На початку літа 1946 року у помешканні пані Деллер в Мюнхенському Швабінгу зняв кімнату видатний український історіософ і археолог Віктор Бер та письменник Віктор Домонтович і він же загадковий радянський розвідник Віктор Платонович Петров, котрий в ті часи обіймав професорські посади в кількох українських вишах Мюнхена та Реґенсбурґа, а також був активним у житті української повоєнної еміґрації в Німеччині. Все йшло до того, що як і більшість переміщених осіб Віктор Петров мав скоро опинитися чи у Канаді, чи у США, чи то в Аргентині… І раптом 18 квітня 1949 року він таємниче зник. Що все це значило?
Для німців і для росіян
Сьогодні вже детально описані різні версії передісторії його появи в Мюнхені, як і набуття статусу радянського розвідника та пов’язані з цим події й колізії. 10 лютого 1942 року Віктор Петров переходить лінію фронту, здається в полон і пропонує німцям співробітництво.
Його підозрюють у ймовірній приналежності до розгалуженої радянської шпигунської мережі в тилу, але Петров витримує всі перевірки, хоч у ті часи ймовірних розвідників розстрілювали, не дуже вагаючись. Але більше того, досить скоро Петров одержує офіцерський чин – стає «лейтенантом Z», і протягом усієї війни (включно з перебуванням у Берліні в 1945 році) носить німецький військовий однострій. Факти загальновідомі і повторення їх стає неминучою банальністю.
Але – стоп! Усі дослідники розвідницької біографії Петрова згадують це і майже поспіль цитують оповідь Юрія Шевельова про враження, що справляв Петров-вояка, на якому військова уніформа виглядала «як лантух, його рухи в були в тих мундирі і штанях мало не циркової незграбности, а коли при появі офіцера він віддавав честь і цокав одним черевиком об другий, важко було стриматися від посмішки».
А давайте поставимо питання: чи багатьом перебіжчикам німці присвоювали офіцерські звання? Та ще таким «швейкуватим», як виглядав Петров. Що за ж особливі заслуги були у нього перед вермахтом і що таке власне «лейтенант Z»? На ці запитання досі ніхто не пробував давати відповідь.
Щодо заслуг, то, як на мене, пояснення випадає лише одне: Петров був подвійним аґентом. Ця версія складна для доведення без архівних матеріалів (а досьє Петрова ще досі засекречене!), але вона єдина, що вкладається в рамки логіки, і підтверджується деякими опосередкованими свідченнями.
А «лейтенант Z»? Очевидно, Віктор Петров був членом так званої ейнзацгрупи Z, яка займалася пропагандистським й ідеологічним забезпеченням «замирення» завойованих територій. У цьому ракурсі стає зрозумілою роль лейтенанта Z Петрова, котрий врятував від повального знищення гітлерівцями караїмів.
Виникає питання: якщо так успішно діяв наш розвідник, то чому прийшов отой роковий день його загадкового зникнення? Віктор Петров давав однозначну відповідь: «засвітився», тобто провалився, або зрадив, або намагався зрадити зв’язковий. Те саме пояснення знаходимо в одному з листів-відповідей СБУ про розвідницьку діяльність Віктора Петрова, підписаного Євгеном Марчуком.
Інсценоване викрадення
Отже, 18 квітня 1949 року здійснено вивезення демаскованого аґента? Ні, тут глибший задум – інсценовано викрадення, при чому воно спрямоване на потрійний результат. Одна версія, запущена через провокаторів, вказувала на бандерівський слід – знищення Петрова представниками ОУН(б).
Інша версія розроблялася з метою дискредитувати демократичне крило української еміґрації, яке найприхильніше ставилося до Петрова, – мовляв, совітський аґент у лавах демократів, і їх там ще повно… Третя версія – нагнітати страх серед тисяч людей можливістю викрадення і знищення скитальців радянськими спецслужбами.
Поширювалися чутки (в тому числі вони запускалися в еміґраційну пресу), ніби Петрова заманив у пастку або Володимир Державин, або Ігор Костецький, або Павло Зайцев, ніби замучили його там керівники СБ ОУН Мирон Матвієйко й Іван Кашуба, ніби кілька відомих, поважних українських діячів чули розпачливі крики Петрова під час катувань у міттенвальдському бункері. З’явилося друком навіть твердження, що Петров, таки будучи аґентом, під тортурами видав свого поплічника В. Булавського, якого так само знищили бандерівці…
І найдивовижніше, що кожна з цих легенд підтверджувалася зовні реальними фактами. Операція була продумана до деталей і проведена в цьому сенсі бездоганно.
А що ж почував сам Віктор Платонович Петров, чи знав він наперед про цю акцію, чи за його безпосередньою участю розроблявся підступний сценарій і яку роль у ньому виконував він сам? Багато виникає запитань. Так виглядає, що Петров поводився цілком природно, ніякої можливості загрози чи особистого катаклізму не виказуючи. Зі спогадів Ігоря Костецького ми дізнаємося таке: «Остання наша зустріч відбулася 14 квітня 1949 року. Косач і я зійшлися на його мешканні. Настрій у всіх трьох був піднесений, ми добряче пили того дня, і вони вдвох читали своє нове… Ще перед тим, як ми виходили з дому, він записав у моїй книжці автографів: “Був день і була ніч – день перший після МУР-у. 14. IV. 49. В. Домонтович.”
Не знаю, і ніхто не знає, що це значить. Але, може, в цьому є дрібка його блискучої бездонности. І незрозумілої, недограної трагедії людини. За чотири дні по тому він зник».
Справді, навряд чи хто розшифрує цей таємничий запис Петрова-Домонтовича.
…Але повернемося до помешкання фрау Деллер, де перебував останній день у Мюнхені Віктор Петров. Що він робив? Щось писав? Збирався? Упорядковував папери?..
Згодом скандал, пов’язаний зі зникненням Віктора Петрова якщо й не забувся цілком, то, підвладний часу, відійшов на другий план, став фактом історії… Аж до 1956 року. Саме тоді професори УВУ Михайло Міллер та Григорій Ващенко висловили арґументоване припущення, що їхній колишній колега живий, працює в Москві і, отже, добровільно повернувся до СРСР, а на еміґрації виконував роль радянського аґента. Одночасно «Українська літературна газета», що почала виходити у Мюнхені, протягом півроку друкує невідому працю Віктора Петрова «Українська інтелігенція – жертва большевицького терору», перший мартиролог політичних репресій 30-х років. До речі, найвражаючий за фактами й глибиною аналізу й досьогодні.
З думкою про історію
Факт, що Віктор Петров виявився співробітником радянських спецслужб, уже не підлягав сумніву. Але ж як пояснити його авторство праці «Українська інтелігенція – жертва большевицького терору»? Через кілька років, у 1959, вона була видана окремою брошурою нью-йоркським видавництвом «Пролог»(Див. Довідку) і це дало привід для створення журналістської леґенди про працю, яку Петров-аґент написав таємно від своїх «хазяїв», виявивши своє справжнє ставлення до комуністичного режиму … І залишив її українцям для опублікування у вільному світі. Так, Ігор Качуровський зазначав: «Після зникнення В. Петрова в його паперах залишилися надзвичайної сили науково-політична розвідка про суть большевизму … Дехто припускає, що цією розвідкою В. Петров прикривав свою (дозволимо co6i таку гру слів) розвідчу діяльність. Але прикриватися можна друкованим твором, а не рукописом…» Подібну арґументацію висував і Євген Попович у листі до Юрія Шевельова: «Його поховано на Лук’янівському військовому кладовищі для високих кагебістських та військових чинів. Людмила Проценко у своєму «Київському некрополі» називає його «партизаном-розвідником у глибокому тилу ворога, полковником». Не знаю, звідки взято цю інформацію, але якщо вона правдива, то це досить високе звання, за ним уже йде ґенерал. Інша річ, як він служив їм. Із того, як його потім трактовано, видно, що не вельми. Найкрасномовніше, здається мені, про це свідчить залишений у Німеччині на столі рукопис «Діячі української культури – жертви більшовицького терору». Навряд, чи цей трактат був написаний на замовлення орґанів для гарного лиця серед еміґрації. Бо нащо? Його ж однаково вже забирали “додому”». А автор найґрунтовнішої монографії про Петрова Віра Агеєва подає це вже як доконаний факт.
Але чи справді в паперах Петрова на його столі залишився цей рукопис? Виявляється, ні. Й історії його появи вельми цікава.
Часом можемо прочитати, що прикриттям Петрова як розвідника було видання журналу «Український засів», чотири числа якого вийшли друком у 1942-43 роках. Насправді ж це була ініціатива не Петрова, а міністерства східних окупованих територій, де він почав служити після перевірки з боку абверу та гестапо. Він також доволі активно включається в літературне життя після переїзду до Харкова – робить доповіді, відвідує зібрання українських діячів культури, налагоджує з ними контакти.
Цікаво, що дехто із цього середовища не вірив Петрову, й було написано кілька доносів про те, що він радянський аґент. Проте німці його прийняли за свого! Й навіть показували йому анонімки про те, що Петров – совітський аґент. Чим це пояснити? Очевидно, насамперед блискучим умінням Віктора Платоновича «грати роль». Але не тільки. Якось, уже в 60-ті роки відповідаючи на питання, як йому, людині далекій від професійного шпигунства, вдалося перехитрити німецьку контррозвідку, він відповів, що просто «ніколи не кривив душею: завжди за статутом виконував доручення командування і так само віддано служив окупаційній владі».
Так він видавав «Український засів», так він писав свої антирадянські статті, друковані в різних українських виданнях за часів окупації та в еміґрації. Віктор Петров завжди намагався закріплювати авторитет антирадянщика, але інтелектуального антирадянщика й націоналіста.
Отак він написав і стислу, але вкрай насичену фактами й глибинно аналітичну розвідку «Українські письменники – жертви большевицького терору». І цей рукопис українцям передав білоруський мовознавець і літературознавець Антон Адамович. На оригіналі рукою автора зазначено: «Віктор Петров. Українська інтелігенція – жертва большевицького терору». Ч. 1. Письменники. Перша частина закінчена 17. 3. 44». Машинописка копія цієї праці зберігається у Бахметьєвському фонді Архіву Колумбійського університету в Нью-Йорку. Але там же знаходимо інший її варіант, написаний (що легко визначити за змістом) раніше. Ця робота менша за обсягом, проте її вступна частина непомірно глибша розкриває «філософію» більшовицького терору.
Прихована монографія
Хто ж такий Антон Адамович? Він був в’язнем сталінських таборів, потім редагував білоруські газети на окупованій німцями території, еміґрував спершу до Німеччини, а згодом – до США. Проте жодного разу ні Петров, ні Адамович навіть не згадували одне одного – ні в приступному листуванні, ні в спогадах про обох на їхні можливі контакти немає й натяку.
…Навряд чи Петрову так уже все й дозволялося керівництвом радянської розвідки, як він про це згадував пізніше. Його статті в українських виданнях часів німецької окупації нищівно викривали гнилизну суспільної атмосфери передвоєнних років в СРСР. Але вони були потрібні для вкорінення у вороже середовище, і тому керівництву Петрова з Москви доводилося їх «проковтнути».
Швидше за все, після цього Петрову було приставлено цензора. І небезпідставно побоювалися його слова. Перший варіант праці про нищення українських письменників став присудом системі, не просто розповіддю про репресії. Думаю, його заборонили друкувати. Петрову запропоновано відкоригувати текст, уникаючи узагальнень. Не впорався він і з цим.Що таке завдання було, свідчить вже цитована приписка Віктора Петрова. Він же принципово не датував жодного свого тексту! Очевидно, в цьому випадку був поставлений у певні часові межі виконання завдання.
Що ж, довелося цензорам покласти працю аґента «в шухляду», де вона й пролежала понад десятиліття. Немає ніяких вірогідних підстав підозрювати в цензуруванні Адамовича. Але є історія, яку свого часу активно обговорювали. Антона Адамовича у скитаннях вигнанця супроводжував його вітчим Олександр Івашкевич (1881 р.н.), котрий якось загадково зник – вийшов зі своєї нью-йоркської квартири і не повернувся… Ну, зовсім так, як і Віктор Петров… Еміґраційна білоруська преса висувала припущення, серед яких і викрадення Івашкевича радянськими спецслужбами. Для чого ж він їм був потрібен? Теж питання покищо без відповіді… А перед тим, як була опублікована згадана праця Петрова, померла мати Адамовича, його вітчим збайдужів до життя, переїхав на окреме помешкання у Нью-Йорку. Чи не тоді й знайшов Адамович невідому (Петров і словом ніде про неї не обзивався!) розвідку про трагедію української інтелігенції?
Усі ці події точно відтворити вдасться, коли буде розсекречена у відповідних службах справа розвідника Петрова, і не тільки його… Але внутрішні мотиви, що рухали Петровим, все-таки вискіпуються в його наукових, публіцистичних і художніх творах. Скажімо, пояснення до твердження «завжди за статутом виконував доручення командування» можна вгледіти в спробах Віктора Петрова осягнути «теорію нероблення» його улюбленого філософа Григорія Сковороди. Публікація ця в 20-х роках викликала бурхливі заперечення, але Петров стояв на своєму, будучи переконаним, що його просто не розуміють…
І його, справді, нелегко збагнути. Хоча би й те, як в одній людині все це могло поєднуватися…
Коли з’ясувалося, що Віктор Петров таки зник, Ганна Гуменна, знайома Петрова ще з 30-х років, записала в щоденнику: «Я не буду так крутити, звиватися вужем, щоб здійснити себе як Петров. Щоранку про нього думаю. І тепер, у світлі його зникнення, зрозуміла стала його творчість. Мене ще тоді здивувала його двозначність оповідання «Сірко». Там же репатріяція в позитивному дусі освітлена. А стиль «Апостолів»? А безперспективність інтелігенції в «Серафікусі». А філософські етюди. Все то могло друкуватися і в СССР».
Ну, щодо публікації в той час… Але Петров інакше просто не вмів писати. Бо талант завжди безоглядний.
ДОВІДКА
Те, що видання «Пролога» не минуло для Віктора Петрова безхмарно, пояснює доволі прохолодне ставлення до нього з боку тогочасної влади. Н.Кравченко, учениця В.Петрова: «Під час однієї з останніх зустрічей В.П. Петров згадавряд письменників, повідомивши деякі подробиці про їхнє життя і долі. Пригадую, я тоді запитала, чому б йому про це не написати? Він промовчав, а за нього відповіла Софія Федорівна [Зерова]: «Так він уже написав, рукопис – у КДБ». Я ще тоді не сміла відкрито розпитувати В.П. Петрова про все, що стосувалося такої делікатної теми, як держбезпека. Але не переставала дивуватися: чому рукопис про письменників – у КДБ?»