Архітектурна фіксація фігури постмодерну, яку слід датувати 1977–1978 роками, довела свою довготривалість. Після цього цей термін асоціювався передусім з новими формами в будівництві.
Перрі Андерсон, «Джерела постмодерну»
Американський теоретик культури, ландшафтний дизайнер та історик архітектури Чарльз Александер Дженкс (1939–2019) за своє життя опублікував понад тридцять книжок і здобув славу в 1980-х роках як теоретик постмодернізму. Протягом життя Дженкс приділяв час рельєфній архітектурі, особливо в Шотландії. Ці ландшафти охоплюють, зокрема, Сад космічних роздумів (Garden of Cosmic Speculation) та Артсад Юпітер (Jupiter Artland).
Найвідомішу книжку Дженкса «Мова архітектури постмодернізму» можна поставити в один ряд з такими книжками, як «До архітектури» (1923) Ле Корбюзьє та «Складність і суперечності в архітектурі» (1966) Роберта Вентурі. Книжка Дженкса, яку вважають біблією архітектури, — це аналіз одного з ключових явищ, а саме постмодернізму, в архітектурі капіталістичних країн. Перше видання книжки вийшло ще в далекому 1977 році. У ній він оголосив смерть модерну, який, на його думку, настав 1972 року, коли були знесені багатоповерхівки на Середньому Заході.
«Модерна архітектура померла в Сент-Луїсі (Міссурі) 15 липня 1972 року о 3:32 дня (або біля того), коли сумнозвісний квартал Прюїтт-Айгоу, а точніше, декілька його корпусів були підірвані динамітом. Це був coup de grace (удар милосердя). Раніше він був варварськи спотворений, понівечений і зіпсований його чорними мешканцями, і хоча мільйони доларів були закачані в нього, щоби зберегти його живим (це й лагодження зламаних ліфтів, ремонт розбитих вікон, перефарбування), нарешті всіх позбавили нещастя, яке було пов’язано з ним. Бум, бум, бум» (Дженкс, «Мова архітектури постмодернізму»).
Вважається, що термін «постмодерністський» в архітектурному контексті вперше використано 1949 року й він належить американському професору Джозефу Гаднату, який вжив його у своїй статті «Постмодерністський будинок» у книжці «Архітектура і дух людини» («Architecture and the Spirit of Man», Cambridge, 1949). Одна з особливостей постмодернізму, на думку Дженкса, полягає в тому, що він містить у собі «модерністський стиль» та іконографію як підхід там, де він підходить (наприклад, для фабрик, лікарень і деяких офісів). Інакше кажучи, ідеться про архітектуру, яка звертається і до еліти, і до людини з вулиці.
Читайте також: Фредрік Джеймісон та ідеологія ринку: постмодернізм як логіка пізнього капіталізму
Свого часу Дженкс створив організацію «Меґґі кансер керинг центр», яка сьогодні підтримує хворих на ракові захворювання. Коли Меґґі — дружина Дженкса, яка згодом померла, — захворіла, парі довелося дуже часто відвідувати різні лікарні. Подружжя звернуло увагу, що ці заклади не брали до уваги деяких потреб хворих. Після смерті Меґґі створили фонд її імені «Меґґі фаундейшен», який і сьогодні створює місця, де хворі люди можуть зустрічатися з тими, хто вже пережив цю хворобу або проходить реабілітацію, і спілкуватися в дружньому просторі поза межами лікарні. На цей час функціонує тринадцять таких центрів із прилеглими парками. Усі вони спроєктовані дуже відомими архітекторами й призначені для того, щоб люди, які борються з хворобою або проходять реабілітацію, могли в дружньому колі знайти соціальну й психологічну підтримку й здобути впевненість у собі.
«Модерністська архітектура страждала від елітарності. Постмодернізм намагається подолати цю елітарність не шляхом спрощення, а розширюючи мову архітектури в багатьох різних напрямах — у бік освоєння місцевих особливостей, традицій, комерційного сленгу вулиць» (Дженкс, «Мова архітектури постмодернізму»).
Нові принципи в архітектурі Дженкс спочатку не називав постмодерністськими, оскільки цей термін, як він сам вважав, був «слизьким, новомодним і, що найгірше, негативним». Він віддавав перевагу такому опису архітектурного стилю, як «радикально еклектичний». Єдиним закінченим прикладом цього стилю для нього була архітектура Антоніо Ґауді. Але вже згодом він змінив свою думку й визнав ідею постмодерну, описавши його еклектизм як стиль подвійного кодування, а саме як архітектуру, яка використовує гібридну форму модерністського та історицистського синтаксису, звертаючись до смаків освічених людей і чуттєвості звичайних людей. Ідеться про таку собі мішанину старого й нового, високого й низького, що визначає постмодернізм як рух, що гарантував світле майбутнє.
У другому томі книжки «Лабіринти американського постмодернізму» (Київ: Темпора, 2022) український перекладач і дослідник американського літературного постмодернізму Максим Нестелєєв вказує на «подвійне кодування», яке вважається «наріжним каменем Дженксової теорії». В архітектурі 70-х років його можна було спостерігати в поєднанні елітарного й популярного, поступливого і підривного, нового й старого. Постмодерністський простір рухається в напрямі таємничості, двозначності й чуттєвості. Якщо пізня модерна архітектура є нашаруванням модерних поглядів, таких як технологічний образ будівлі, її циркуляція, логіка та структура, то постмодерна архітектура має на меті процес взаємодії та є подвійним кодом, еклектичною сумішшю традиційного чи місцевого коду із сучасністю.
«До цього дня я визначаю постмодернізм так, як і в 1978-му, а саме як подвійне кодування — поєднання модерних технік із чимось іншим (зазвичай традиційні будівлі), щоб архітектура комунікувала з громадськістю та зацікавленою меншістю, зазвичай іншими архітекторами. Сенс цього подвійного кодування сам собою був подвійним. Сучасна архітектура мало не втратила довіру до себе частково через те, що вона не була ефективним комунікатором зі своїми кінцевими користувачами» (Дженкс, «Що таке постмодернізм?»).
У своїй книжці 1986 року «Що таке постмодернізм?» («What is Post-Modernism?») Дженкс зазначає, що епоха постмодерну — це час безперервного вибору. Це епоха, коли ніяка ортодоксія не може бути сприйнята без критичного підходу та іронії, бо всі традиції мають певний строк дії. Це частково наслідок того, що називається інформаційним вибухом, появою організованого знання, світової комунікації та кібернетики. Сьогодні не лише багатії в змозі щось контролювати та є «еклектичними мандрівниками» в часі з надлишком вибору. Таким є майже кожен міський житель. Плюралізм, а саме такий собі «ізм» нашого часу, постає як великою проблемою, так і великою можливістю, де кожен Чоловік стає Космополітом, а кожна Жінка — Звільненою особистістю, плутанина й тривога стають панівним станом розуму, а ерзац (сурогат, замінник) — звичайною формою масової культури. Дженкс зазначає, що це ціна, яку ми платимо за епоху постмодерну, таку ж важку у своєму роді, як і ціна одноманітності, догматизму й бідності епохи модерну. Постмодернізм — це принципово еклектичне поєднання будь-якої традиції з найближчим минулим: це як продовження модернізму, так і його трансцендентність. Найкращі роботи постмодернізму характерні подвійним кодом та іронічністю, що робить особливим широкий вибір, конфліктність і переривчастість традицій, бо ця неоднорідність найвиразніше фіксує наш плюралізм. Його гібридний стиль протистоїть мінімалізму ідеології пізнього модерну й усіляким «відродженням», які базуються на винятковій догмі чи смаку.
Читайте також: Постмодерністська гнучкість: Девід Гарві й «Стан постмодерну»
Американський історик і соціолог Перрі Андерсон пише, що, за Дженксом, постмодерн є всесвітньою плюралістичною толерантністю й надлишковим вибором, який робить беззмістовними такі старі опозиції, як праві — ліві, капіталісти — робочий клас. У суспільстві, де інформація важливіша за виробництво, уже не лишається художнього авангарду, через те що в глобальній електронній мережі більше нема ворога, якого треба перемогти. Постмодернізм, за Дженксом, має всі шанси розвинутися в радикальне різноманіття.
«Якщо хтось може дозволити собі жити в різних епохах і в різних культурах, навіщо йому обмежувати себе теперішнім і цією локальністю? Еклектизм — це природна еволюція культури, яка наділена вибором» (Дженкс, «Мова архітектури постмодернізму»).
Отже, Дженкс у своїй біблії міркує, чим має бути архітектура, коли віра модерністів у прогресивну технологію та машинну естетику виявилася такою наївною (навіть нудною). Архітектура має відсилати до певного почуття, має щось висловлювати, віддзеркалювати, проговорювати. Якщо архітектура ренесансу містила в собі платонівську метафізику, а римляни вірили в організацію імперії, то сучасна архітектура виражає лише «ввічливий агностицизм». Саме тому однією з головних характеристик постмодернізму є його прагнення до незвичайної метафізики «вслід за чужими богами, так би мовити, замість знайомих і набридливих богів технологічного прогресу та прагматизму». Будь-яка метафізика, пише Дженкс, сьогодні нерозв’язана з двох причин: дуже часто вона вже не сприймається, бо не може охопити уявлення всього суспільства в цілому, і вона також не створює вже ніякого фундаменту у звичці або ритуалі, бо індустріальне суспільство має тяглість до руйнування або комерціалізації будь-якої традиційної основи. І це дивно, бо духовна функція архітектури залишається, нікуди не зникаючи, навіть якщо не існуватиме релігії чи метафізики. Саме тому постмодерністський архітектор на кшталт художника-сюрреаліста кристалізує свій духовний світ навколо метафор, які повсякденно в нього під рукою. Так народилися «метафоричні будівлі»: капела Роншан, Сіднейський оперний театр тощо.
«Постмодерністський простір — це радше удосконалення картезіанської системи, ніж органічний порядок» (Дженкс, «Мова архітектури постмодернізму»).
Постмодерністський простір історично специфічний, має коріння з традицій, які не лімітовані, двозначні, ірраціональні або змінні з погляду частин до цілого. Його межі часто залишаються неясними, простір розширюється до нескінченності. Саме тому постмодерністський архітектор, за визначенням, непоправно двоїстий, заражений модерністською чуттєвістю, з якою він не хоче прощатися, але водночас еклектично підхоплює фрагменти, звідки тільки забажає. Постмодерністський простір, за прикладом китайського саду, жертвує ясним, закінченим підпорядкуванням елементів заради заплутаного шляху (лабіринту), де остаточна мета ніколи не досягається. Китайський сад, пише Дженкс, кристалізує «порогове» або міжпросторове, що зв’язує пари антиномій, серед яких є і найбільш явна пара: країна безсмертних і світ людського суспільства. Він стирає нормальні категорії часу й простору, соціальні й релігійні аксіоми, які домінують у звичайній архітектурі та в повсякденній поведінці, щоб стати «ірраціональним» і недоступним для розуміння. Постмодерністи ускладнюють і розчленовують свої просторові плани за допомогою екранів, мотивів (які не повторюються), двозначності, жартів, щоби порушити наше нормальне відчуття протяжності.
