Біблія, передусім у християнському розумінні, від самого початку була тісно пов’язана з перекладами. «Поліглотний» момент, який для християнства відіграє дуже важливу роль завдяки доктрині проповіді всім народам (і, відповідно, події П’ятидесятниці, коли апостоли заговорили різними мовами), постав уже під час створення канону Нового Завіту. Ісус і його учні належали до традиції, де сакральною мовою була давньоєврейська, повсюдно вживаною — арамейська, офіційною — латина, а для проповіді Євангелія серед народів Середземномор’я найбільш придатною виявилася грецька, чи то радше її діалект, так зване койне. Та й навіть у сучасному християнстві, особливо у православ’ї, тема мови залишається дискусійною: скільки разів доводилося чути, що, мовляв, Біблія церковнослов’янською якась «святіша», аніж у сучасному українському чи будь-якому іншому перекладі. Але й така ситуація не унікальна: наприклад, чимало протестантських кіл на Заході вважають Біблію короля Якова (переклад 1611 року) ледь не найуспішнішим відтворенням Святого Письма національною мовою, і полеміки на тему перекладів та їх стилю тривають досі. Інше питання, до того ж особливо актуальне у християнстві, — а чи наближають переклади до оригіналу, а також що в такому разі є оригіналом? Адже християнство, на відміну від ісламу чи юдаїзму, на перше місце ставить не текст як такий, а Ісуса як божественний логос, і тому особливо часто можна почути від різних проповідників, що «істинний сенс відкриває людині Святий Дух», а не буквальне сприйняття слова. Утім, християнська екзегетика, тобто наука про тлумачення сакрального слова, розвивається вже майже дві тисячі років і чимало різночитань досі є предметом дискусій.
Читайте також: Іван Нечуй-Левицький проти імперії
Особливо цікаво, коли ці дискусії виникають не в умовах християнської більшості, а там, де християнська традиція, навіть сягаючи корінням І століття, нині опинилася в меншості. Ідеться про арабсько-мусульманський світ, де, умовно кажучи, взаємостосунки хреста й півмісяця залишаються однією з найпроблемніших тем, щонайменше у політичному руслі. Що з’явилося арабською раніше: Біблія чи Коран? Чи читають сьогодні на Близькому Сході Біблію арабською? Що це за переклади — просто данина релігійній традиції чи в них є ще й місіонерський складник? Нарешті, чи збереглося арабське християнство «у первісному вигляді», чи, можливо, потрапило під вплив ісламу?
Цитати задля полеміки
Варто почати з того, що читач, добре ознайомлений із Біблією, легко зрозуміє як мінімум більшість тексту Корану. Одні й ті самі дійові особи, нехай і з дещо зміненими іменами, та спільні історичні події, а головне — доктрина монотеїзму, хоча в цьому Коран радше схожий зі Старим Завітом, аніж із Новим. У самому тексті Корану чимало прямих цитат із Біблії, наприклад, Коран 21: 105: «Ми записали у Псалтирі… що землю успадкують Наші праведні раби» («Праведні ж успадкують землю і оселяться в ній навіки», Псалтир 36: 29) та інші. Водночас трапляються паралелі й із так званими апокрифами, тобто текстами, які в біблійний канон не потрапили, — наприклад, як Ісус ліпив пташок із глини, дмухав на них і ті перетворювалися на справжні (Коран 5: 110). Таку саму історію зустрічаємо у Євангелії дитинства, створеному десь у ІІІ–IV столітті.
Галицький слід. Перший переклад Біблії османською мовою зробив у 1665 році Алі Уфкі — виходець зі Львова Войцех Бобовський
Загалом за кілька сотень років орієнталістики Коран і Біблію стільки разів порівнювали, що наука кидалася із крайнощів у крайнощі: то на Коран дивилися як на своєрідну пізню компіляцію різних біблійних текстів, то взагалі намагалися заперечити зв’язок між цими книгами. Інше питання, що сам Коран визнає за богоодкровенні писання і Тору (Таврат), і Євангеліє (Інджиль), і навіть сучасну мусульманську думку про «зіпсутість» цих книг юдеями та християнами в середньовіччі поділяли далеко не всі мусульманські автори. Можна згадати тлумача Корану Бурган ад-Діна аль-Бікаї (XV століття), який вільно посилався на Біблію у своїх коментарях, а відомий мислитель Ібн Хальдун (XIV століття) узагалі розглядав і Старий, і Новий Завіт як цінне й правдиво збережене джерело, просто «неправильно» витлумачене християнами. Загалом середньовічна мусульманська література, особливо присвячена полеміці з іншими релігіями, активно цитує Біблію, що дає змогу зробити висновок про широку доступність рукописів у ті часи. Цитати із польських перекладів Біблії трапляються також у спадщині литовських татар, які свого часу осіли і в Україні та для яких Біблія була радше не предметом критики, а додатковим джерелом історичного знання.
Читайте також: “Це крик вільної людини, що вмирає”
Важко сказати, чи випередив арабський переклад Біблії Коран, але те, що певні фрагменти було перекладено вже в V–VI столітті, сумніву не викликає. Інше питання, що саме поява на історичному обрії ісламу й відповідні цивілізаційні зміни призвели до швидкого виходу арабської мови на першу позицію серед інших. Переклади Біблії арамейською й сирійською, пов’язані і з єврейським, і християнським середовищем, потребували доповнення вже новими, арабомовними, на що швидко зреагували церкви Сходу. Проблема лише в тому, що не всі рукописи збереглися. Зокрема, найдавнішим відомим манускриптом, який містить чи не половину Нового Завіту, вважають так званий Синайський кодекс, датований 867 роком. Разом із коментарями Бішра ібн ас-Сірі цей текст написано популярним у ті часи куфійським шрифтом, що за стилем і формою дещо схожий на тогочасні мусульманські джерела. У інших фрагментах (більшість із них збережено у Ватиканській апостольській бібліотеці), які датуються приблизно тими самими століттями, цікаво простежити, як грецьке «Теос» («Бог») спочатку намагалися перекласти єврейським «Елогім», але згодом почали застосовувати арабське «Аллаг», умовно «мусульманський» відповідник. Ба більше, імена біблійних персонажів уже в середньовіччі набували коранічної вимови: Сулайман, Муса, Давуд, Ібрагім і так далі. Єдине ім’я, яке залишалося в первинному написанні, — це «Їсу» / «Єсу», тобто Ісус, оскільки коранічна форма «Іса» була специфічно мусульманською і християни навіть нині не використовують її в літургійному вжитку.
Навернення Сходу. У 1708 році в подарунок Антіохійській церкві Іван Мазепа профінансував видання Євангелія арабською мовою
На зміну анонімним або колективним перекладам, переважно з сирійської й частково із грецької, згодом прийшли авторські. Так, єврейську Біблію, а саме П’ятикнижжя, переклав арабською відомий єврейський автор Саадія бен Йосеф, відомий як Саадія Гаон (882–942). Своїм тлумаченням Книги Буття, яке сам автор називав арабським словом тафсір, Саадія зробив довгоочікуваний крок: дав можливість розуміти й пояснювати Боже Слово тим євреям, які вже давніше перейшли з арамейської на арабську мову. Щоправда, ця арабська теж була специфічною, за що її назвали «юдео-арабською»: у мові принципово використовували літери єврейської абетки. Згодом знаний філософ Моше бен Маймон скаже про Саадію Гаона та його вчинок, що «якби не він, то знання Тори взагалі зникло б із єврейського народу». Продовжували біблійну справу і християни: так, у ХІ столітті з’явився переклад і коментар Ібн ат-Тайїба, відомого християнського апологета Сходу. Дещо згодом, у ХІІІ столітті, виявився й перший «критичний» переклад авторства Гібатулли ібн аль-Ассаля, у якому позначено сирійські, коптські та грецькі джерела до перекладу, а також різночитання. Це був надзвичайно важливий поступ, оскільки, як відомо, різні біблійні рукописи містять чимало варіацій, і як приклад можна навести Євангеліє від Марка, відоме в довшій і коротшій версіях. Цікаво, що і формально, і змістовно рукописи набували «мусульманських» форм: починалися, наприклад, із своєрідної басмали: «Ім’ям Отця, Сина, Святого Духа, Бога єдиного», а далі зі звичного для ісламських текстів «аль-хамду ліЛля» («хвала Аллагу / Богу»). Чимало мусульманських термінів, особливо теологічних, використовували й у перших перекладах на османську мову, зокрема здійсненому вихідцем зі Львова Войцехом Бобовським (Алі Уфкі) в 1665 році.
У добу друкарства й колоніалізму
Нові зміни принесла доба книгодрукування. Католицька церква, яка активно підтримувала зв’язки з церквами Сходу, у 1591 році почала друк арабських перекладів, намагаючись узгоджувати всі перекладені тексти із латиномовною Вульгатою. Загалом у той час, коли активно розвивався інтерес до східних джерел і чимало з них сприймали з містичним романтизмом, з’явилися різні «поліглоти», тобто багатомовні видання. Серед іншого це було пов’язане й із Реформацією, зростанням інтересу до самого тексту Біблії, ідеєю, що її не лише має право, а й повинен читати кожен віруючий та освічений християнин. Зусиллями тодішніх орієнталістів вийшли так звана «паризька» (1629–1645), а згодом і «лондонська» (1655–1657) Біблія з текстами латиною, грецькою, єврейською, сирійською, перською, ефіопською, арамейською й арабською мовами. А вже в 1671 році католицьке Товариство пропаганди віри, ключова місійна інституція Ватикану, опублікувало тритомну латино-арабську версію, яку католицькі церкви на Сході використовували аж до кінця ХІХ століття й навіть довше.
Читайте також: Еней у пошуках втраченої Батьківщини
Приходило книгодрукування й на сам Близький Схід. Відоме українцям Мазепинське Євангеліє, себто арабський текст чотирьох книг Нового Завіту, частину видання якого профінансував гетьман Іван Мазепа, з’явилося між 1706 і 1708 роками в сирійському Алеппо. У передмові, серед іншого, є подяка Мазепі від Афанасія, тодішнього патріарха Антиохійського — імовірно, сам Афанасій і став редактором видання, в основі якого були давніші переклади. Поява власного книгодрукування в певному сенсі дала східним церквам змогу розвинути свою традицію, і тому прихід до регіону протестантських місіонерів викликав негативну реакцію не лише в мусульман, а й у місцевих християн.
Мухаммад і Ґутенберґ. Розвиток друкарства й досвід перекладів Біблії сприяли також перекладам Корану європейськими мовами
Утім, процес важко було зупинити. Християнське місіонерство на Близькому Сході сильно пожвавилося в добу колоніалізму, і, наприклад, американські місії почали свою роботу в Лівані вже в 20-х роках ХІХ століття. Передусім місіонери орієнтувалися на освіту та, як і єзуїти, створили свою мережу шкіл, де навчалися представники різних релігій. Фактично ці носії християнської релігії були першими, хто запровадив європейську систему освіту в багатьох регіонах арабського світу, оскільки навіть освітні реформи в Османській імперії за межами Стамбула відчувалися слабко. Попри те, що сьогодні мусульманський світ часто демонізує християнське місіонерство як таке (вважаючи його хитрим планом зі знищення ісламу), саме місіонерська діяльність спонукала ісламську традицію розвивати свою апологетику вже в новому руслі й навіть зі схожим стилем. Вихідці з католицьких чи протестантських навчальних закладів згодом долучилися до культурного процесу, який в арабській мові назвали «нагда» (зазвичай перекладають як «відродження», хоча точніше було би сказати «пробудження»). У певному сенсі це «пробудження» призвело до підйому різних суспільно-політичних рухів, від правих і лівих та аж до реформованих ісламістів.
Читайте також: Перетворити українців на націоналістів
Не оминули ці процеси і християн: так, зусиллями американського пресвітеріанця Елі Сміта й ліванців Бутруса аль-Бустані й Насіфа аль-Йазіджі було розпочато новий переклад Біблії арабською, передусім на основі так званого «текстус рецептус», редакції XVII–XVIII століття. Після смерті Елі Сміта роботу продовжив Корнеліус ван Дейк, і, що цікаво, до команди долучився мусульманський вчений Юсуф аль-Асір, випускник найстарішого мусульманського університету «Аль-Азгар» у Каїрі. У 1865 році друк тесту було завершено, і поява цього перекладу стала важливим етапом не лише на шляху релігійного, а й національного відродження на Близькому Сході. Здійснений літературною арабською мовою й загалом натхненний радше тогочасною арабською публіцистикою, ніж середньовічним релігійним стилем, цей переклад досі є одним із найбільш цитованих, навіть попри дещо штучний стиль. Принаймні протестантські місіонерські організації активно його друкують і розповсюджують (є нова редакція перекладу, а також словники до нього). Також він популярний і серед єгипетських християн-коптів. Але складнощі є й нині: наприклад, для слова «розділ» використано слово «асхах», скальковане з сирійської, натомість ані в сучасній християнській, ані в мусульманській релігійній практиці його не вживають.
Чий переклад кращий
У певному сенсі саме переклади Біблії стали своєрідним зразком і для перекладів Корану в їхньому сучасному розумінні, тобто не як коментарів, а саме як окремих текстів, виданих навіть без арабського оригіналу. Недаремно мусульманські переклади як окремі видання з’явилися аж на початку ХХ століття, і аргументація на користь друку часто мала саме полемічний сенс: мовляв, християнські місіонери поширюють своє вчення, і якщо не подати Коран доступними мовами, іслам не зможе протистояти цьому наступу.
Реагували, утім, не лише мусульмани, а й католики. У відповідь на протестантський переклад уже в 1880 році вийшов повний переклад від єзуїтів, і до праці так само було залучено місцевих арабських перекладачів. Лише в ХХ столітті настав час для екуменічних перекладів, і, наприклад, у 1992 році постав так званий «спільний переклад» (ат-тарджамату ль-муштаріка) за участі декількох християнських конфесій. Залишаються активними також окремі релігійні групи, наприклад, свій переклад на арабську зробили «Свідки Єгови». Чимало з цих нових перекладів, утім, орієнтуються на сучасні англомовні версії, а не новітні критичні видання єврейського чи грецького текстів.
Американський подарунок. Чи не найбільш цитованим на Сході залишається арабський переклад Біблії Корнеліуса ван Дейка 1865 року
Цікава також спроба залучити мусульманську традицію до сучасних перекладів — ідеться не лише про міжрелігійні проєкти, як, наприклад, «Справжній смисл Євангелія Христа» (Бейрут, 2008), а й про специфічні видання Біблій для мусульман, у яких використано власне мусульманську термінологію, та й стиль видання багато в чому імітує переклади Корану. Наприклад, сайт, який пропагує «Шляхетне писання» («аль-Кітаб аш-Шаріф», чимось схожий на «аль-Кур’ан аль-Карім», «Преславний Коран»), відкривається словами в суто «мусульманському» стилі: «Немає бога, крім Аллага… любий читачу, цей сайт розкриє тобі послання нашого володаря Іси, Месії…», навіть із використанням «Іса» замість «Єсу». На картинці можна побачити дитину з покритою головою на молитовному килимку, але поряд розміщена цитата не з Корану, а з Біблії; певним чином така інкультурація скерована на мусульманську свідомість і звичну для неї релігійність. Часто це викликає негативну реакцію в мусульман, і як приклад можна навести появу кримськотатарського перекладу Біблії із назвою «Мукъаддес Китап» (анонсованого ще в 2013-му й виданого в 2016 році російським Інститутом перекладу Біблії), що зумовило осудливі коментарі з боку мусульман Криму. На цю критику, втім, від християн лунає цілком резонна відповідь про поширення з метою ісламізації перекладів Корану, де також для імен пророків часто використовують християнські імена (не Іса, а Ісус, не Йакуб, а Яків і так далі). Але як із біблійними цінностями узгоджується окупація Криму й незаконна релігійна діяльність на півострові, звісно, питання риторичне.
Цифрова ера зняла багато перепон на доступ до релігійних ресурсів, і сьогодні Біблія доступна і арабською, й іншими «мусульманськими» мовами будь-якому користувачеві (навіть попри блокування деяких ресурсів у мусульманських країнах). Проте ні біблійна наука, ні національні мови не застигли на місці, а тому залишається відкритим запит, наскільки точно певний переклад передає значення Старого чи Нового Завіту. Різні «Біблії для мусульман», особливо активно пропаговані місіонерами, навряд чи задовольнятимуть вдумливого читача, тому радше цікаво буде спостерігати за розвитком «високої» традиції перекладу, тобто наукових текстів, орієнтованих на відтворення оригіналу, а не певну контекстуалізацію. Проте тривалі контроверсії на Близькому Сході радше створюють запит на ідеологію, ніж на науку.