Від 27 жовтня до 6 листопада жителі Львова, Харкова, Одеси, Херсона та Києва мали нагоду ознайомитися з документальними виставами, створеними в Україні, й відвідати тематичні семінари. Важливо зауважити, що частково фінансування цього мистецького форуму відбувалось об’єднаними зусиллями через так званий спільнокошт платформи «Велика Ідея». Інакше кажучи, 12 тис. грн зібрали небайдужі на справу значною мірою авантюрну, адже явище документального театру відносно нове, та й розраховане на досить вузьку аудиторію. «Фестиваль у нас не глядацький, – каже організатор «Документа» Катерина Бабкіна. – Він орієнтований на формування професійного середовища, на розуміння методу і явища документального театру як такого. Поки що ми й не думаємо про продукт, головне – працювати. Але зали в усіх містах тріщали. Не останньою чергою, завдяки новизні й невідомості».
Якщо традиційний театр починається з вішалки, то документальний відповідно до назви – з документа. В основі матеріалу для вистави можуть бути суха статистика, історії з життя звичайних людей або будь-який факт, що мав місце в історії. Документальний театр гостросоціальний, тут немає рампи, лаштунків, дистанції. Глядач утягнутий у процес і якогось моменту стає учасником вистави; сценою може послужити вулиця, телефонна буда, ринок тощо. Причому місцевість і оточення матимуть не менше значення, ніж актори. Київ побачив виставу «лЕ29 дЕ31 нЕ30ц, 90 хв споживацького простору». Над кожною із трьох частин реаліті-дійства працювали інші майстри. Так, Е29 є результатом роботи драматурга Тетяни Киценко та режисера Тамари Трунової, Е31 – Дена Гуменного й Олени Роман, Е30 – Оксани Савченко та Андрія Мая. Серед неонових вогнів та прилизаних бутиків торговельного центру сновигали три групи диваків, що навряд чи могли претендувати на роль покупців. Збоку це нагадувало зібрання якоїсь секти або ж флешмоб. «Мені здається, нині мистецтво й культура прямують до тіснішого контакту із глядачем, – міркує актор Іван Федоров. – Мистецтво у якийсь момент поставило себе на п’єдестал. До того ж настільки високо, що розгледіти його стало дуже важко. Приміщення театру здатне створити абстрактний простір, який існує десь у всесвіті або у вакуумі.
А для мене важливо, що ті речі, про які ми говоримо, відбуваються тут, між нами». Гра акторів документального театру – це не стільки виконання діалогів та монологів (яких узагалі може не бути), скільки надтонка маніпуляція людською психікою, різновид сугестії. То глядачів уводять у стан анабіозу, коли вони розслабляються, «на автопілоті» сновигаючи торговельними залами, то «вмикають», змушуючи щосили бігти, то несподівано в замкненому просторі ліфта звучить короткий, влучний і пронизливий монолог. Людям дають завдання, на перший погляд, абсурдні й дивакуваті, приміром, просять піти й поговорити з дорогою річчю, яку вони ніколи не наважаться собі купити, й розповісти їй найсокровенніше. А потім одним останнім штрихом увесь півторагодинний хаос упорядковується в єдину, до болю чітку і структуровану картину. Момент прозріння – суть пережитого понад словами. Інших способів донести до свідомості цю дійсність просто не буває.