Ідеться про уявне (тобто таке, що існує в наших мізках) осяяння щодо власності на засоби масової інформації в Україні, які, виявляється, належать або безпосередньо Росії, або неприхованим агентам російського впливу. По суті, відкриття було одне: коли виявилося, що новий господар київського телеканалу «112» (й, очевидно, NewsOne) — прокремлівський політик Віктор Медведчук. Офіційно це, звісно, не так. Юридично «112» придбав — тримайтеся за стільці — торгівець неновими автомобілями з глухого німецького містечка за 100 км від Франкфурта. У почутті гумору фахівцям із людських душ не відмовиш.
Про зв’язок із кумом президента РФ свідчать «усього лише» кадрові призначення в телекомпанії, а також аналіз її контенту. Медведчук тепер не зникає з екранів, він до того ж побратався з колишнім засновником NewsOne Вадимом Рабіновичем, тепер вони разом виступають «за життя» — більш-менш зрозуміло, у якій саме країні та з яким політичним ладом, а NewsOne разом зі «112» співають злагодженим дуетом. Якщо хтось почне заспокоювати громадську думку, мовляв, згадані носії перебувають десь у другому-третьому десятку за популярністю, слід уточнити: по-перше, залежить від панелі вимірювання, по-друге, ще не до кінця зрозуміло, як переструктурується список лідерів ринку після відключення аналогового мовлення, по-третє, вплив того чи іншого ЗМІ в нашу цифрову добу визначається не лише рейтингами. Подекуди мовленнєве (ефірне, кабельне, супутникове) телебачення є лише символічною трибуною, виступи з якої потім розганяються в мережі залежно від вправності відповідних технологів.
Читайте також: Віктор Медведчук: ще один привид із 90-х
Я своїм студентам (коли вони в мене були) завжди пропонував уявний експеримент: припустімо, ви прем’єр-міністр Британії. Листопад 1940 року, щойно Люфтваффе здійснили перше масоване бомбардування Ковентрі. І раптом з’ясовується, що на острові крім BBC цілком легально й відкрито мовить парочка радіостанцій, їхніми власниками є якісь каламутні типи, припустімо, з Іспанії, а диктори відкрито закликають до миру з Гітлером, розповідають про «єдину арійську культуру» й узагалі користуються інформаційним порядком дня від Ґеббельса. Чи вдасться вам опанувати свою славнозвісну «холодну британську лють» і вдавати, що «так працює демократія»?
О, так, на той час Сполучене Королівство вже більш як рік перебувало в стані війни з Рейхом, а ми щойно тільки спромоглися розпочати денонсацію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією. Гаразд, усе розумію (або намагаюся зрозуміти): вугілля, паливо для АЕС, трудові мігранти, добре, що Липецьк уже не на часі. Але ж Ковентрі! Перепрошую, Дебальцеве!
Лік загиблих серед вояків і цивільних іде на десятки тисяч, сотні тисяч поранено, життя мільйонів зламано так, що вже не зростеться. Невже й далі керуватися політикою як «мистецтвом можливого»? Те, що інформаційний простір України не належить Україні, — не владі, не державі, а саме Україні як країні, як спільноті, — не новина. Але щоб так демонстративно?
Нагадую про всяк випадок: провідні телевізійні канали належать кільком власникам, серед яких лише (!) Ігор Коломойський однозначно заявив про свою позицію у війні на боці України, що не виключає ситуативних інтересів у майбутньому перерозподілі політичної влади з усіма можливими компромісами. Про Фірташа все зрозуміло, про Ахметова більш-менш, що ж до групи каналів Віктора Пінчука, то ми досі не уявляємо, який маневр обере олігарх напередодні виборів. Нацрада з питань телебачення і радіомовлення мала б відстежувати процеси, але оскільки вона значною мірою, так вже історично склалося, формувалася під економічні, а не ідеологічні завдання, то чекати від неї рішучих заходів марно — вона ніяк кворуму не збере.
Читайте також: Адвокат Путіна
Повертаючись до неприємного питання: що робити з прямими й очевидними провідниками кремлівської гібридної війни у вітчизняному інформаційному просторі? Чи є здоровий глузд важливішим за закон, а дух закону за букву? Теоретично за бажання — передусім за бажання! — можна боротися з внутрішніми спікерами Мордору «методом Аль Капоне», якого, як відомо, знешкодили, причепившись до несплати податків, маємо успішні прецеденти. Але логічніше, зрозуміліше для суспільства й чесніше було б ухвалити надзвичайний закон про співпрацю з ворогом, хоча б на час війни.
Безумовно, завжди є небезпека узурпації влади й утисків свободи слова. Та не з нашою політичною волею під прицілом «Искандеров». А милуватися римським профілем фюрерівського кума безпечніше?