Романтизм – це не лише «щось, пов’язане із пристрастями» чи вірші з місяцем над нічним озером, повним русалок. Це ще й, наприклад, своєрідний тип парків, маєтків ХІХ століття, особливий спосіб медитативних прогулянок ними. Відчути всі принади емоційної мандрівки можна, зокрема, в таких колишніх панських садибах, як Тростянець і Сокиринці, що в Чернігівській області.
Серед «складок місцевості»
Струнка біла альтанка – один із символів сокиринецької садиби Галаганів. Такій споруді в романтичному парку годиться ховатися за якими-небудь пагорбами й несподівано з-за них виринати. Взагалі, стрімкі зміни краєвидів і «складок місцевості» тут мусять бути неодмінно. Вони символізують так само швидкі метаморфози настрою людини та світу. Від залитих сонцем галявин до темних зарослих ярів. Від просторих обріїв до затишних куточків із лабіринтово-закрученими стежками. Від радості через меланхолію до смутку. У справжньому романтичному єднанні з природою. У характерній, знову-таки, романтичній роздвоєності та розірваності.
Це все починається вже на традиційних в’їзних алеях. У Сокиринцях (Сокиринецький архітектурно-парковий комплекс) вона досить вузька, і з неї відкривається обмежений, трохи таємничий вид на палац: чудова й не надто доглянута будівля в стилі ампір неначе дивиться на тебе з-за дерев. А далі, вже перед самим фасадом, рослини «розступаються», щоб відкрити мандрівнику всю красу панського маєтку, надати обстановці врочистого настрою.
Так само важливі ці «входини» й у нинішньому Тростянецькому дендропарку. Щоправда, тут, на жаль, не зберігся палац (знищили в січні 1918 року – таке датування не лишає сумнівів у тому, хто саме це робив або принаймні санкціонував свято вандалізму), а його сумнівною «заміною» праворуч від алеї бачиться вже новітній бюст засновника парку – Івана Скоропадського, із трохи кумедними бакенбардами. Алея в Тростянці виводить не на врочисте розширення простору, а на дещо похмуре роздоріжжя.
Розлогі стави з лебедями й качками розрізають Тростянецький парк на окремі сектори. Одна із цих водойм, коротша, має чудну назву Куциха. На їх берегах виростають пагорби й рукотворні гірки – Кудлата, Сторожова, Дідова. Навіть маленькі об’єкти завдяки системі стежок облаштовано так, що ви обійдете їх кілька разів із різних боків, і види при цьому будуть щораз інші, як і акценти на тих чи тих екзотичних або місцевих рослинах, яких у Тростянці дуже багато.
Став у Сокиринцях помітно більший. Тут він не розділяє простір, а є центром, до якого все тяжіє і прагне. Влітку в ньому, попри підозрілу смарагдову зеленавість води, навіть можна успішно купатися – теж нівроку медитативне заняття. А навколишні рельєфи й кольори гармонійно складатимуться у форми, котрі, за задумом засновників, мають наводити на роздуми про любов, дружбу, навіювати спомини та емоції, особливо важливі для романтизму. Оце «гармонійне складання» проробляли в ХІХ столітті настільки чітко, що було наперед визначено всі чи майже всі ефектні види. Саме тому найрізноманітніші фотографи й художники, які відвідують ці романтичні парки, вертаються з них із майже однаковими пейзажами: інших просто немає.
Колони й руїни
Одним із таких наперед визначених паркових елементів є «колона смутку». Зазвичай усічена згори, біля якої романтично настроєний мандрівник, гість або хазяїн маєтку може замислитися над скороминущістю всього сущого й передусім свого власного життя. І Тростянець, і Сокиринці дають прекрасні зразки таких пам’яток. Якщо в першій із цих садиб колона лишень класично височіє на пагорбі, поруч із лавкою для усамітнення, то в другій вона ще й має зворушливу історію. Це не просто «колона смутку», а й могила графського собаки, захована на малесенькій, тихій галявині. Додатковий привід для роздумів про «вічні теми», дружбу, любов і смерть. Мало яка епоха й стиль уміли так переконливо, як романтизм, надавати чарівного шарму, здавалося б, тривіальним, самозрозумілим і пафосним речам.
Або так звані романтичні руїни та використання справжніх чи штучних історичних цитат. Вони могли символізувати ностальгію, ідеалізоване й естетизоване уявлення про минуле. Скажімо, в Сокиринцях власникам маєтку, Галаганам, припала до душі ідея спорудити місток у готичному дусі. Його, до речі, не відразу й знайдеш – багато хто з відвідувачів комплексу вертається додому, не побачивши ніякої готики. Проте, якщо йти праворуч від альтанки й орієнтуватися за умовним, але більш-менш стерпним планом (тут такі продаються), вийти на місток не буде великою проблемою. Симпатична й дуже занедбана конструкція може слугувати місцем для ризикованих вправ на спритність і відчуття рівноваги.
У Тростянці схожу «історичну» функцію виконує, наприклад, «скіфська баба». А ще більше – могила самого Івана Скоропадського. Це ефектний світлий прямокутник без жодних релігійних символів, зате ззаду він має на собі такий напис: «Любезный прохожий! Сад, в котором ты гуляешь, насажен мною. Он служил мне утешением в моей жизни. Если ты заметишь беспорядок, ведущий к уничтожению его, то скажи об этом хозяину сада: ты сделаешь доброе дело». Є ще легенда, ніби внизу, в підземеллі, на чотирьох ланцюгах висить труна Скоропадського.
Правду кажучи, по його смерті сад і маєток загалом зазнали чималих безладів, і наскільки тут допомогло звертання до «хозяина сада», велике запитання. Завдяки подіям ХХ століття, «романтичними руїнами» стали всі вцілілі господарські й технічні будівлі. А поряд уже починають зводити щось нове й підозріле. Те саме можна сказати й про Сокиринці, які зовсім утратили свої церкви, а головний палац, красивий і потужний, явно почувається дуже виснажено. В ньому зараз розміщено аграрний ліцей та кілька невеличких музейних кімнат, присвячених кобзарству, етнографічним особливостям, історії цих місць, а також родині Галаганів. На широкому шляху від палацу до альтанки напроти старовинного платана стоять драбини й турніки для фізкультури.
Скелети в родинних шафах
Не останнє, чого автоматично сподівається чи не кожен гість такого маєтку, – дізнатися щось загадкове, дивне або скандальне про його володарів. Найкраще з цим ділом у Сокиринцях. Найголовнішу хвилюючу романтичну історію тут розкаже екскурсовод у згаданому міні-музейчику, хоча загалом про неї чимало написано в різноманітних книжках та в інтернеті. Зветься вона «прокляття Галаганів». Предок засновника Сокиринців Павла Галагана полковник Гнат Галаган був серед тієї частини української старшини, котра у дні російсько-шведської війни не пішла за Мазепою, а підтримала московську армію. Точніше, не просто був серед них, а зажив недоброї кривавої слави за надзвичайно жорстку розправу над запорожцями-мазепинцями. Легенда твердить, що саме після цього хтось із характерників прокляв рід Галаганів аж до сьомого коліна. І справді, у сьомому коліні 16-річним помер останній нащадок полковника Павло. Саме в його пам’ять заснували знамениту Колегію Павла Галагана. Принагідно варто зазначити, що Галагани були родичами (хоч і не дуже близькими) Василя Дуніна-Борковського, котрий, за чернігівськими переказами, після смерті полюбляв уставати з домовини.
Утім, хай ці легенди не завадять вам подивитись і на цілком матеріальні пам’ятні речі з галаганівського маєтку – залишки колекції художніх творів (зокрема, дуже симпатичний вертеп), колекції зброї та недобиті статуї.
Що ж до Тростянця, то в нього теж є свій родовий фатум, хоч, може, й не озвучений у вигляді якого-небудь прокляття. Рід Скоропадських дав Україні аж двох гетьманів, і, що характерно, обидва вони прийшли до влади в геть безнадійний для Батьківщини момент, обидва не мали жодних шансів змінити ситуацію на краще. Як Іван Скоропадський у XVIIІ столітті, проголошений гетьманом одразу після «зради» Мазепи, був лише виконавцем волі навіженого російського царя Пєтра І і міг хіба що тихо не схвалювати найодіозніших заходів, так і Павло Скоропадський 1918 року намагався приборкати революційний хаос засобами, ефективними, як бензин під час гасіння пожежі.
Записи в альбомі
Багата, поважна романтична садиба була немислима без візитів видатних митців-«деміургів» та інших помітних діячів свого часу. Їздили такі й до Тростянця, й до Сокиринців. У Скоропадських, до прикладу, гостював знаний історик, публіцист, етнограф, композитор і поет Микола Маркевич. Місяцями тут мешкав художник Микола Ге. У домашньому театрі виступав композитор і піаніст Владислав Заремба. Постійними гостями Галаганів були Тарас Шевченко й Пантелеймон Куліш, композитор Микола Лисенко й художник Лев Жемчужников.
А ще в Сокиринцях регулярно виступав, та й мешкав неподалік знаменитий тоді кобзар Остап Вересай. Постать малограмотної, але талановитої людини з найубогішої частини суспільства, яку підтримали багаті власники маєтку, нагадує про те, яким відокремленим було життя родин на зразок Галаганів і Скоропадських від життя більшості народу. Цей факт і сьогодні заважає декому насолоджуватися красотами старовинних маєтків, – мовляв, неетично, збудовано рабською, кріпацькою силою. Справді, розкіш садиб нащадків української шляхти і старшини трималася не в останню чергу на пригніченні селян. Але якщо це привід ігнорувати культурну цінність маєтків, то з таким самим успіхом треба відкинути й усю спадщину, наприклад, Римської імперії чи Давньої Греції, годі вже й казати про єгипетські піраміди.