Американський дослідницький інститут FDD опублікував монографію про турецько-російські відносини та з’їзд Туреччини трохи східніше, ніж того хотілося б НАТО. У праці розглядається хронологія та причини становлення дружніх стосунків між Анкарою та Москвою, можливі наслідки такого розвитку подій та пропозиції, як Альянс може не допустити посилення російських позицій у турецькій зовнішній політиці.
Останній кризовий момент датується днем, коли Туреччина збила російський бомбардувальник Су-24 над турецько-сирійським кордоном у листопаді 2015 року. Це було перше збиття російського військового літака членом НАТО з 1952 року. Президент Росії Владімір Путін назвав це збиття “ударом у спину”, який зробили спільники терористів”, в той час як президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган наполягав, що дії Анкари “повністю відповідали порядку дій Туреччини”. Також Ердоган вимагав від Росії “поваги до права Туреччини на захист своїх кордонів”.
Однак до серпня 2016 року — менше ніж через місяць після невдалого державного перевороту, який здійснила фракція турецьких військових — два лідери зустрілись у Санкт-Петербурзі, чим почали нову еру зближення. Прозахідний раніше Ердоган приголомшив союзників Туреччини в НАТО, оголосивши про свої плани придбати російську зенітно-ракетну систему С-400. Й досі російські та турецькі інтереси часто стикаються. Взаємна підозра глибока, підкріплена століттями війн і недовіри. Російсько-турецька конкуренція загострилася в останні роки на тлі посилення авантюризму як Москви, так і Анкари. Тим не менш, обидві держави досягли тісної співпраці в економічній, дипломатичній та навіть безпековій сферах. І Путін, і Ердоган навчилися керувати розбіжностями.
Читайте також: Семимильними кроками. Як Туреччина віддалилась від Євросоюзу
Економічне співробітництво, особливо в енергетичному секторі, є одночасно основним історичним чинником турецько-російських відносин, а також буфером проти геополітичної напруженості. У січні 2020 року Росія та Туреччина відкрили газопровід “Турецький потік”. Раніше в цьому році Путін і Ердоган розпочали будівництво третього блоку турецького проєкту АЕС Аккую на південному узбережжі Туреччини. Росія збудувала атомну електростанцію вартістю в $20 млрд.
Спільна антипатія до Заходу є ще одним рушієм російсько-турецьких відносин. Для Ердогана зв’язки з Росією сприяють незалежності від західних демократій. Для Путіна готовність Туреччини порвати з Вашингтоном та іншими союзниками у НАТО добре вписується в кампанію Москви зі зменшення впливу США та підриву трансатлантичного альянсу. Анкара отримала дві батареї С-400 у 2019 році та провела випробування у 2020 році, ставши першим та єдининим членом НАТО, який отримав санкції США за купівлю російської зброї. Раніше цього року Росія підтвердила свою готовність продати Туреччині новітні винищувачі після виключення Анкари з очолюваної США програми Joint Strike Fighter (програма міноборони США зі створення винищувача п’ятого покоління, яка поєднує можливості “повітря-повітря”, ударного та наземного нападу, – Ред.). Також Москва та Анкара співпрацюють у різних незахідних міжнародних організаціях.
Поміж іншого, Путін і Ердоган мають тісні робочі відносини: з 2016 року вони більше разів спілкувалися по телефону ніж з кожен з них із будь-яким іншим світовим лідером. Жоден не критикує автократичну поведінку іншого, в той час як обидва стикаються з частою ганьбою з боку Заходу. Обидва є популістами, націоналістами, які відстоюють консервативні цінності і протиставляють себе декадентському Заходу. Різні геополітичні суперечки Росії та Туреччини постійно перевіряють ці відносини, вимагаючи від двох лідерів взяти “ручний” контроль, як кажуть росіяни, для досягнення угоди. “Незалежно від того, наскільки жорсткою може виглядати позиція президента Ердогана, я знаю, що… знайти з ним спільну мову можливо”, – сказав Путін у жовтні 2020 року, незважаючи на зростання російсько-турецької напруженості через причетність Анкари до минулорічної війни Вірменії та Азербайджану. Пізніше Путін похвалив Ердогана за те, що він дотримується угоди “Турецького потоку” та закупівлі С-400, незважаючи на тиск із Заходу. “Працювати з таким партнером не тільки приємно, але й безпечно”, – сказав Путін.
Щодо ситуації у Чорноморському регіоні, після російського вторгнення в Грузію в 2008 році, Ердоган намагався уникнути конфронтації з Москвою, в тому числі заборонивши двом госпітальним кораблям ВМС США пройти через Турецькі протоки. Анкара змінила свою стратегію після анексії Криму Росією та нарощування військ у Чорному морі, що виграло баланс сил на користь Росії. Огтерігаючись, щоб Чорне море “майже не стало російським озером”, Ердоган прагнув до більшої присутності НАТО. Цей поштовх пом'якшується після російсько-турецького примирення в 2016 році, але не зникає. У 2016 році Туреччина погодилася створити “спеціалізовану передову присутність” НАТО в Чорному морі, незважаючи на гучну опозицію Росії.
Ердоган так само ходить тонкою лінією щодо України. Анкара мало шуміла під час анексії, побоюючись розлютити Москву і не підтримує західні санкцій проти Росії, пов’язані з Україною. Туреччина підірвала стратегічні та економічні інтереси України, підтримуючи російський газопровід “Турецький потік”, який обходить Україну. Тим не менш, Туреччина відмовляється визнати анексію Криму та критикує неналежне ставлення Росії до тюркомовного кримськотатарського населення півострова. Це викликало різкі докори з боку Москви, яка ще й висловила додаткове занепокоєння з приводу розміщення Україною турецьких безпілотників Bayraktar TB2 на Донбасі.
При цьому Туреччина передала партію TB2 українському флоту в липні після попередньої партії для української армії. Київ планує закупити ще 24 TB2 у 2021–2022 роках. 29 вересня, того ж дня, коли Ердоган і Путін зустрілися в Сочі, Київ і турецький виробник дронів Baykar підписали меморандум про спільні центри навчання та обслуговування турецьких безпілотників, що викликало черговий протест Кремля.
Відносна популярність проросійських пропагандистських засобів у Туреччині дає Москві ще один важіль впливу на російсько-турецькі відносини. У Вашингтоні дехто все ще вважає, що Анкара залишається оплотом проти російського експансіонізму на південно-східному фланзі НАТО. Хоча сфери плідної співпраці з Туреччиною все ще є, монографія демонструє, що за Ердогана відхід Туреччини від Заходу та нахил у бік Росії вказують на серйозну зміну зовнішньої та безпекової політики Анкари. Навряд чи Туреччина за Ердогана залишатиметься стійким членом західного альянсу у випадку все більшого зближення з Росією.
Тому Вашингтон і його трансатлантичні союзники повинні вжити термінових і скоординованих дій, щоб прояснити свою стратегію щодо Туреччини. Захід має продовжувати співпрацю з Туреччиною там, де інтереси збігаються. Наприклад, у протидії Росії в Чорноморському регіоні та просуванні альтернатив російській енергетиці. Однак Захід також повинен намагатися стримувати виклики з боку Туреччини, нагадуючи про тверді наслідки подальшого приєднання до Росії. При цьому, має бути стимул для Анкари робити “правильні речі”, пропонують автори монографії.
Враховуючи, що Ердоган навряд чи кардинально змінить курс, Захід має запобігти втраті доступу до турецьких військових баз і подальшій турецькій дестабілізації в Східному Середземномор’ї. Вашингтон і його союзники повинні закласти основу для повернення Туреччини в західну епоху після Ердогана, співпрацюючи з турецьким народом і підтримуючи демократичні інститути Туреччини.