28 липня виповнилося рік, як Міністерство культури та інформаційної політики (МКІП) України тимчасово очолює Ростислав Карандєєв. Зрозуміло, немає нічого тривалішого за тимчасове, але те, що українська влада за рік так і не спромоглася ані прибрати перед назвою посади Карандєєва скорочення т. в. о., ані знайти іншого міністра, якщо цей так довго не влаштовує, — явище симптоматичне. Нашій владі — не до культури, що, зрештою, спостерігаємо від 1991 року. Сьогодні, звісно, є універсальне виправдання — війна, але небажання працювати над культурною політикою і планувати її розвиток — стратегічна помилка уряду. І, по суті, породжує закономірне запитання: за що ми тоді воюємо?
Вінстон Черчилль ще під час Другої світової війни різко відповів на намагання свого уряду зекономити на культурі, сказавши, що держава — це і є культура. Володимир Зеленський (тобто його талановиті спічрайтери) повторив ці слова під час вручення Шевченківської премії 2020 року, але повторити не значить вірити в сказане, а тим паче — реалізувати.
Із 4 червня 2020-го до 27 липня 2023 року в культурі панувало безголів’я метафоричне, бо тоді МКІП очолював Олександр Ткаченко, деякі антидосягнення якого я колись уже перераховував: від телепроєкту «FreeДом» до непристойного тризуба з трьох пальців.
З 28 липня 2023 року запанувало безголів’я буквальне: Ростислав Карандєєв, заступник Ткаченка, став виконувати обов’язки міністра культури. Ще тоді його назвали ідеальним заступником, бо на цій посаді він з перервами працював від 2015 року (а радником ще довше). Тож робимо висновок, що це чудовий виконавець, але не лідер і не ідеолог. Тобто чекати від нього довгострокових планів розвитку української культури марно, але нашу владу це влаштовує.
Читайте також: Стан вищої освіти в Україні: думки фахівців
Власне, очевидно, думають на нашій політичній верхівці, навіщо розробляти якусь культурну політику, якщо культура не загнулася без неї за всі ці роки: нові книгарні відкриваються, музиканти грають, музейники працюють, письменники пишуть, читачі читають, фестивалі фестивалять тощо. Однак якщо уряду не потрібна культура, то може й культурі уряд не треба, та й може в усьому треба сподіватися на питомо українську здатність самоорганізовуватися, але тоді навіщо нам узагалі потрібен уряд як такий?
Держава, яка не опікується своїми духовними й матеріальними цінностями, утрачає здатність заявити про себе світу як унікальна культурна одиниця. Та найприкріше, що така країна не може зрозуміло пояснити своєму народу в чому його культурна унікальність і відмінність від інших народів. Звідси й тотальна «какаяразніца», яка заміняє світогляд багатьом людям у всіх прошарках суспільства й навіть озвучується самим гарантом Конституції як загальна істина.
Знаково, між іншим, що в серпні 2023 року Міністерство культури та інформаційної політики не змогло завадити знести 200-річну садибу в Києві, що розташовувалася на вулиці Ярославській, 13-Б, бо «не було ніяких правових підстав» її захищати. І ось уже 2024 року 19 липня несанкціоновано зруйнували садибу Зеленського, зведену 1890-го. І МКІП її також не спромігся врятувати, бо КМДА не подало потрібну облікову документацію, щоб унести її в держреєстр як пам’ятку архітектури. Звісно, такі випадки непоодинокі, але аж надто символічні ці знищення двох старих будівель з різницею майже в рік. Брак бодай якоїсь культурної політики й відсутність бажання захистити свої історичні цінності — такі реалії українського життя. Поступова руйнація культурного минулого без гарантій культурного майбутнього, адже дім без фундаменту неможливий. Імітація головування під час фактичного безголів’я — ненормальна ситуація в нашій культурі, яка триває вже так довго, що фактично стала нормою. Звідси й криза гуманітарних знань в Україні, яка накладається на низку інших криз. Як це виправити? Почати б хіба з того, що врешті-решт забрати додаток т. в. о. в Ростислава Карандєєва, щоб бодай формально ліквідувати безголів’я нашої культури, а далі вже можна планувати тактику та стратегію на культурному фронті.