Безкоштовна україномовна газета на Донбасі. Перший рік – політ нормальний

Суспільство
11 Березня 2013, 16:43

Гола ідея. На Донеччині навіть за «кучмівським» переписом населення 2001 року, вельми необ’єктивним та упередженим – сам пам’ятаю, як переписувачі умовляли назватися росіянином – 57 відсотків населення ідентифікувало себе як українці. Нині таких назбирається 2,5 млн. осіб. Не «багнетів», звичайно, адже українська громада «всесоюзної кочегарки» традиційно потрощена, хитро пересварена між собою. Тому позбавлена доступу до влади і навіть інформації: на всю область кілька україномовних газет загальним тиражем 15-20 тис. примірників, коли російських у десятки разів більше.

З іншого боку, якщо спробувати сполучити між собою таку масу людей, ото б вийшла сила! Як там навчав Володимир Ілліч: газета мусить не лише на фотках лялечок у бікіні заробляти, а й бути колективним організатором (якось, приблизно, так). Ну і заклики, що залунали після останніх виборів: «ампутувати Донбас, цю гангренозну кінцівку». Кортіло відповісти гучно: «Спробуйте! Та нас, донбасівських українців, більше, ніж кілька західних областей, разом узятих».

Гладко було на папері. Довго ходив з пропозицією заснування газети по колу донецьких олігархів демократичного спрямування. Ніхто – нічого. Зрештою второпав, що більшість з них прибилися до опозиції, бо свого часу не взяли в компанію «конкретних пацанів». Звідси визріло розуміння, що варто починати самотужки. Ось, запам’ятайте: якщо газета безкоштовна, її можна зареєструвати також задарма. Принаймні, так в теорії, згідно із законом «Про пресу в Україні». Я почав заздалегідь і брав реєстраторів з облдержадміністрації, що називається, на змор. Остання вимога, коли вже буквально все перебрали: пояснити, що означає запропонована назва – то географічне чи про світанок? Кажу: «і те, і інше». «Ні, – заперечують (російською, звичайно), –  мусите визначитися».

Приємний сюрприз, газета «На сході» вийшла фантастично дешевою. Це тому, що по максимуму роблю все сам: планую наступний номер, беру інтерв’ю, знімаю (і потім трохи фотошоплю), малюю макети, несу до друкарні, зрештою забираю звідти пачки і кілька днів працюю поштарем Печкіним, розносячи по офісах громадських, молодіжних, партійних організацій, а також до деяких церковних храмів, вишів, закладів культури. Щось залишаю на пікетування, мітинги. Звичайно ж, газета не націоналістична, не для вузького кола людей з прізвищем на «ко» або «чук». На Донбасі таке видання не прижилося б. Газету «На сході» вигадано для всіх свідомих донеччан, які вважають себе громадянами України.

Важливе. Я ось що помітив: останнім часом в регіоні цілеспрямовано переходять на спілкування українською мовою прогресивні інтелектуали, молодь. Хто хоче продемонструвати, що з «конкретними пацанами», попри спільну малу батьківщину, у нього нічого спільного. Відповідно, україномовна газета в майбутньому отримує навіть комерційні перспективи –  якщо до них дожити.

Світло в кінці горизонту. Стрімко розширилося коло знайомств (хоч, після років роботи в донецькій пресі, здавалося б – куди ще).  Віктор Тупілко, ветеран Чорнобиля, підприємець, власник мережі аптек із пільговими цінами для чорнобильців, інвалідів, соціально незахищених. Створив в офісі своєї компанії самодіяльний музей українських дисидентів «Смолоскип». Потім пустив під дах парафію УПЦ КП, яку викинули з чергового храму. Потім ще організацію «Пласт», громадський «Форум незгодних», експозицію народної вишивки. Перевіз із рідного, покинутого села на Черкащині дерев’яну козацьку церкву 17-го сторіччя і тепер пробиває дозвіл, аби встановити її на одному з донецьких майданів.

Самодіяльний еколог із Костянтинівки Володимир Березін, який зараз де-факто живе в міжміських автобусах, роздмухуючи по всій області полум’я спротиву сланцевому газу. Тендітна дівчинка-студентка Людмила Литвиненко – на минулі Покрова вона вирішила влаштувати молодіжну ходу на спомин УПА. До пункту збору, окрім самої ініціаторки, наважилося з’явитися лише шестеро хлопців. Набагато більше там спричинилося голомозих молодиків, що називали себе афганцями (хоч за віком тієї війни точно не нюхали). Попри погрози, семеро сміливих таки пройшли центром, співаючи повстанських пісень, а маленька Люда була попереду.

Декого зі старих контактерів довелося переоцінювати. Наприклад, директорка музею, яра активістка Товариства греків Приазов’я, коли приніс показати свіжу українську газету, несподівано розщебеталася солов’їною та запросила полишати примірники на стенді в фойє, для всіх бажаючих (то було приховане саме то, заради чого я, власне, й прителіпався). І навпаки: заслужений ветеран демократичного руху спіймав за ґудзика на якомусь меморіальному заході і довго зденервовано втовкмачував, що газета «На сході» чиста провокація, а я, мовляв, «засланий козачок». Популярний, між іншим, у 90-ті роки термін донецької неформальної тусівки, коли вони один одного хрестили стукачами КДБ, вкрай рідко помиляючись. Я потім розібрався: пан патріот свого часу нахапався грантів саме на ту справу, яку я зараз роблю за власні кревні. Хіба таке вибачають.

Фінанси-романси. Дивно, але, аби крутитись, поки що в основному вистачає особистих заощаджень. Хоч не приховаю: останнім часом допомагають заможні читачі. По різному, від 100 гривень до 100 доларів. Інколи, чесно кажучи, схоже не так на спонсорування, як на чайові. Та я все одно беру.

Одного разу, несподівано, передали зі столиці чималу суму від духовної особи, якої назвати не можу (бо обіцяв), але яку всі знають, а для мене особисто то беззаперечний моральний авторитет. Я розгубився, кажу тому, хто передав: «Найбільше мені б хотілося тих «франклінів» вставити в рамку на стіні, аби через роки зауважувати самому собі: «От, і у мене в житті було!». Але буквально завтра, – кажу, – мушу проплатити друкарні черговий тираж, отже нічого з того не вийде».  І таки пустив у розпил (шкода по досі).

Ще в тему: останній, цьогорічний День злуки. Донецькі українці традиційно зібралися біля пам’ятника Шевченку. Я прийшов по репортаж, захопивши для роздачі свіжу «На сході». У натовпі група жіночок, уже в літах. Старі вчительки – їх же завжди відрізниш. Дякують за газету, продивляються через окуляри. Потім стають колом, витягують такі ж старенькі, як самі, гаманці, починають рахувати, скільки залишити на зворотній шлях з мітингу, на маршрутку. Я, зрозумівши, до чого йдеться, шубовснувсь у натовп, та одна, настирлива, все за мною.

Голос такий поставлений, командирський (бо вчителька): «А ну стійте! – каже. – Чого це ви бігаєте? А ну візьміть, це ж на нашу газету!»

«На нашу газету» – завжди пам’ятатиму.