За часів античності існував інститут плакальниць, які за певну мзду приходили на похорон та гірко й невтішно оплакували смерть чужої їм людини. Після цього отримували плату, пили вино й весело сміялися. У Верховній Раді такими «плакальницями» за українською Конституцією донедавна були знані депутати Сергій Єфремов, Михайло Чечетов та інші «слуги народу», яким «несть числа». Нині для цих «плакальниць», які захопили владу, Основний Закон став об’єктом веселої забави «Плюнь на Конституцію». На місце законів і Конституції все частіше приходять «панятія». Але зараз я не про Конституційний Суд України, який ухвалював рішення про можливість балотуватися Кучмі на третій термін президентства чи про входження, всупереч літеральній й однозначній вимозі Конституції й своєму ж рішенню дворічної давнини, до коаліції окремих депутатів-заробітчан…
10-та стаття Конституції й роз’яснення того ж Конституційного Суду до неї однозначно визначають, що єдиною державною мовою в Україні є мова українська, й цілком очевидно, що всі ті, хто є владою в українській державі, мали б володіти державною мовою. Якщо державні чиновники у певній країні не володіють державною мовою, відразу ж виникає багато запитань і припущень. Вони не розмовляють державною (наприклад, українською), оскільки:
а) ця країна окупована іншою країною, мовою якої ці чиновники розмовляють, бо вони вважають себе громадянами країни-окупанта й служать тільки її інтересам;
б) ці чиновники зневажають народ країни, якою вони керують (цей народ для них «лакєї, єдва научівшієся мить рукі»), й уважають себе представниками «вищої раси» – власне того народу, мовою якого вони розмовляють (так чинили, наприклад, російські та німецькі комунонацисти);
в) вони не мають достатніх розумових здатностей для освоєння мови того народу, яким вони управляють (хоча дружина Ніколае Чаушеску мала 2 класи (!) освіти й писала титул «професор» з двома «ф», але очолювала Академію наук соціалістичної Румунії);
г) вони випадково захопили владу в цій країні, й для них важливо максимально це використати для свого збагачення. Мова титульної нації є для них зайвою тимчасовою обузою й не має жодного значення. Своїх дітей вони не переобтяжують вивченням мови народу «лакєєв»;
д) вони ледь читають тексти державною мовою, написані помічниками-«лакєямі», щоб продемонструвати свої «знання» державної мови для «відчіпного».
Ці питання можна, звичайно ж, розширювати й уточнювати.
Прем’єр-міністр України та більшість міністрів цього уряду грають у гру «Плюнь на 10‑ту статтю Конституції. Продемонструй якнайбільшу зневагу до державної мови». Починаючи з прем’єр-міністра Азарова, віце-міністрів Клюєва та Колеснікова, міністрів Цушка, Могильова, заступника секретаря Ради нацбезпеки Акімової та багатьох інших. Віце-міністр Семиноженко та міністр Табачник у цій обоймі є тими, хто реалізовує стратегічну програму нинішньої влади: навіщо вчити державну мову, навіщо вимагати від віце-міністрів, міністрів та іншого чиновного люду виконувати 10‑ту статтю Конституції, якщо можна зробити другу мову державною й ніколи більше про першу не згадувати, вже на законній підставі її ігноруючи?
Нещодавно на Канівський горі знаний проффесор – знавець словесності, читаючи з папірця вірш Шевченка, знову збагатив українську літературу ще однією невмирущою у віках поправкою Шевченкового роздуму про мову: «І на стороні (замість – на сторожі) коло них поставлю слово». Ця обмовка повністю визначає сучасний наступ антиукраїнського фронту на українську мову й культуру. Державою зараз керують пілоти, які не знають державної мови, не розмовляють нею, не розуміють її, не вміють нею читати. То як, питається, вони можуть приймати українські закони? Літак держави з пілотами-проффесіоналами приречений на катастрофу.