Нещодавно, поміж черговими ракетними і дроновими атаками на Київ, мене спіткало відчуття, що наш нинішній простір довкола — попри все — здається мені безпечнішим, ніж якби довелося пожити в 70-х.
Я спробувала звіритися з несхибним радаром тодішньої поезії, і моє відчуття лише посилилося.
Найперший, хто згадується, — Стус.
Його вірш «Тисячолітньому Києву закортіло омолодитися» підкреслено дисонує з тодішнім оспівуванням соцбудівництва. Написаний у квітні 1965 року — до його першого арешту ще сім років, до виступу на прем’єрі «Тіней забутих предків» ще п’ять місяців:
…Київ астматичне закашлявся.
Протягами метро
електропоїзди задеренчали злякано,
бо кільканадцять шарів ґрунту,
білого од людських кісток,
кінських черепів,
сивого попелу ритуальних крад,
набрижилися, як шерсть
на шиї розгніваного бика.
Стусовий тисячолітній норовливий Київ контрастує (конфліктує?) зі зграйками піонерів, збіговиськом новобудов і тогочасним панівним дискурсом. Ця тяглість часу, суттєвішого за це нікчемне соц-ірреалістичне сьогодення, властива раннім Стусовим віршам.
Поезія «За літописом Самовидця (Украдене сонце зизить схарапудженим оком…)» написана ще раніше, 1963 року. Йому 25, він тільки вступив до аспірантури. «А де Україна? Все далі, все далі, все далі. / Шляхи поростають дрімучим терпким полином», — це не (лише) про Руїну XVII століття, це дійсність для молодого вчителя української мови в Горлівці, який у розпачі від тотальної русифікації писав листа Андрієві Малишку в грудні 1962-го.
Потім, влітку 1978 року, Стус на Колимі напише вірш «Ще вруняться горді Славутові кручі», де знову відчуває відчуженість від Батьківщини — і буквальну, і ментальну:
…прощай, Україно, моя Україно
чужа Україно, навіки прощай.
А надто — у вірші «За читанням Ясунарі Кавабати»:
Як то сниться мені земля,
на якій лиш ночую,
як мені небеса болять,
коли їх я не чую.
Для Стуса Україна втрачає риси побутової конкретики, це старозавітній Бог, що жадає в жертву найдорожчого («Як постав ув очах мій край, / наче стовп осіянний, каже: сина бери, карай, / він для мене коханий»), це ритуальна фігура, що віщує лихо («О коханий краю, / ти наче посаг мій — у головах»). Однак це повсякчасне передчування власного трагічного фіналу не звільняє від імперативного обов’язку відповідальності за рідний край (Стус уникає дискредитованого в тих умовах слова «держава»).
Ці вірші — репортажі з «малої» і з «великої» зони, як казали дисиденти про табір і Союз. 1975 року хворого Стуса етапували до Київського КДБ й утримували в ізоляторі, марно намагаючись схилити до співпраці, а в сусідній кімнаті була дружина, з якою так і не дали побачитися. Цей спогад ліг в основу поезії «Нерозпізнанне місто дороге», написаної на засланні в селищі Матросова Магаданської області:
Дивись, дивись — за муром цим одним,
за другим, п’ятим ачи сотим муром
дрімучий Київ — здибився буй-туром:
лукавим косить оком і незлим.
… Ану ж, як сосни рурами гудуть,
жбурнувши в небо крони величезні!
Не пустять мури. Надто вже грубезні
і швидше вб’ють, ніж пустять.
Швидше — вб’ють.
Київське КДБ було розташоване на Володимирській, 33, неподалік від Софії. Ці три локації — величні святошинські сосни, позачасовий Софійський собор і бетонний тюремний мур — повсякчас кружляють у низочці Стусових віршів.
Він знову і знову проживав цей київський спогад про зустріч із дружиною, що так і не відбулася з жорстокосердя кадебістів:
Уже Софія відструменіла,
відмерехтіла бузковим гроном.
Ти йшла до мене, але не встигла
за першим зойком, за першим громом.
… Квадратне серце —в квадратнім колі,
в смертнім каре ми падемо долі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
Це неймовірне екзистенційне «чіпляйся за кручу, як терен колючий / чіпляйся за небо, як яблуні цвіт» — єдине, що лишається людині в таких умовах.
Ще з більшою приреченістю цей мотив звучить у Леоніда Кисельова, якого Стус для себе особливо виділяв з-поміж молодших поетів. Коли читаєш його «Поділ — погане місце для собак», неможливо позбутися відчуття, що йдеться не лише про чотирилапих і не тільки про цей київський район. У тоталітарній країні кожен ризикує бути розчавленим — і його ще змусять вважати, що йому пощастило, коли не загине, а тільки сяде.
Кисельов бере епіграфи з розпачливих і тужливих народних пісень — і пише про Україну «Не дайте, щоб заснула край коня» і «Земля така гаряча»:
Не винести того болю,
Не виридати жалю.
Що станеться з тобою,
Мій світе, мій журавлю!
Вони могли трохи висвободитися хіба на дисидентських кухнях, де «блисне, наче спалах, / моя любов до жінки, що не спала / і хлібом годувала їжака» (Кисельов), де «ці яблука тримала у руках / моя дружина. Зо три, зо чотири, / напевне, днів. І на її устах / лежала зморшка болю» (Стус).
Простір перебування серед своїх, довіри і дозволу бути собою, який був для дисидентів здебільшого обмежений власною кімнатою (і то не завжди), розпросторений для нас сьогодні на всю Україну. Принаймні як простір можливості, яку ми мусимо не змарнувати.