Без спецефектів

Минулого тижня український режисер-ама­­тор Борис Гришкевич став героєм інтернету. Йо­­го дебютна короткометраж­­на стріч­­ка «Іванки» увійшла до списку фіналістів проекту «Жит­­­­тя за один день». Задум проекту полягав у тому, що кінема­­то­­графісти-аматори з усьо­­­­го світу мали зняти короткий фільм про один день свого життя або країни, регіону чи просто місця, де вони мешкають. Цим днем стало 24 липня 2010 року. Засновники конкурсу назвали свій проект першим глобальним поглядом на життя сучасного світу. І це справді так, оскільки в кінцевому підсумку проект під патронатом класика голлівудського кіно Рідлі Скот­­та й найпопулярнішого відеоресурсу YouTube отримав близько 80 тис. кінозамальовок зі 192 країн світу. На початку цього року були відібрані 26 фіналістів, роботи яких створять цілісну картину життя сучасного глобалізованого світу. Наприкінці січня відомий голлівудський режисер Кевін МакДональд представить на головно­­му американському фестивалі незалежного кіно Sundance підсумкову стрічку, змонтовану з матеріалів філь­­мів-фіналістів. До фінального списку увійшли роботи з Афга­­ністану, Єгипту, Непалу, Росії, США, Японії, України та інших країн. Історія «Іванків» і сам глобальний проект аматорського кіно провокує зробити кілька, як видається, прикметних зауважень щодо сучасного медіа-світу й найактуальніших трендів світового кіно і телебачення.

Бум аматорського кіно викликаний двома історичними чинниками, що відіграють важливу роль у сучасній культурі. Перший і очевидний пов’язують з традицією кіноманів, коли аматори збиралися у всіляких клубах техніків, знімаючи свої кінозамальовки, які інколи з’яв­­лялися на призначених для цього передачах центральних каналів. Зрозуміло, що зі спрощенням знімального процесу аматорське кіно поширилося з шаленою швидкістю. Саме цю сінефільську ініціативну складову у створенні непрофесійного кіно блискуче відтворив Мішель Гондрі у художньому фільмі «Перемотування» (2008), чітко вловивши нову хвилю аматорських кіноспроб. «Перемотуван­­ня» розповідає про двох аматорів, змушених перезнімати власні версії фільмів для кінопрокатного магазину. Вони проходять шлях від повторення і відтворення чужих історій до створення свого повнокровного кінематографічного проекту. І здається, що якраз цим шляхом ішли до своєї слави більшість відомих нині режисерів.

У сучасному світі любов до кіно часто трансформується в потяг до різноманітних трешових постановок, знятих із залученням друзів, рідних і близьких. Десятки саморобних абсурдних жахливчиків про зомбі, робокопів та іншу нечисть з тельбухами у руках набувають широкого розповсюдження завдяки потужності соціальних мереж. Одна з найактивніших студій «незалежного кіно» – київська «УПВ Арт Груп» – регулярно проводить ще й свій міні-фестиваль «Кінофронт» і має чималу онлайнову інформаційну базу непрофесійних кіноугруповань. Велика кількість всеукраїнських фестивалів аматорського кіно лише підтверджує популярність і масштабність цього напрямку: «Кінокімерія» в Херсоні, «Жемчужная звезда» в Одесі, «Інші території» в Донецьку тощо. Головне, що об’єднує всіх залучених до цього руху, фанатизм і любов до кіно та розваг із камерою.

Другий чинник розвитку аматорського кіно – складніший і менш очевидний, тому що по­­в’язаний із впливом сучасного телебачення на наше сприйняття життя. Непрофесійні зйом­­ки, аматорські записи «оче­­видців реальних подій» в культурі медіа вкоренилися так глибоко, що ми цього вже просто не помічаємо. Розповсюдження простих у користуванні відеокамер привело до виразного формування найпоширенішої у світовому телевізійному просторі стилю – «реального телебачення». Ідея такого телебачення проста: робити події з реального життя якомога драматичнішими та цікавішими. «Дідусем» «реального телебачення» називають Алена Фанта і його «Приховану камеру», що з’явилася 1948 року. В основу телешоу Фанта лягла концепція його ж доволі популярного радіошоу «Прихований мікрофон» (1947), що зображало людей у спонтанних і абсолютно неочікуваних для них ситуаціях, непередбачених сценарієм.

В основі новітнього реального телебачення фахівці виокремлюють дві ідеї: по-перше, телебачення доступне для всіх, і кожен може стати героєм передачі; по-друге – зйомки всіх подій відбуваються в реальному часі. Тож, виходить, сутність домінантного телевізійного феномену цілком відповідає концепції проекту «Життя за один день», де кожен може відчути себе актором або режисером, знявши історію про один точно визначений день – 24 липня 2010 року.

На початку 2000-х «реальне телебачення» трансформувало образ життя вже самих телеглядачів. Так, приміром, у кожній шостій американській родині є відеокамера, а продюсери «Найсмішніших любительських відеозйомок Америки» отримують понад 2000 плівок на день. Дослідниця реаліті-шоу Свєтлана Уразова наводить показову статистику: з 1999 року середньосвітовий рейтинг програм «реального телебачення» зріс до 40%, а це означає, що майже 1,3 млрд людей віддають перевагу цьому типу телепередач.

Загальновідомо, що сучасні медіа змінюють сприйняття сві­­ту, впливають на світогляд та скеровують вибір життєвих пріоритетів. Слоганами сучасності стали трюїзми: «Ти не існуєш, якщо тебе немає в пошукових системах, ти невідомий доти, доки не став медіа-персонажем». Загальні фрази набувають особливого змісту, якщо, наприклад, ознайомитися зі статистикою Міністерства освіти Великої Британії, де зазначено, що один із семи підлітків Королівства хоче досягнути слави, з’явившись на «реальному телебаченні». Сучасна ілюзія інтерактивності, коли глядач вірить, що впливає на перебіг подій на екрані (смс-голосування, дзвін­­ки в студію), неминуче призводить до того, що певної миті глядач хоче стати режисером і зняти власну історію.

У підсумкових оглядах 2000-х кінокритики з-поміж іншого наводили особливу прикмету десятиліття – входження в кінематографічний мейнстрим документальної стилістики. За ос­­тан­­ні роки ця манера проявилася у діаметрально різних проектах, зокрема таких, як фантастичний атракціон про вторг­­нення кровожерливих істот у «Монстро» (2008) режисера Мет­­та Рівза чи в псевдодокументальній хроніці радянських космічних устремлінь «Перші на Місяці» (2005) режисера Алєксєя Фєдорчєнка.

Дехто пов’язує поширення у масовій культурі псевдодокументалістики (мок’юментарі) з касовим успіхом фільму жахів «Відьма з Блер» режисерів Деніела Майріка та Едуардо Санчеса (1999), який нібито знятий на ручну відеокамеру і представлений глядачеві як реальні записи молодих кінематографістів, що зникли безвісти. За деякими даними, бюджет стріч­­ки сягнув близько $40 тис. (і ще $1–2 млн витрачено на рекламну кампанію), а прибуток – близько $250 млн.

Подальша історія продемонструвала, що створення жанрових фільмів у псевдодокументалістиці – це найпевніший спосіб отримання надприбутків. Касовий хіт минулих років – «Паранормальна діяльність» (2008), знятий за $15 тис., отримав приблизно $190 млн у світовому прокаті і мав продовження.

Минулорічним фільмом «Мон­­стри» (режисер Ґарет Едвардс) у пострадянському прокаті опікувався Тімур Бєкмамбєтов, котрий, як ніхто інший, знає, як можна вибивати гроші з пострадянського глядача. Ни­­ні відомо, що, знімаючи свій фільм, Ґарет Едвардс впродовж восьми місяців мандрував Мексикою разом зі знімальною групою з шести осіб, двоє з яких – виконавці головних ролей. Сценарію як такого не було взагалі, лише визначені сюжетні рамки. Режисер, орієнтуючись безпосередньо на місці та імпровізуючи, залучав до зйомок місцевих мешканців. Ефекти Едвардс теж робив сам зі своїми друзями і згодом в інтерв’ю часто казав, що щось подібне зараз може зробити кожен, тому що потужності сучасних домашніх ком­п’ютерів вистачить ще й не на таке. У світовому прокаті «Монстри» зібрали близько $3,5 млн. І нещодавно з’явилася інформація, що Едвардс буде постановником наступного «Годзилли».

Подібні яскраві приклади напівпрофесійного кіно, спроможного впливати на мейнстрим, постають повною протилежністю голлівудським феєрверкам із роздутими бюджетами, оскільки за мінімуму засобів досягають максимального художнього ефекту, а завдяки особливій стилістиці створюють ілюзію щирості та реальності всупереч усталеним законам обраного кіножанру.

«Іванки» як перехрестя трендів

«Іванки» Бориса Гришкевича виникли на перехресті названих вище трендів глобального кінематографа – аматорського зацікавлення у створенні кіно, зображенні реального життя, документації реальності. «Іван­­ки» зафіксували кілька епізодів із життя карпатських вівчарів. За словами Гришкевича, він і його два помічники поставили намет поряд із хатиною вівчарів і день чи півдня звикали один до одного. Наступного дня вівчарі призвичаїлися до камер і жили у звичному для них ритмі, не звертаючи уваги на столичних гостей. Гришкевич каже, що скеровував (режисирував) розмову у потрібному для себе руслі. І це насправді помітно, коли вівчарі спілкуються між собою діалектом, а коли намагаються добирати зрозумілі слова, щоби розповісти щось на камеру.

Камера фіксує уповільнений плин часу на полонині. Вівчарі займаються своїми справами – добувають молоко, випасають худобу, квапливо говорять і перекидаються матюками, вмиваються і хрестяться, показують бринзу гостям і варять їсти. Ліниве потягування псів. Блаженне почісування вівці об паркан. Дзеленчання дзвіночків на худобі часом перекриває голоси людей – і це найкращий музичний супровід.

Життя йде своїм ходом, вдалині від динамічних порухів сучасності, й складається враження, що 24 липня 2010-го – це лише мить в існуванні гір, і наступні десятиліття тут будуть такими самими, як і цей день. Сучасні «Іванки» не виглядають надто романтични­­ми, але своєю щирістю і справжністю виокремлюють цю короткометражку з решти аматорського потоку сумнівних кінопідробок. «Іванки» якнай-­­

краще виглядали б у контексті якоїсь глобальної виставки сучасного мистецтва, на якій обов’язково порушувалися проблеми національної ідентичності, історичної пам’яті й традиції та, ймовірно, пустки повсякденного буття.

Неможливо передбачити, які фрагменти фільму «Іванки» потраплять до фінальної мозаїки «Життя за один день», але вже можна вести мову про великі й беззаперечні перспективи аматорського і напівпрофесійного кіно в Україні. Сучасні цифрові технології та соціальні мережі дають якнайкращі можливості для власної кінотворчості і пошуку глядачів. Кордони, які роз­­межовували мистецтво і кітч, ни­­ні повністю стерті. І справді, відстань від угарного аматорського трешу до комерційно ус­­пішних горорів така ж близька, як від «Іванків» до «Мудаків» і найновіших фестивальних хітів.

Останнім часом на різних імпрезах полюбляють повторювати формулу сучасного мис­­тецтва, яку хоч би раз у житті казав кожен із нас: «Ох, я б краще зробив!», або «Моя баб­­­ця і та б намалювала краще». Але ніхто з нас цього чомусь не робить. А хто наважується, виявляється спроможним показати нам наше життя під особливим кутом.