Звісно, цей спеціальний статус бажано постійно чимось підтверджувати. Наприклад, не брехати, не ловити ґав, не блукати в трьох соснах, не замовчувати суспільно значущу інформацію, не продаватися, не співати панегірики владі й так званим олігархам, не працювати на ворога — тобто не порушувати зрозумілі заздалегідь правила, які окремі члени цеху, на жаль, порушують у регулярному робочому режимі. Разом із тим, табу на небажаний фізичний контакт із репортером діє й має діяти. Не лише тому, що це передбачено Кримінальним кодексом (зокрема, стаття КК 171 — до п’яти років), а й через те, що в країні Георгія Гонгадзе мав би вже створитися імунітет щодо такого поводження.
Епізод зі знімальною групою «Схем» у кабінеті голови правління Укрексімбанку, коли кореспондента Кирила Овсяного та оператора Олександра Мазура після небажаного запитання скрутили головний вартовий і головний піарник, забравши техніку та зробивши спробу знищити запис інтерв’ю, вже отримав достатній розголос. Гадаю, він матиме вельми ефектні наслідки, але це, безумовно, виняток. Виняток, бо «Радіо Свобода» є офіційним органом уряду США, це вам не «Кагарлицький кур’єр», а ще виняток, бо укрексімівські айтішники виявилися криворукими й не знали, як відформатувати карти пам’яті. Словом, не за те батько сина бив, що той грав, а за те, що програвав.
Читайте також: Олександр Корнієнко про партію "Слуга народу" і її плани
Торік, якщо вірити НСЖУ (а інших даних у мене немає), сталося 77 випадків застосування сили до журналістів, і щось я не пам’ятаю хоч однієї резонансної віддяки. Але моє запитання трохи ширше: якщо прилітає представникам професії, яку спеціально згадано в Кримінальному кодексі, то які ж шанси в пересічного громадянина, не прикритого прескартою? Дві обставини роблять «казус Мецгера» показовим: невігластво й хамство. Людина при владі (а Укрексімбанк — державна установа, на чому наполягали під час сутички власники офісу) не просто не уявляє меж своєї компетенції, а ще й переконана, що це їй збудеться з рук. Бо так живуть усі господарі життя, а хто гадає інакше, той лох.
Я особисто не є палким шанувальником «Схем», «Наших грошей» та інших менш резонансних програм — на відміну від їхніх численних закордонних прототипів, включно з героїчним Bellingcat. Мені здається, що вітчизняні розслідувальники часом захоплюються підгляданням у шпаринку: хто на якій машині, хто з ким у ресторані… Зараз скажу річ безумовно ризиковану й сумнівну: надлишок відомостей про зловживання, крадіжки, пиляння, домовленості й залежності без переконливої демонстрації воздаяння замість законного обурення й зрештою несприйняття суспільством такого способу існування створює протилежний виховний ефект. Цинічний обиватель і небайдужий патріот однаково звикають до того, що демонстративне нехтування законом і не менш демонстративне гіперспоживання є нормою, невіддільною частиною українського способу життя. Але то радше питання філософське, зрештою, кожен робить свою роботу: журналіст копає, прокурор закопує. Так чи так, розгрібання авгієвих стаєнь є необхідною й неминучою гігієнічною процедурою, от тільки топменеджери зі стильною хусточкою в нагрудній кишеньці такої думки не поділяють, а найгірше, що її не поділяє масовий глядач, який і без того переконаний, що «всі вони там однакові» (ба гірше, крім огиди відчуває заздрість, а може, й ще гірше: знає, що коли опиниться «там», чинитиме так само).
Читайте також: Трускавець. "Велика фракція". Як «Слугу народу» повертали до джерел
Наразі завдання «четвертої влади», як я його бачу, — таврувати невігластво й хамство, в засадах яких безкарність. І якщо вже офіційні механізми в державі не працюють, а вони не працюють, то Трухін із Мецгером мають отримати своє покарання за їхній несмак, якусь подиву гідну короткозорість і брак відчуття реальності. У рідному Тижні я колись, за браком справжніх фахівців, бавився тест-драйвами й можу засвідчити, що «мерседес» кращий за «шевроле», тож уникаймо демагогії, не йдеться про те, щоби ті, хто досягнув піку кар’єри, пересувалися бюджетними таратайками й харчувалися в «МакДональдзі». Проте кожен новий висуванець мусить пам’ятати, що не взяв Бога за бороду, і утримуватися від понтів, які не дозволить собі жоден справжній чемпіон на кшталт Джеффа Безоса або Воррена Баффетта. Бо раптом що — з них пацани сміятимуться. Ні, ну справді, дивіться, як вони перелякалися двох нещасних журналюг із камерою. Сміхота!