Перелік проблем, що падають на голову нашим працівникам музейної справи довжелезний, як коридори самих «домів Муз». Це й тягар «совдепівського» спадку, й фінансові кризи, й палиці в колеса ззовні (то виселення із «золотих земель» центру столиці, то безцінні артефакти лишаються без охоронців). А ще занедбаність експонатів і чимало іншого. Але, як казав професор Преображенський, розруха починається в головах. І саме цю істину було підтверджено на березневій міжнародній конференції «Громадська реформа музейного менеджменту та маркетингу», де українці мали нагоду ознайомитися з досвідом США, Європи, Казахстану, Росії, Литви та Білорусі.
Знизу вшир
Основний меседж зустрічі: не чекайте «манни з неба», чи то пак від Мінкульту; нехай свій посильний внесок зробить кожен небайдужий. Лінда Норріс, експерт з Америки, розповіла, що в її країні 90% музеїв недержавні (причому «приватний музей або галерея», як на тамтешні мірки, не має нічого спільного з нашим PinchukArtCentre). Понад те, волонтерів у таких закладах діє вдвічі більше, ніж штатних працівників. Ентузіастами є і 15-річні підлітки, які на неформальних дискусіях вирішують, чим з історії своєї нації поділитися з іноземцями, й пенсіонери, й емігранти…
Основні принципи роботи західних музеїв – відкритість, постійний контакт із відвідувачем, залучення його до роботи, врахування ідей та побажань гостя. «Фінансова криза торкнулася всіх. Європейські й американські музеї так само потерпають від неї, чимало культурних закладів опинилися на межі закриття… Але я не маю наміру нікого критикувати, хочу лише показати перспективи того, що ми можемо зробити самотужки. Ініціатива має іти знизу, а не згори… – каже Норріс. – Музей – не школа! – заявляє пані Лінда. – До школи потрібно йти, до музею – хочеться!»
Від різноманіття можливостей, що їх розкрито на конкретних прикладах, паморочиться, та все геніальне – просте. Те саме доводила й Ларіса Плєтнікова, яка представляла Центр сучасної культури «Дешт-і-Арт» у Караганді. Тотальний брак фахівців компенсується там активністю й фантазією персоналу. Впровадивши безкоштовні тренінги, де дають необхідні знання й навички для роботи, працівники вирішили проблему нестачі кадрів. У порохнявих краєзнавчих музеях промислових міст, де зроду не було нічого, крім заводів, доводилося вигадувати концепцію, вдаватися до несподіваних рішень, аби привабити відвідувачів. Так зробили, зокрема, в Теміртау, запровадивши проект під загадковою назвою «93». Допитливі люди йшли до музею і дізнавалися, що саме 93 національності преставлено серед населення міста. У химерні рамки-контури людини на повен зріст, вирізані у смугах металу, вставили світлини великих розмірів – художні портрети місцевих жителів – представників різних етносів.
Мистецтво менеджменту
Як стверджує директор проектів Антикризової гуманітарної програми фонду «Відродження» (співорганізатор конференції) Катерина Смаглій, вміння змінити себе зсередини, працюючи в тісному контакті з громадою і не чекаючи вказівки згори щодо шляхів реформування експозиції чи підходів до роботи з відвідувачами, – це запорука успіху для будь-якого закладу культури в сучасних економічних умовах.
Хоча не всі такі оптимісти: голова Асоціації музеїв та галерей Західного регіону Зеновій Мазурик іронічно назвав культурні заклади неминучим для держави злом, порівнявши їх із «валізою без ручки». Мовляв, і фінансувати важко, й закрити ніяк. «Ми споживаємо більше, ніж виробляємо! Музей став пасткою часу: нам потрібно адекватно реагувати на зміни екзистенційного простору», – каже пан Мазурик. Принагідно він порушує ще одну проблему – питання радянської спадщини: як правильно подати її і показати нащадкам?..
Історія знає приклади ініціативи й нестандартних рішень, коли музейники впроваджують щось новітнє й живе. Приміром, столичний Музей Івана Гончара весь час влаштовує обрядові дійства, фестивалі, концерти українських та закордонних гуртів. Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків дарує публіці колоритні перформанси – дійства, присвячені певній картині або художникові. Національний художній музей чимдалі активніше надає простір сучасному арту й іде на діалог із глядачем. Та водночас є випадки повної закритості й байдужості. Cкажімо, вчений-історик, кандидат наук пропонував працівникам Історичного музею в Лаврі власними зусиллями оновити незмінну вже кілька десятиліть експозицію. Відмовили. Таку саму відповідь отримав гість згаданого вже Музею Ханенків, який хотів своїм коштом полагодити запліснявілу від постійного протікання стелю.
Очевидно, що сучасні умови та ритм життя вимагають гнучкості, зміни підходу. Питання тільки в тому, чи готові співробітники цих закладів перетворитись на менеджерів і перебрати ініціативу в свої руки. Кожен вільний визначитися між роллю важкого кейса без ручки або ж легкої валізи на коліщатах.
Музей як диво
Музеї Європи й Америки давно вже обрали другий варіант – їхня «валіза» котиться, набираючи обертів. Так, у Дрездені репродукцію відомого пейзажу міста виставлено безпосередньо там, де відкривається такий самий ракурс; біля одного з американських музеїв дитячий майданчик перетворили на модель всесвіту тощо… Безліч громад мають змогу відкрити музей, присвячений тій чи тій темі: історії тубільного населення, етнічних меншин або ж окремої спільноти.
Одним із дієвих способів оживити, здавалося б, сухий і надміру серйозний простір є «анімація». Музей стає місцем для діалогу, обміну ідеями та навчання. «Ми прагнемо, щоб у нас було цікаво найрізноманітнішим публікам (наголошую: це слово слід вживати у множині, бо ж аудиторія не однакова), – ділиться досвідом спеціаліст із комунікації в музеї «ПаскАрт» (місто Біль, Швейцарія) Томас Шмутц. – До музею мають приходити сім’ї, щоб провести там вихідні з радістю й користю». Хоча «оживлення» культурного закладу зовсім не означає перетворення його на такий собі «Діснейленд» – із розважальною програмою і без змістового навантаження. Навпаки, за допомогою інтерактивних заходів, театральних постановок та майстер-класів гостям пропонують якісну інформацію, плід наукової роботи.
Майже 40 років тому тодішній директор «Музеїв Франції» Жан Шатлен сказав: «Анімація» Луврові не потрібна, він має «Джоконду» й «Венеру Мілоську».
Як показав досвід наступних десятиліть, він помилявся. Сьогодні в Луврі можна стати учасником понад сотні майстер-класів для дітей та дорослих; там постійно відбуваються кінопокази, театральні постановки, музичні вечори, «інтервенції» сучасних художників. Малюкам пропонують майстерні з вивчення властивостей кольору, людської міміки, руху, світла. Старші хлопчики й дівчатка випробовують мистецькі техніки різних епох, опиняються в ролі малярів, скульпторів, каліграфів. Заняття відбуваються як у спеціально обладнаних студіях, так і в експозиційних залах.
У паризькому Центрі Помпіду наймолодші гості надихаються Кандінскім. Поруч – власні абстракції кольоровими олівцями. Неподалік триває лекція для студентів. Чергове заняття з історії модерну відбувається «в полі»: на відстані руки – всі твори, про які йдеться. Діалог заохочують, розповідь поєднано з переглядом документальних кіноуривків.
Не дивина такі практики і для швейцарських музеїв, уже років зо 20. В Центрі Пауля Клеє від можливостей перехоплює подих. Школярам тут пропонують оглянути твори модерніста, знайомство з якими переходить у майстерню. Відтак діти можуть подискутувати про те, що робить графіку художника особливою і відчути на практиці, що означає бути творцем. Бавлячись, вони досліджують проблеми простору, світла, форми. Сама будівля музею (авторства Ренцо П’яно) дає змогу не лише вивчати твори Клеє, а й замислюватися про форми, матеріали та ідеї в архітектурі. Творчі майстерні відкриті й дорослим. Імпровізувати з кольором, формою, текстурою, випробовувати різні техніки – все це можна як самотою, так і, скажімо, з колегами по роботі. Цей варіант дозвілля стає щороку популярнішим серед швейцарців. «Поліцейський підрозділ, котрий радо трудиться над абстрактними картинами, – в нас не дивина, – розповідає Лоран Альман-Еєр. – Таке спільне проведення часу допомагає відкрити нові грані співіснування в колективі, тож його дедалі частіше обирають працівники як із Берна, так і з інших міст».
Популярнішими стають і літні мистецькі школи для дітей. Так, у Центрі Клеє відвідувачам віком від семи до 12 років пропонують узяти участь у курсі «Трошки мистецтва щодня». Теорію тут поєднано із практикою, а над програмою працюють мистецтвознавці, педагоги й фахівці з комунікації. Часто результатом такого навчання стає опанування дитиною нової ролі. Приміром, екскурсовода. Так, минулого літа згадуваний уже музей сучасного мистецтва «ПаскАрт» пропонував підліткам узяти участь у «Культурній авантюрі». Під цією назвою ховалась перспектива ознайомитися з експозицією центру (безкоштовні заняття відбувалися під час канікул), а по завершенні навчання провести екскурсію для батьків і друзів. За словами Томаса Шмутца, експеримент вдався на славу: «Діти пишалися можливістю представити експозицію своїм близьким, а роль екскурсовода допомогла їм почуватися впевненіше». У тому ж таки музеї опанувати незвичні для себе ролі пропонують і дорослим. Наприклад, майстерня «Мистецький критик – осуд і похвала» дає змогу відчути себе в іпостасі професійного поціновувача артефактів. Висловитись, обґрунтувати свою думку, бути почутим.
Проводячи заходи на кшталт «Культурної авантюри», музейні фахівці передусім намагаються залучити нових відвідувачів. Тих, хто ніколи раніше не приходив до таких закладів, а, може, не прийшов би й тепер: «не-публіку» (non-public), кажучи терміном тутешнього маркетингу. Відповідаючи на виклик сучасного суспільства, культурний заклад відчиняє двері різним відвідувачам із різними очікуваннями. Як зазначають численні дослідники сучасних музеїв, останні потроху стають правонаступниками грецької агори – місця демократичних зібрань та публічних дискусій. Осередку, де вільно живуть і дихають, а не говорять пошепки й пересуваються навшпиньках.
Серед важливих аспектів налагодження діалогу між музеєм та відвідувачем американський експерт з музейного менеджменту Лінда Норріс, виділила кілька моментів:
– залучення до співпраці максимальної кількості вікових та соціальних прошарків населення;
– створення он-лайн версії фондів (для початку – бодай музейний профіль у соціальних мережах);
– відкриття сховищ, перетворення їх на експозицію;
– проведення акцій на кшталт «Ночі Музеїв»
Нестандартні музейні ходи
Дитячий музей в Індіані пропонує візитерам два шляхи з розташованою на відповідному рівні експозицією – для відвідувачів високих і низьких на зріст.
У Фрісланді (Нідерланди) відвідувачі Музею окупації мають вибір маршруту – для «окупантів», «колабораціоністів», простих жителів.
Музей Муру в Берліні емоційно, жваво і з гумором подає погляди на трагічні повоєнні події. Окрім традиційних ретроспектив, чорно-білих світлин та сумної статистики, тут побачиш, приміром, старовинні авто, що були переобладнані для перевезення втікачів «по той бік муру», поруч – комічні історії щасливих утеч.