Так звані борці з фашизмом підписали вирок десяткам шахт, які буде закрито вже до кінця нинішнього та на початку наступного року. Процес запущений, і в деяких містах люди вже опинилися в новій, поствугільній реальності. Мова не тільки про невеликі містечка на кшталт Зоринська, про який Тиждень уже недавно писав, а й про досить великі промислові центри, де після такої варварської «реорганізації» взагалі не залишиться промисловості.
Наприклад, у місті Красний Луч (під контролем угруповання «ЛНР»), де до війни проживало близько 100 тис. осіб, тепер немає жодної активної шахти, а слідом за ними закрилися й машинобудівні підприємства, які ще працювали. Від початку їх будували для того, щоб обслуговувати потреби вугледобувних підприємств, тож тепер їм більше нічого обслуговувати. Про тяжку економічну ситуацію в місті офіційні «ЗМІ ЛНР» не повідомляють — прочитати про це можна тільки в телеграм-каналах та соцмережах.
Читайте також: Die Welt: Росія перешкоджає відмові ЄС від вугілля
«У Красному Лучі закрили всі сім шахт — дві топлять, п’ять поки що на водовідливі. Зупинено й такі заводи вугільної промисловості, як Ремонтно-механічний завод (РМЗ), Вахрушевський механічний завод (ВМЗ), Краснолуцький машинобудівний завод (КМЗ), шахтобудівні управління та збагачувальні фабрики. Заводи вже давно в поганому стані, ще українські партнери «постаралися», але раніше були всякі часи. У 1990-ті, наприклад, на КМЗ працювало понад 5 тис. осіб», — повідомляється в пабліку «Луганський інсайд».
Тож стає очевидно, що в найближчі кілька років навіть у великих шахтарських містах практично не залишиться промислових підприємств. А отже, не буде і робочих місць, і податкових надходжень. Майбутнє таких міст передбачити нескладно, адже є чимало прикладів колишніх шахтарських міст як в інших псевдореспубліках, створених за участю Російської Федерації, так і в самій Росії.
Читайте також: «Звільнення» від шахт
Щоб зрозуміти, якими через кілька років будуть шахтарські міста ОРДіЛО, досить поглянути на колишні шахтарські міста Східного Донбасу, Тульської області та Уралу в Росії, а також шахтарські селища Абхазії. Шахти там закрили ще десятки років тому. І за цей термін, що минув із часу їх ліквідації, на місці закритих підприємств так і не виникло жодної рівноцінної заміни їм.
Найсумніший і показовий приклад — шахтарське місто Ткварчелі в Абхазії (абхази називають його Ткуарчал). До початку грузинсько-абхазької війни це був один з головних промислових центрів Абхазії, де проживало близько 25 тис. осіб. Зараз Ткварчелі стало містом-примарою: у ньому залишилося тільки 5 тис. жителів. Основу промисловості Ткварчелі в минулому становили видобуток і переробка вугілля. У місті працювали збагачувальні фабрики, теплоелектростанція, машинобудівні заводи й підприємства легкої промисловості. Після проголошення «незалежності» Абхазії майже все це закрилося й було закинуто. Промислове виробництво у Ткварчелі, за офіційними даними, зменшилося на 90%.
Від промислових підприємств залишилися тільки руїни. Цілі квартали багатоквартирних будинків повністю вимерли, заросли ліанами та лісом. Зникло пасажирське залізничне сполучення. Тепер мальовничі фотографії напівмертвого Ткварчелі, його занедбаної електростанції та зруйнованих фабрик розходяться блогами сталкерів й екстремальних туристів. Попри те що Абхазію, на відміну від «ЛДНР», визнала Російська Федерація, за весь час існування цього утворення російські інвестиції туди так і не надійшли. Жодна російська компанія не побудувала у Ткварчелі за 30 років жодного промислового підприємства замість знищених раніше. Певні залишки вугільної промисловості в місті ще діють, але, як бачимо, про нормалізацію життя в цьому населеному пункті й тим більше відродження його колишнього потенціалу не йдеться.
Утім, якщо приклад абхазького міста здається вам не репрезентативним (інші реалії, інший менталітет тощо), можна розглянути як варіант імовірного майбутнього Донбасу й колишні шахтарські міста та селища в самій Росії. Там, де начебто не має бути жодних проблем з легітимністю влади та інвестиційним кліматом. Здавалося б, ніщо не заважало російській державі, яка отримує надприбутки від продажу нафти й газу, вирішити проблеми таких шахтарських мономіст хоча б у себе, всередині країни. Однак колишні центри вуглепрому в Росії сьогодні часто не надто відрізняються від Ткварчелі.
Читайте також: Знову на гачок? Енергетична залежність повертається
Наприклад, у Тульській та Тверській областях, порівняно недалеко від Москви, також є кілька напівпокинутих шахтарських селищ-привидів. За радянських часів там розробляли Підмосковний вугільний басейн, але в 1990-х видобуток вирішили згорнути. Майже всі шахти було закрито й затоплено, а нових підприємств на їхньому місці так і не виникло. Деякі поселення після закриття шахт майже повністю вимерли. Наприклад, така доля спіткала селище Красницький Тульської області, про яке тепер російські журналісти знімають документальні фільми жахів.
Ще один мертвий вугільний басейн, повністю закритий у 1990-ті роки, — Кізелівський вугільний басейн, або Кізелбас на Уралі. За радянських часів там працювало три десятки шахт. Сьогодні не залишилося жодної, а колишні шахтарські міста й селища, розташовані в Пермському краї, перетворилися на зону соціального лиха.
Про так званий кізелівський трикутник сьогодні також знімають документальні фільми. Після припинення вуглевидобутку місто Кізел і прилеглі до нього селища занепали. Роботи майже немає. Розпад економіки спричинив і розпад інфраструктури.
У 2016 році жителі Кізела написали колективний лист Путінові з проханням звернути увагу на вимираючий регіон і врятувати його від загибелі.
«Владіміре Владіміровичу!!! Поясніть, будь ласка, чому ми допомагаємо всім, а більшість росіян живуть на межі бідності? Кізел — це колишнє шахтарське місто. Дороги в жахливому стані. Ними хіба що на танку можна їздити. Але, напевно, виділяють кошти на їх ремонт. Тоді куди вони зникають? І на які цілі витрачаються? Часті перебої з водою. До п’ятого поверху тиску не вистачає. Чимало будинків стоять зруйнованими. А на фасади багатьох із них без сліз дивитися не можна. Маленькі зарплати від 5 тис. до 12 тис. руб. Спробуйте проіснувати на таку суму на місяць. Збираються збільшити пенсійний вік. А де працювати? Не розвивається виробництво. Хоча за часів СРСР був і молокозавод, і хлібокомбінат, і м’ясокомбінат, також шахти й багато іншого. На роботу влаштуватися складно навіть молодим, що й казати про тих, кому за 50», — ішлося в тексті петиції.
У цій ситуації мова не про якусь невизнану республіку, а про самий центр Російської Федерації.
Ну й, звичайно ж, не можна не згадати тут російський Донбас — східну частину Донецького вугільного басейну, що в Ростовській області РФ. Ситуація там хоч і не така тяжка, як у Кізелбасі, але все одно досить плачевна. Після закриття майже всіх шахт об’єднання «Гуковуголь» рівноцінної заміни їм так і не знайшли. У деяких шахтарських містах (як-от Новошахтинськ і Шахти) після ліквідації вугільної галузі відкривалися нові підприємства, які хоча б частково компенсували втрату робочих місць. Але пощастило не всім. Наприклад невелике містечко Донецьк (тезко українського обласного центру) позбулося практично всієї промисловості.
У місті було знищено всі шахти та збагачувальну фабрику. На їхньому місці тепер руїни. Нічийні шламові відстійники, що залишилися від збагачувальної фабрики, тліють уже кілька років, отруюючи прилеглі вулиці задушливим димом. Про цю проблему не раз писали місцеві ЗМІ, але влада її так і не вирішила. Безумовно, російському Донецьку далеко до Ткварчелі. Але назвати життя в цьому місті нормальним теж не можна. Отже, не дивно, що кількість населення міста поступово зменшується і жодних перспектив у нього в найближчому майбутньому немає.
І якщо такі сумні реалії сьогодні можна спостерігати навіть у відносно заможній (за мірками Росії) Ростовській області, то що вже казати про напівзруйновані, невизнані республіки? Не потрібно бути віщуном, щоб передбачити майбутнє міст, які сьогодні опинилися в ОРДіЛО. Очевидно, за кілька років ми побачимо на Донбасі картини, схожі із сьогоднішніми в Абхазії або в районі російського Кізела. І поки ця територія буде під контролем Росії, ситуація навряд чи зміниться, адже росіяни не можуть побороти негативних наслідків ліквідації вуглепрому навіть у себе в країні, що й казати про невизнані території з невизначеним статусом.