Якщо ксенофобії нема, її треба вигадати. Яскравим прикладом такої провокації став скандал, що спалахнув навколо історичного роману Василя Шкляра «Чорний ворон» («Залишенець»).
24 лютого під час засідання організації «Собор громадської згоди» на чолі з Дмитром Табачником директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький висловив обурення тим, що Шевченківську премію хочуть вручити цьому письменникові. Його роман про останні дні боротьби повстанців Холодного Яру було названо ксенофобським, антисемітським та порнографічним. Авторові закинули вживання слів «москаль», «жид», «смакування сцен жорстокості». До позиції директора «Фоліо» (видавництва, у якому виходять друком книжки Дмитра Табачника і з яким відмовився співпрацювати Юрій Андрухович) радо пристали професійні «борці із ксенофобією» з Партії регіонів – нардепи Вадим Колесніченко та Олена Бондаренко.
Можна припустити, що якби Шкляр не використав «неполіткоректних слів», йому закинули б змалювання війни українців з росіянами або… неправильну довжину рядків та некоректне розташування ком. Багатьох критиків «Залишенця» не цікавить літературна якість твору – їм треба просто будь-який історичний український роман про спротив виставити ксенофобським. Сперечатися з ними марно. Їм потрібні не дискусії, а пропаганда.
Винні апріорі
«Боротьба із ксенофобією» триває в нас уже не перший рік. 2005-го акордеоніст Ян Табачник заявив, що фраза тодішнього віце-прем’єра з гуманітарних питань Миколи Томенка про «начебто-українських артистів Табачника й Кобзона» – це натяк на його єврейське походження, відтак здійняв галас, що на офіційному рівні відновлено нетерпимість до однієї з національностей.
У державі «нема ніяких об’єктивних причин для антисемітизму або чогось там «анти»-іншого», стверджував тоді відомий бізнесмен і голова Всеукраїнського єврейського конгресу Вадим Рабинович. І сам-таки згодом узяв участь у розкручуванні скандалу, коли мер Ужгорода Сергій Ратушняк вибухнув у пресі низкою відверто антисемітських промов. Як наслідок – ізраїльська агенція з репатріації «Сохнут» наголосила на зростанні в Україні 2009 року ксенофобських настроїв. Звісно, такий піар дуже «покращив» імідж держави у світі.
Ця історія буде неповна без іншого визнання: ті, хто найголосніше кричить про якісь «анти-» з боку українців, часто самі припускаються заяв і дій, що теж підпадають під префікс «анти-». Антиукраїнства. Адже й воно є розпалюванням міжнаціональної ворожнечі.
Прикладів чимало. Істерика, вчинена навколо присвоєння Романові Шухевичу й Степанові Бандері звання «Герой України». Перешкоджання СБУ діяльності музею «Тюрма на Лонцького» у Львові. Заява депутата Колесніченка про те, що треба кримінально переслідувати організаторів маршу пам’яті УПА. Розгін «Беркутом» музичних дійств «Техно проти наркотиків» та «Фестиваль традицій духу: Русь». Спроби заборони фесту «Гайдамака.UA» й напади невідомих молодиків на його учасників. Закриття україномовних шкіл у Донбасі, проти чого протестують батьки. Поширення українофобської літератури, яка чомусь не викликає праведного гніву у поборників «поваги до інших національностей». Обіймання посади міністра одразу освіти, науки, молоді і спорту України особою, відомою висловлюваннями: «За багато років знаходження під владою абсолютно чужих… держав на Західній Україні сформувався зовсім інший психотип людини. Який згоден в очі згоджуватися з хазяїном… і вночі з таким самим спокоєм і старанністю перерізати йому горлянку».
Усі ці факти антиукраїнства різного штибу й ґатунку професійних борців із ксенофобією цікавлять мало. Натомість складається враження про свідоме вишукування бодай найменшої дії чи фрази, в яких можна вбачити (за потреби і домалювати до них) хоч би тінь ксенофобії. А відтак знову і знову здіймати ґвалт перед усім світом, нібито «український» і «фашистський» – це слова синоніми. А отже, в інтересах усього світу буцімто зробити так, щоб наша держава перебувала під постійним наглядом північно-східного сусіда, який учив би її інтернаціоналізму й толерантності.
Мати гідність
Бажання виглядати культурними й толерантними жорстоко кепкує з українців. Стикаючись із проявами імперської пихи, успадкованої частиною наших громадян від часів СРСР, вони свідомо відмовляються від спілкування своєю мовою, надаючи перевагу «загальновживаній». Людина, яка вперто не переходить у громадських місцях на українську, часто заробляє ярлик «націоналіста». Вимоги україномовних громадян про задоволення їхніх національно-культурних потреб (кіно, книжки та преса українською) здобувають назву «утискання прав інших» та «ксенофобія».
Типова побутова ситуація – діалог україномовного громадянина з російськомовним раптом уриває фраза: «Да хватіт по-хахлацкі балакать, говорі нормально». Що робить переважно в таких випадках перший? Правильно, починає спілкуватися, як його візаві. Сказати, що він уже розмовляє «нормальною» і, взагалі, що ділити мови на нормальні й ненормальні – це прояв неповаги до опонента, йому зазвичай бракує духу.
Інший приклад. У групі вивчення іноземної мови, де більшість становлять україномовні громадяни, знаходиться один-єдиний слухач, який здіймає лемент, що української він не розуміє і тому курси треба вести російською. Ця особа кипить шляхетним гнівом: тут що, всі разом із викладачем націоналісти? Аби владнати конфлікт, уся група слухняно змінює мову.
Ситуація навпаки – у групі російськомовних знаходиться один україномовний. Угадайте з трьох разів, заговорить уся група українською? І не замислиться. Чи звертають на всі ці випадки увагу наші записні борці із ксенофобією? Та не дуже. Палких активістів такого штибу в Україні цікавить тільки один вид нетерпимості – «утиск» україномовними прав усіх інших.
Зарадити цьому можуть лише самі українці. Давно час збагнути: зміцнення в них національної самоповаги лякає – з огляду на політичні розрахунки або історичні стереотипи – аж надто велике коло політиків та інших діячів у державі й поза нею. Тож звинувачення у ксенофобії, антисемітизмі, нехтуванні чужими правами постійно супроводжуватимуть розвиток України. Треба бути готовим до цього і навчитись ефективно боронитися.
Звинувачують найчастіше того, хто не може адекватно відповісти або кидається виправдовуватися, зрікаючись власних поглядів. Саме така поведінка провокує недоброзичливців України на подальші напади: не можуть гідно дати відсіч, соромляться самих себе, отже, є легкою здобиччю.
Звісно, у вихованні спроможності протистояти наклепникам є чимала роль системи освіти, популяризації історії, просвітництва серед громадян. Недарма опікуватися саме цими напрямками посаджено Табачника – ті, хто лобіював його призначення, добре тямлять, що таке далекосяжні впливи на суспільство. Проте жодна державна програма не замінить власної гідності людей і здатності обстоювати свої позиції, даючи наклепникам і кривдникам відкоша.
Того, хто впевнено робить свою справу, звинувачувати непродуктивно – він просто не звертає уваги. Тож аби припинилось наклеювання українцям ярликів, вони мають стати сильнішими і впевненішими в собі. Це насправді просто. Варто лише почати.