Потім почалася війна. Коли до львівського шпиталю почали прибувати перші поранені з фронту, Людмила стала допомагати медикам на волонтерських засадах. Спостерігаючи за хлопцями, які лежали без кінцівок, усі пошматовані осколками від мін, снарядів, Людмила дивувалася їхньому терпінню, і це надавало їй сил. Під враженням від зустрічі з пораненими вона вирішила покинути роботу, підписати контракт і їхати на фронт. Ішлося не тільки про роботу, а й про доньку: дівчинку покинула її біологічна матір і Людмила, якій на той момент було лише 17 років, оформила над нею опіку.
Восени 2015-го Людмила вже працювала в Покровському військовому шпиталі — там вона й отримала свій позивний Мілка. Десятки поранених надходили щодня, місць у палатах не вистачало, і їх розміщували навіть у коридорах. Саме тоді Людмила вперше зіткнулася зі смертю: один з бійців мав смертельні поранення. Цей випадок боляче вразив дівчину, але треба було зібратися із силами й працювати далі. На початку літа 2016-го на шахті Бутівка, під Авдіївкою, російські окупанти накрили артилерійським вогнем наші позиції. Загинуло четверо наших хлопців, ще 13 отримали поранення — серед них були друзі Людмили. Після цього випадку Мілка почала думати, як і самій потрапити на передову, щоб бути поруч з тими, хто безпосередньо воює з агресором.
Восени 2017-го мрія Мілки здійснилася: вона підписала контракт з 57-ю бригадою ЗСУ і стала чергувати в селищі Піски Донецької області. Там ішла справжня війна, яку хотіла побачити Людмила: з окопами, болотом, щурами, постійними обстрілами, неможливістю нормально помити голову й зателефонувати рідним та з іншими "принадами". Людмила приходила до хлопців на позиції, розмовляла з ними, підбадьорювала, шукала потрібні ліки. Бійці 34-го батальйону, які обороняли Піски, стали для неї родиною, адже спільні випробування зближують. Так тривало до квітня 2018-го — саме тоді сталася трагедія, що назавжди змінила життя Мілки.
Читайте також: Я всіх пам’ятаю
Зранку 12 квітня Людмила, як завжди, пройшлася по позиціях, поспілкувалася з бійцями й повернулася на базу, де разом з іншими медиками влаштувала прибирання. Закінчивши прибирати, зайнялась і собою. Коли Людмила сиділа в кімнаті й заплітала мокре волосся, подзвонили з позицій і повідомили, що в них є поранені. Медики швидко зібралися й уже за п’ять хвилин були там. Хлопці нервувалися. Їм ніяк не вдавалося витягнути з окопів одного пораненого, бо всю територію прострілював російський снайпер. Хтось зателефонував на ВОП. Один з бійців підняв слухавку армійського телефона, кілька секунд слухав, а потім прокричав усім: «Чечен убитий».
З Денисом Начосним з позивним Чечен Людмила познайомилася кількома днями раніше. 10 квітня в неї був виклик на цю ж позицію, коли Денис отримав дотичне кульове поранення голови. Людмила підійшла до нього, щоб надати допомогу, але Чечен почав утікати від неї окопом, мовляв, його подряпина не варта уваги. Однак Мілка не відставала й усе ж таки обробила рану. Наступного дня вона повернулася на позицію — принесла медикаменти й знову обробила рану Дениса. Він же пригостив її своєю фірмовою міцною кавою з двома ложками цукру та молоком… Мілка довго картала себе, що не змогла вмовити його на госпіталізацію — тоді Чечен залишився б живим.
Але в той момент горювати було ніколи: невдовзі після повідомлення про загибель Чечена привезли пораненого Дмитра Чередніченка (позивний Німець), якому снайпер поцілив у стегно. Людмила бинтувала його на ходу, поки хлопці намагалися запхати ноші до швидкої. Ноші, на лихо, заклинили й не складалися, а ворог тим часом почав обстрілювати позицію з кулеметів. На щастя, Дмитра вдалося доправити до місця евакуації. Тіло Чечена також витягнули — це зробив його побратим Максим Черкун, який через два дні теж загинув.
16 квітня Людмила прийшла на позиції із черговим обходом. Близько 19-ї години, коли медики вже готували вечерю, задзвонив телефон: на позиції знову поранені. По дорозі машина медиків застрягла в плутанці, яку наші бійці встановлювали, щоб не пройшла ворожа піхота. Медик з позивним Ворон бігав уздовж розбитих будинків і ніяк не міг знайти місця, де лежали поранені, аж поки до них звідкілясь не вибіг боєць і не вказав, куди потрібно їхати. Людмила взяла рюкзак, вийшла з машини й попрямувала туди.
Читайте також: 697 днів у російському полоні
Навкруги свистіли кулі, більшість із них були трасуючі — так ворог указував своїм мінометникам та гранатометникам, куди стріляти. Вони перехопили розмову наших бійців, які по рації повідомили командування про те, що на позиції поранені. Щоб не дати можливості евакуювати поранених, ворог почав гатити по позиціях із важкої зброї. Саме в той момент прибула Людмила. Вона одразу ж побачила, що неподалік лежить Максим Черкун — той самий, який ще недавно рятував своїх друзів Німця й Чечена. Неподалік лежав ще один хлопець, який кричав, що його поранили в ногу.
Мілка кинула рюкзак, присіла біля Максима й почала оглядати: пульсу на сонній артерії немає, дихання теж… Потім підбігла до іншого хлопця: розрізала штани, наклала джгут, уколола знеболювальне, і медики понесли його під кулями в машину. Мілка повернулася до Максима, тіло якого вже починало синіти. Тим часом окупанти почали застосовувати міномети: міни розривалися в критичній близькості до місця, де Мілка намагалася врятувати Максима: розрізала одяг, поставила катетер, перебинтувала голову, вколола атропін, адреналін, намагаючись запустити серце. У короткий момент відчаю прокричала до себе: «Що я тут роблю, коли в мене вдома маленька дитина!?». Однак вигляд пораненого побратима змусив її прийти до тями.
Раптом обличчя Мілки почала заливати кров, яка стікала на тіло Максима. Людмила просто витирала її рукавом, не розуміючи, що її теж поранено: щось — осколок чи куля — зачепило її, але Мілка цього навіть не відчула. Потім підбігли хлопці: треба було вивозити пораненого, інакше вороги могли підбити автомобіль швидкої… Максима так і не вдалося врятувати — як виявилося, він отримав смертельне поранення від міни калібру 120 мм, яка розірвалася неподалік їхнього ВОПу. Тієї ночі Людмилу теж доставили в госпіталь, де її прокапали й через деякий час відправили на лікування в тил.
Після цієї події Мілка довго приходила до тями. За кілька місяців вона навіть повернулася на фронт, проте на передову її вже ніхто не пускав. Також давалося взнаки поранення: голова часом боліла й паморочилася. Тодішній комбриг 57-ї бригади ЗСУ Юрій Головашенко запропонував Людмилі, щоб вона здобувала вищу військову освіту, і та погодилася. Сьогодні Людмила Сюзєва — студентка Інституту морально-психологічного забезпечення ЗСУ при Національній академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного.
У пам’ять Максима Черкуна Мілка написала такі рядки:
Сьогодні тебе вже з нами немає.
«Брат за брата» десь там не звучить,
як бути далі, тепер я не знаю.
Шматочок душі за тобою летить.
Брате мій, друже, ти нас покинув,
хоч знаю напевно: цього не хотів.
До воїнів неба навіки полинув,
щоб зверху косить усіх ворогів.
Ти завжди безстрашно кидався у бій,
хоч знав, що колись він буде останній,
і більше не станеш ти з нами у стрій,
не скажеш «люблю» ти своїй коханій.