У просторих аудиторіях паризького Inalco — Інституту східних мов і цивілізацій — цього тижня говорили про людей, які втратили державу, але не втратили себе. Науковий день «Sans territoire: la vie d’une communauté ukrainienne en exil» — «Без території: життя української громади у вигнанні» — формально був присвячений міжвоєнній українській еміграції у Франції. Насправді ж ішлося і про сучасність.
Майже кожна доповідь, кожен архівний документ, кожна цитата з українських емігрантських газет 1920–1930-х років звучали так, ніби написані сьогодні. Про втрату дому. Про життя у чужій країні. Про спробу пояснити Європі, що Україна — не «регіон Росії», а окрема політична й культурна реальність.
Конференцію організували Центр досліджень Європи та Євразії CREE, Український інститут у Франції та Бібліотека імені Симона Петлюри — місце, яке впродовж століття залишається одним із головних архівів української еміграції у Парижі.
Українці Франції: стара і нова еміграція
Організатори конференції не випадково наголошували на українському досвіді вигнання. За даними Міністерства внутрішніх справ Франції, після початку повномасштабного вторгнення кількість українців із легальним статусом у країні різко зросла. Лише протягом 2022 року вона збільшилася у 4,6 раза — з 18,5 тисячі до понад 85 тисяч осіб. Станом на кінець 2025-го у Франції проживали майже 90 тисяч дорослих українців із дозволом на перебування.
Із початком повномасштабного вторгнення Франція стала однією з точок нового українського вигнання — так само, як сто років тому після поразки Української Народної Республіки.
Історик Ярослав Лебединський, відкриваючи конференцію, наголосив:
«Українська еміграція після 1921 року не вважала себе переможеною. Вона вважала себе вигнаною».
За його словами, для багатьох колишніх військових, дипломатів та інтелектуалів еміграція була не завершенням боротьби, а лише зміною фронту.
«Вони втратили державу, але не втратили політичної волі».
Саме тому у міжвоєнному Парижі виникла ціла інфраструктура «України без держави»: українські школи, бібліотеки, студентські організації, церкви, хори, видавництва й політичні клуби.
Назва конференції походить від книжки «Sans territoire», яку у 1934 році видав у Франції дипломат УНР Олександр Шульгин. Колишній міністр закордонних справ Української Народної Республіки намагався пояснити Європі парадокс українського становища: нація є, а держави немає. Для покоління українських політичних емігрантів ця формула стала майже самовизначенням.
Невидимі люди Європи
Однією з ключових тем конференції стала проблема невидимості українців у Європі. Історикиня Аліса Меншикова, авторка академічного дослідження про українську громаду Франції міжвоєнного часу, нагадала, що французька адміністрація часто просто не розрізняла українців серед інших вихідців зі Східної Європи.
«Для французької держави вони часто були “росіянами”, “поляками” або просто “східними робітниками”», — зазначила дослідниця.
Проблема полягала не лише у документах. Українці прибували з польськими, радянськими чи російськими паспортами, а поняття окремої української національності в Європі залишалося нечітким.
«Українці мусили буквально доводити право називатися українцями», — сказала Менчикова.
За її словами, саме тому культура, преса та громадська активність стали для еміграції способом політичного виживання.
У 1920–1930-х роках українська громада у Франції складалася з дуже різних груп: колишніх офіцерів армії УНР, галичан із польськими документами, робітників із Донбасу чи Поділля, інтелектуалів, митців і студентів. Багато хто працював на шахтах півночі Франції або на заводах Renault у передмістях Парижа.
Серед емігрантів того часу опинився й анархіст з українського Гуляйполя Нестор Махно, який після поразки визвольних змагань працював робітником у Булонь-Біянкурі.
Шульгин і європейська сліпота
Історик Фабіан Бауманн проаналізував тексти Олександра Шульгина як спробу змусити Європу побачити українців окремою політичною нацією.
«Шульгин писав про Україну як про націю, яку Європа вперто не хотіла помічати».
На думку дослідника, українська еміграція міжвоєнного часу постійно стикалася з тим самим, із чим стикається Україна сьогодні: небажанням частини Заходу дивитися на Україну поза російською оптикою.
«Для багатьох європейських інтелектуалів українське питання залишалося “частиною російського питання”».
Ця інтелектуальна сліпота, за словами Бауманна, мала дуже конкретні політичні наслідки.
Саме тому українські емігранти намагалися працювати не лише з дипломатами, а й з університетами, журналістами та культурними колами. Вони перекладали книжки, організовували виставки, публічні лекції, концерти. У 1926 році в Парижі почала збирати свою книжкову колекцію Бібліотека імені Симона Петлюри — одна з провідних інституцій української еміграції.
Сто років тому українці втратили державу, але не втратили політичної волі.
Фактично — тодішні емігранти неофіційно робили те саме, що сьогодні здійснюють офіційні українські культурні інституції за кордоном: пояснювали Україну світу.
Голодомор: голос, який не хотіли чути
Окремий блок конференції був присвячений Голодомору.
Професорка Ірина Дмитришин нагадала, що саме українська діаспора однією з перших почала інформувати Європу про масовий голод у радянській Україні.
«Українська еміграція намагалася кричати про Голодомор у той час, коли Європа воліла мовчати».
За її словами, українські організації у Франції друкували свідчення очевидців, зверталися до французької преси та організовували публічні кампанії. Але значна частина європейських політичних еліт не хотіла псувати відносини з Радянським Союзом.
«Трагедія полягала не лише в самому Голодоморі, а й у небажанні чути український голос».
Ця фраза стала однією з найважливіших для всієї конференції. Бо йдеться не лише про роки між двома світовими війнами.
Культура як форма спротиву
Чи не найемоційнішою частиною наукового дня стала дискусія про українську культуру в еміграції.
Дослідниця Тіна Пересунько розповіла про гастролі Української республіканської капели Олександра Кошиця Францією у 1919–1921 роках.
«Європа вперше почула українську музику як окрему традицію — не російську, а українську».
Саме хор Кошиця зробив світовим феноменом «Щедрик» Миколи Леонтовича.
Інша доповідь була присвячена мистецтвознавиці Валентині Маркаде — одній із перших французьких дослідниць українського авангарду.
«Культура для еміграції була способом не зникнути», — пролунало під час дискусії.
Нова хвиля вигнання
Сьогодні Франція приймає в себе чергову хвилю української еміграції.
За офіційними французькими даними, понад половина українців, які перебувають тут нині, прибули саме у 2022 році після російського вторгнення. Жінки становлять близько 75 % дорослих українців у країні. Париж та регіон Іль-де-Франс залишаються головним центром української присутності.
Архіви вигнання
Фінальна панель конференції була присвячена родинній пам’яті.
Марі-Франс Клерк і Надін Кобилько показували фотографії, листи, щоденники українських емігрантів, які десятиліттями зберігалися у приватних архівах.
Пожовклі світлини родин у Парижі 1930-х років дивним чином перегукувалися із сучасними фотографіями українських біженців у Європі.
«Еміграція — це завжди життя між двома світами», — сказала одна з учасниць дискусії.
Саме тому конференція про міжвоєнну українську еміграцію лунала так сучасно та відгукувалася аудиторії.
Бо сьогодні Україна знову переживає досвід вигнання. Знову мусить пояснювати світові очевидні речі про себе. Знову бореться за право бути почутою.
Український досвід «без території» виявився не лише історією минулого. В певному сенсі, він знову став частиною європейського сьогодення, – принаймні, коли йдеться про тих, хто виїхав з окупованих територій і в кого більше немає дому.
