В Україні словосполучення «культурна політика» ніколи не користувалося популярністю. Цю тему або оминали в розмовах, або, у кращому разі, наводили як приклад оксиморону. Наші політики традиційно ставилися до своєї культури як до бідного родича, на якому і не заробиш, та якого, на жаль, і не здихаєшся: яких тільки експериментів на ній не випробовували, а вона досі жива. І навіть місцями квітне і плодоносить: фестивалі відбуваються, митці стараються, письменники пишуть, читачі читають. Високопосадовці ж хіба усвідомлюють, що дуже далеко від тої неубієнної культури про всяк випадок краще не відриватися, тож раз на рік не гребують побути з народом і йдуть на «Книжковий Арсенал», щоб на камери купити книжок.
Коли ж доходить до культури як офіційної галузі, то тут наша влада починає шукати кандидатури за принципом «Не професійний, зате вірний», і зрештою все зводиться до архетипного українського замкненого кола: маємо що маємо. Підтвердженням цього є діяльність найновіших очільників Міністерства культури та стратегічних комунікацій, які Тиждень всебічно аналізував: «досягнення» Олександра Ткаченка й Ростислав Карандєєва та перші кроки на посаді Миколи Точицького. Й останні рішення українського уряду в цій сфері знову викликають сакраментальне занепокоєння, чи не додався до вищенаведеного принципу відбору ще один, а саме: «Хай гірше, аби інше»?
Ось 8 липня завершився п’ятирічний термін на посаді уповноваженого із захисту державної мови Тараса Кременя. І ще в червні низка діячів культури закликала наших політиків продовжити каденцію Кременя — через страх послаблення інституції мовного омбудсмена, а також через те, що запропоновані тоді наступники викликають у громадськості «серйозне занепокоєння через брак досвіду мовозахисної, правозахисної діяльності і обґрунтований сумнів у їхній відповідності кваліфікаційним вимогам, установленим законом». Втім, наш «політичний істеблішмент» відреагував на це звернення по-своєму і запропонував іншого претендента. Ним став актор, майстер дубляжу і доцент Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого Олександр Завальський, у компетентності якого для цієї посади сумнівається навіть він сам, судячи з його відповідей в інтерв’ю Сергію Смальчуку в програмі «Воїни слова». Крім того, як повідомляє Інна Совсун, на посаду нового міністра освіти і науки почали обговорювати кандидатуру теперішнього заступника міністра — Андрія Вітренка, депутата від «Слуги Народу» і голови бюджетної комісії Київради. І якщо щодо користі й рішень нинішнього очільника Міносвіти Оксена Лісового є чимало питань, то щодо Вітренка їх значно більше. Інна Совсун, зокрема, так завершує свій пост у фейсбуці про нового кандидата: «Тож чи хороша ідея призначити міністром освіти протеже Кошового, Комарницького й Тищенка? Та ще й дружбана Шкарлета і Луцького? Який живе у світі, де студенти можуть відстоювати свою думку, лише якщо їм заплатили або натиснули в деканаті? Мабуть, дуже хороша, якщо ми скучили за славними часами Табачника».
Звісно, це лише претенденти, але тенденція простежується не надто оптимістична. Можна також заспокоювати себе словами того-таки Завальського, що навчитися всьому можна вже після призначення, а там, дай Боже, і команда допоможе. І щодо останнього тішить, скажімо, те, що письменник, культуртрегер і військовослужбовець Остап Українець погодився «стати військовим представником в офісі мовного вповноваженого». Втім, поки ми не знаємо всіх представників майбутніх команд ані Завальського, ані Вітренка, а самі їхні постаті — надто контроверсійні, щоб думати, що нарешті наша мова, освіта і наука опиняться в надійних проукраїнських руках.
За понад 30 років розвою незалежної української культури досвід навчив організаторів, активістів і митців передусім тому, що покладатися можна лише на власні сили, а від держави хіба сподіватися, що вона не заважатиме. І ще тільки зміцніла думка, що наша культура існує не завдяки ефемерній національній культурній політиці, а всупереч їй. Тож поки що на цих теренах усе стабільно, й українська політика і культура — це радше антоніми, ніж взаємопов’язані сфери. І хоч представники чільної влади більше не заявляють про свою віру в «какуюразніцу» з телеекранів, та вочевидь нікуди та віра з владних голів не поділася.