Безперспективний путінізм

19 Лютого 2015, 21:00

Як-от відоме революційне гасло Владіміра Лєніна: «Комунізм є радянська влада плюс електрифікація всієї країни!»

Дозволю собі запропонувати нове визначення (з ексклюзивним авторським правом): «Путінізм є влада натовпу плюс шредеризація всієї Європи». Сподіваюся, цей термін у моєму аналозі «Словника від Лукавого» Амброза Бірса посяде чільне місце, адже з огляду на назву мого словника – «Усе, що ви завжди хотіли знати про політику (Але боялися спитати)» – визначення політичних феноменів на кшталт згаданого напрошуються самі собою.

У чому ж суть путінізму? Це своєрідний постмодерністський фашизм – мафіозна держава, заснована на клептократії, примусі, тероризмі й жорсткій зовнішній політиці, що повинна відволікати увагу громадськості від внутрішньої несправедливості й проблем. Саме таку функцію виконують відкритий бандитизм і політичний авантюризм Росії за кордоном. Тим часом самій Москві бракує послідовної ідеології. Коли йдеться про політичні погляди й переконання, Путін є ідеологічним збоченцем, який намагається поєднати такі далекі одне від одного явища, як ancien régime, анахронічний більшовизм, сталінізм і кумівський капіта­­лізм, східний політичний деспотизм і псевдодемократію, нехтування свободою, яке йде пліч-о-пліч із ревною релігійністю, позірне «західне» життя з усім його комфортом і технологічністю на тлі порушень прав людини та громадянина. Ця каша видається навіть більш абсурдною і сюрреалістичною, ніж ідеологічна непослідовність радянської еліти.

Путінізм і його культурний аналог «міхалковізм» несуть один букет до могил жертв сталінізму, а другий – до пам’ятника самому Сталіну

У мистецтві та культурі правою рукою Владіміра Путіна є російський режисер і актор Нікіта Міхалков. Подібно до свого кремлівського патрона він може сьогодні прославляти російських царів (мабуть, із вродженої скромності кіномитець вирішив зіграти роль останнього російського самодержця Ніколая ІІ у фільмі «Сибірський цирульник»), а завтра втілювати образ червоного командира Котова – героя революції та громадянської війни, а також жертви сталінських чисток, ненависті й параної, який виходить на волю лише для того, щоб стати героєм у Другій світовій («Стомлені сонцем»). У туманному й недолугому середовищі політичних фантомів Путін та його права рука знаходять усе необхідне: багата «антикварна крамничка» історії пропонує вдосталь монархістської атрибутики, як і символів тих сил, що знищили трон. Талановитий кінематографіст із серйозним обличчям перетворюється на жалюгідного політичного підлабузника, який не гребує недолугим політичним кітчем. Коли вірити його стрічці, в американській армії лише нащадок росіянина здатен відстоювати красу музики Моцарта й класичні європейські цінності перед грубим невігласом, який за збігом обставин є сержантом.

Не дивно, що путінізм і його культурний аналог «міхалковізм» стали близнюками, які несуть один букет до могил жертв сталінізму, а другий – до пам’ятника самому Сталіну. Така ідеологічна шизофренія, мабуть, найкраще пояснює, як сучасна Росія стала заручницею власних фантомів хворобливої уяви – реваншистської та ревізіоністської політики.

Режим Путіна дорівнявся до колишнього Радянського Союзу, як влучно зауважила російська дисидентка Людміла Алєксєєва, справжня засновниця Московської Гельсінської групи – організації, що ініціювала рух на захист прав людини в 1970-х роках. Правозахисниця висловилася так кілька років тому в Європейському парламенті, на семінарі, що був присвячений по­­літ­в’я­­зням у Росії. На її думку, це вже беззаперечний факт: між путінським режимом і Радянським Союзом доби Міхаіла Ґорбачова велика прірва. У багатьох аспектах ситуацію в нинішній РФ можна порівняти з умовами наприкінці 1970-х – на початку 1980-х років за Брєжнєва чи Андропова.

Чого досягнув Владімір Путін відтоді, як прийшов 1999 року до влади? Практично нічого. Після невизначеності й хаосу епохи Боріса Єльцина в Росії справді простежуються ознаки зміцнення влади. Однак у плані демократії та політичного плюралізму країна деградує, прямуючи до тиранії необоротних масштабів. Якщо Путін справді щиро сподівався на повагу та визнання нової Росії як великої держави, котра може похвалитися вагомим внеском у розвиток системи міжнародних відносин, його плани провалилися. Адже нині її вважають загрозою глобальній безпеці та Європі, радше ніж партнером.

Замість того, щоб стати перспективною демократичною сусідкою ЄС, РФ за Путіна перетворилася на привид радянської пропаганди, що намагається повернути Сталіну добру репутацію, якої той не мав навіть за часів «нєрушимого». Замість того, щоб насолоджуватися заслуженим захопленням світу російською літературою та культурою, держава опинилася в тенетах божевільних амбіцій свого керманича, який прагне зробити її поліційною і запобігти стратегічному партнерству між Україною та ЄС. Те саме стосується будь-якої іншої із країн Східного партнерства, за котрими Москва пильнує, намагаючись заблокувати будь-які потенційні альянси та демократичні союзи.
Що ж, Путін програє – і станеться це швидше, ніж він думає.