу у вересні 1842-го. Книжка La Russie en 1839 («Росія 1839-го») написана у формі 36 листів до анонімного друга з персональними враженнями про подорож. Твір нараховував 1800 сторінок і поділений на чотири томи. Перше видання побачило світ 15 травня 1843-го. Наклад продали за два місяці. Друге видання вийшло 15 листопада того ж року, 1846-го було опубліковано третє й четверте, 1854-го — п’яте, 1856-го — шосте видання. Додатком до третього видання стали уривки з праці німецького теолога Августина Тайнера про поневіряння уніатів під скіпетром Романових.

За десять років книжку переклали англійською, німецькою та шведською мовами. Наклади становили понад 200 тисяч примірників, переважна частина з яких вийшла контрафактом у Бельгії, мала дрібний шрифт і поганий папір.

Як і очікував Кюстін, у Петербурзі книжку негайно заборонили. У липні 1843-го рішенням Комітету іноземної цензури не дозволялося поширення, ввезення й обговорення книжки, а також згадка імені автора й російської критики на нього. Заборона підігріла популярність — офіційні та піратські видання проникали до росії контрабандою. Французька все ще була рідною мовою для російського дворянства. Імператор у колі родини читав книжку з гнівом та інтересом водночас. Рвав її на шматки й читав далі. Не могла не дратувати монарха й позитивна рецензія в «Журналь де Деба». Найбільше його зачепив удар по офіційній ідеології — уварівській тріаді «самодержавство — православ’я — народність».

19 червня 1843 року міністр освіти й очільник академії наук граф Сєрґєй Уваров для боротьби з Кюстіном запропонував найняти іменитого іноземного письменника, який мав показати нерозривний зв’язок між імператором та народом. Проте спроба використати для цієї ролі Оноре де Бальзака провалилася. Усе ж російське посольство на деякий час домоглося мовчання більшості паризьких журналів. За кордоном вірнопіддані письменники на утриманні (нерідко під псевдонімами) негайно почали писати «відповідь Кюстіну». Їхні опуси виходили німецькою, французькою та англійською мовами. За порадою вихователя імператорської родини поета Васілія Жуковського, критикували не суть книжки («бо в ній багато правди»), а присікувалися до дрібниць. До інформкампанії долучилися Ніколай Греч (заперечував жертви під час відбудови Зимового палацу, бо росіяни загартовані; стверджував, що російська система управління найкраща, а росіяни мають нібито більше свободи, ніж французи), паризький адвокат Шарль Дюез (у Франції більше ганебних явищ, ніж в росії), Шод-Егу (називав маркіза слабким письменником), пропагандист Яков Толстой (нібито Кюстін страждав психічними розладами, тож йому не можна вірити), радник МЗС Ксаверій Лабєнскій (мовляв, маркіз концентрувався на негативі), граф Головін (відкидав критику Пєтра І).

Згодом німецькій та французькій пресі стало відомо, що антикюстінівські твори пишуться на замовлення й гроші російського уряду. Тому Петербург припинив спонсорування журнальної війни, «щоб не робити рекламу Кюстіну» й узяв курс на замовчування теми. Цікаво, що князь Пьотр Вяземський підготував антикюстинівську книжку. Після того як 1844 року режим де-факто запровадив виїзні візи й заборонив виїзд за кордон особам до 25 років, він не став її публікувати.

Позитивний відгук про опус маркіза залишив мігрант-публіцист Алєксандр Герцен («найкраще з написаного іноземцем про росію»). Консервативний історик Міхаіл Погодін у щоденнику зізнавався, що «за правду, від якої мороз по шкірі, готовий доземно вклонитися автору». Нідерландський генерал Фрідріх фон Ґаґерн, який 1839 року теж відвідав росію, знайшов у книжці підтвердження власних вражень.

Епілог

Кюстін застав Східну війну й помер 28 вересня 1857 року в заміському маєтку Сен-Гратьян. Похований у крипті церкви Сен-Обен в Окенвілі поруч із матір’ю, дружиною та сином. Нової актуальності книга набула у ХХ столітті. Американський посол у повоєнній москві, генерал Вальтер Беделл Сміт, не один раз її цитував та іронічно називав опус «найкращою книжкою про срср». Збігнєв Бжезінський писав: «Жоден совєтолог нічого не додав до прозрінь Кюстіна» та відносив книжку до розряду мастрід з основ політтеорії. Дмитро Донцов вважав, що маркіз «глибоко заглянув у душу москалеві й залишив пересторогу Заходу».

У росії короткі уривки з книжки публікували 1891 та 1910 роках. В срср 1930-го вийшов на дві третини скорочений текст (перевиданий 1990-го). Проте через незручні паралелі з радянською дійсністю видання вилучили з обігу. Повний російський переклад з’явився 1996 року. На жаль, вичерпного перекладу українською немає досі. Канадське видання 1958-го «Правда про Росію» (перевидана в Україні 2009 року) — це радше експозе, короткий коментований огляд видання. «Росія 1839-го» — непересічна книжка про московський режим, механізми влади, ментальність народу, сенси зовнішньої політики, імперську пропаганду й міфотворчість. Навіть сьогодні вона дає змогу зрозуміти супротивника й шукати його вразливі місця. Цей твір вартий свого перекладача та видавця.