Зі здобуттям незалежності, Україна зафіксувала, що вона – світська держава, у якій існує рівність релігій та вірувань, переконань. Якщо подивитися в глибину історії, звісно, оминаючи період УРСР (де суто формально було встановлено свободу совісті), то на території нашої країни протягом століть існувала висока толерантність до інших релігій та конфесій. Загострення відносин, що виливались у конфлікти, відбувалось хіба як спротив до примусового сповідування саме якоїсь одної віри.
Політичні, зокрема інспіровані Москвою конфесійні проблеми почались на початку 1990-х років ХХ століття. Піднімались світські, мирські питання, – належності майна тим чи іншим парафіям. Були й питання, чи є та чи інша конфесія справді Церквою відповідно до канонічного права. Врешті, навіть після отримання Томосу Православною Церквою України, ці питання не вирішились.
А після повномасштабного вторгнення проблеми помножились, адже виникли питання щодо можливого виправдання кліриками Української Православної Церкви (московського патріархату) збройної агресії Російської Федерації. Ці побоювання існували не просто так, адже Служба Безпеки України відкривала кримінальні провадження щодо держзради, колабораціонізму та пособництва країні-агресору. Зрештою, для кращого регулювання можливих зв’язків духівництва в Україні з російською православною церквою 20 серпня 2024 року було прийнято закон України «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій». Досить складний в реалізації закон, який юридичними методами покликаний унеможливлювати діяльність релігійних організацій, афілійованих з державою-агресором та РПЦ зокрема.
Читайте також: Чи було 400 церков у давньому Києві?
Але не все так просто у розумінні співвідношення питань безпеки та свободи віросповідання (або ж свободи релігії, або свободи совісті чи світогляду). Це у тоталітарних країнах влада може діяти відповідно до принципів, встановлених нею ж. Коли ж країна стоїть на демократичних засадах, то зобов’язана дотримуватися тих цінностей, що закріплені у демократичних суспільствах. А вони передовсім містяться у міжнародних та регіональних актах з прав людини:
- Загальній декларації прав людини 1948 року;
- двох Міжнародних пактах 1966 року;
- Європейській конвенції 1950 року.
Постійно апелюючи до європейських та західних цінностей, ми одночасно беремо зобов’язання їх дотримуватися, і фактично стаємо заручниками своїх слів та бажань. Річ не в тому, що права людини чи їх дотримання є складними для реалізації (хоча насправді це так). Проблема в тому, що ми опиняємося в ситуації, коли маємо дотримуватися правил, яких саме західні суспільства часто не дотримуються.
У боротьбі з тоталітарним минулим ми часто можемо не бачити меж, а саме – деколи накладати на себе такі зобов’язання, які би не мали діяти у інших демократичних суспільствах. Можливо, саме через радянський спадок і нерозуміння природи прав людини, або ж через бажання політичної чи іншої вигоди деякі саме українські діячі свідомо звинувачують власну державу у несправедливому звуженні цих прав. Мовляв, не можна забороняти церкви та віросповідання за жодних умов, навіть під час війни. При цьому, звісно, маніпулятивно посилаючись на Міжнародні пакти прав людини (зокрема про громадянські та політичні права). Західне суспільство, де боротьба за емансипацію все ширших прошарків населення сприймається як самоочевидна, сприймає ці тези як істину, часто не дивлячись на самі норми, що діють у наших країнах.
Читайте також: Отець Михаїл (Карнаух): «Більшість монахів МП не перейдуть до ПЦУ, навіть якщо їм доведеться покинути Лавру»
Натомість і міжнародні акти, і внутрішнє законодавство більшості, якщо не усіх, держав, має статті, що вказують на так звані «абсолютні» права. Це такі права, що не можуть бути звужені чи обмежені за жодних умов. Тобто – навіть якщо запроваджено спеціальний режим воєнного або надзвичайного стану, влада не має дозволу заперечувати чи ігнорувати їх. Стаття 64 Конституції України говорить, що: «Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції».
Їх можна згрупувати так:
- нормативні акти в час воєнного стану не можуть прийматися з огляду на будь-який вид дискримінації чи нетерпимості (раса, релігія, стать, колір шкіри, соціальний статус, переконання тощо);
- кожна особа має мати право на справедливе та рівне судочинство відповідно до презумпції невинуватості;
- на виховання дітей відповідно до своїх переконань та на сімейні відносини.
Переглянувши окремо кожну статтю у цьому переліку, ми не знайдемо право на свободу совісти чи релігії. Це – не абсолютне право, а відповідно – може підлягати обмеженням, встановленим спеціальними правовими режимами. Також стаття 18 Загальної декларації прав людини та стаття 18 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права вказують, що «Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише обмеженням, які встановлено законом і які є необхідними для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров’я і моралі, так само як і основних прав та свобод інших осіб».
Подібні норми вказані і у статті 15 Європейській конвенції:
- Під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов’язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов’язанням згідно з міжнародним правом.
- Наведене вище положення не може бути підставою для відступу від статті 2, крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, і від статей 3, 4 (пункт 1) і 7.
Водночас свобода думки, совісті і релігії регулюються статтею 9, не вказаною вище. Таким чином, ми не можемо апелювати до того, що право на свободу віросповідання є абсолютним та не підлягає обмеженню.
Зрештою, питання державної безпеки та громадського порядку передбачено у різних нормативно-правових актах та міжнародних договорах саме з причини забезпечення самого права на життя. Ми не можемо говорити про права на свободу слова, свободу віросповідання чи пересування, коли відсутня основна умова для їхньої реалізації – безпека. Ми бачили це під час Революції гідності, бачили це особливо чітко на початку повномасштабного вторгнення росіян.
Бажання безпеки дає можливість співпрацювати громадянам різних конфесій та поглядів, ідеологій, не говорячи вже про стать та колір шкіри.
Для самої можливості розвитку прав людини необхідно забезпечення першочергового – права на життя. І саме у таких умовах проявляється першочергова цінність та джерело усіх прав – гідність людини. Невід’ємна та безумовна.
Так само, як і українці, загрозу у церкві, афілійованою з Москвою, бачать естонці, що аналогічно вживають заходи щодо обмеження зв’язків Естонської православної церкви московського патріархату з Російською православною церквою, яку подекуди навіть називають організацією, що підтримує тероризм. Розуміння важливості безпеки дає підстави державам, що не мають воєнного стану та не перебувають у війні, звужувати права на свободу віросповідання.
Читайте також: «До бійок не доходить»: священник ПЦУ розповів про конфлікти з монахами МП у Києво-Печерській лаврі
Під час своєї боротьби Україна не просто захищається усіма доступними у демократичному світі способами та методами, а показує можливість для існування толерантного суспільства навіть у моменти екзистенційних викликів. Віра та релігійна терпимість, ба навіть свобода віросповідання, не обмежуються в Україні загалом, лише з підстав підтримки держави-агресора.
Українська держава не здійснює самовільної заборони сповідувати власні переконання, не забороняє окремі українські церкви (оскільки не існує юридичного поняття «Церква», існують тисячі релігійних організацій, що можуть навіть формально не мати зв’язку із російською церквою), дозволяє вільно реалізовувати власні духовні потреби або на мати таких взагалі.
Проте у випадку, якщо будь – яка діяльність релігійної організації свідчить про підтримку агресії – це може бути загрозою життю та здоров’ю громадян України. Відповідно – для цього є окреме регулювання щодо юридичного, навіть судового процесу заборони такої інституції.
У час війни загострене відчуття справедливості. Українці прагнуть покарання для агресора та для тих, хто його підтримує. Проте одночасно з цим існує природнє бажання для задоволення своїх духовних потреб та відторгнення загрози для власної свободи. І тут ми маємо гідно та свідомо звертати увагу на те, що є важливішим в конкретний момент – боротьба за власні переконання, що можуть призводити до поширення ідей та думок ворога, чи безпека власної країни та людей, які мають ті самі, українські цінності.
Матеріал написаний в межах роботи над спільним спецпроєктом «Українського тижня» та Школи журналістики та комунікацій УКУ.