Час розставив усе на свої місця, і неповносправний «Мойсей» закінчив свою політичну кар’єру з рейтингом близько 2%. Але пошук пророка у своїй вітчизні не минув. 19 січня 2014-го пам’ятаю в усіх деталях. Майдан, мороз береться дедалі сильніше, людське море, в якому тут і там трапляються хлопці зовсім не подібні до адептів ненасильницького спротиву, екіпіровані як до вуличних боїв, — саме вони за кілька годин змінять хід історії, а тоді з трибуни закликали до «ще рішучіших дій», себто до ще більш масової мирної ходи Києвом на День Соборності. У натовпі цей заклик оплесків не зірвав, натомість лунало: «Лі-де-ра! Лі-де-ра!» Людям усе ще бракувало того одного, хто візьме всю відповідальність на себе і спрямує народ на повалення вже цілком оформленої диктатури. Але, як виявилось, нікого спрямовувати не довелося: навпаки, ті, хто звався політичною опозицією, всіляко намагалися вгамувати «провокаторів» і йшли на переговори з тими, кого згодом оголосять у міжнародний розшук. І вся дальша історія включно з виборами президента й перемогою на них Петра Порошенка — це не пошук пророка, а просто усвідомлена необхідність легітимізації державних інститутів перед загрозою вже невідворотної війни.
У 25-ту річницю Незалежності важко втриматись від пафосу, але у ХХІ столітті в європейській країні не потрібні вожді, пророки й апостоли, достатньо просто відповідальних людей. Таких не бракує на фронті, серед громадських активістів, але очевидний дефіцит — серед тих, кого прийнято називати елітою. Настільки очевидний, що навіть у своїй урочистій промові до Дня Незалежності Петро Порошенко визнав необхідність «спокутувати гріх еліти»: популізм, меркантильність, «стратегії», що не сягають далі найближчих виборів. Щоправда, не уточнив, у який саме спосіб. Але хочеться вірити, що за християнською традицією з визнання гріха й має розпочатися справжнє каяття.
У постколоніальних державах і націях, що тривалий час залишалися бездержавними, еліта завжди була найуразливішим місцем. Але ми не вчора вийшли зі свого «єгипетського полону», реальні 25 років незалежності цілком зрівнянні з біблійними 40 роками. За такий період мала б сформуватися якісно нова еліта, але констатувати це сьогодні передчасно. Номенклатура перефарбованих компартійних функціонерів і червоних директорів породила ціле покоління діячів, дібрати визначення яким доволі складно.
Про «мальчиков-мажоров» співали ще радянські рокери наприкінці 1980-х. Годі очікувати від них якоїсь осмисленої і корисної для суспільства діяльності. Одинаки-ідеалісти, що зі щирими намірами змінити життя на краще йшли в різні партії та структури, але швидко або застрягали в болоті української корумпованої бюрократії, або розчаровувались у країні, а то й людстві загалом. Політологам іще треба вивчити український феномен, коли за наявності нехай не бездоганної, але все-таки демократії в країні протягом чверті століття не виникло жодної справжньої політичної партії, яка мала б ідеологію, повноцінну мережу осередків по всій її території. Політикани всіх мастей і донині повторюють, що головна ідеологія — це добробут громадян, різниця лише в тому, що одні (їх тепер більшість) бачать інструментом досягнення економічного успіху європейський вектор, а другі (тепер вони в меншості, але не полишають надії на реванш) — російський. Насправді для багатьох тих, кого суто із соціологічного погляду можна було б зарахувати до еліти, власний добробут і стабільність джерел отримання прибутку є, без перебільшення, єдиною зрозумілою ідеологією. Звідси і «гречка», банальний підкуп виборців, і «покращення життя вже сьогодні». Запити суспільства зовсім інші: попри важкі економічні умови 1990-х, численні кризи й зубожіння останніх двох років, усі соціальні потрясіння в Україні відбувалися не через брак хліба. Люди і в 1991-му, і в 2004-му, і в 2016-му вимагали справжньої незалежності, справедливості й відповідальності еліт. Ті, хто стояв на чолі цих повстань, мали хвацький вигляд на барикадах, але зовсім губились у владних коридорах. Це бачимо й зараз: багатьом молодим політикам, які ще не втратили довіри суспільства, комфортніше на мітингах, пікетах у парламентських «рукопашних», ніж за стосами паперів, у комітетах Верховної Ради, за розробкою законопроектів. Звідси й «пакетні голосування», виправдання постфактум та решта «гріхів» української еліти.
У річницю Незалежності цитувати Лєніна ніби й не комільфо, але знайти щось актуальніше за його «учитись, учитись і ще раз учитись» у пореволюційній країні важко. Більшість прорахунків нашої еліти — саме від тотальної неосвіченості. Питання не в якості й кількості дипломів у тих, кому ми делегуємо право управління державою. Скільки наших чиновників, які говорять про нову економіку, четверту промислову революцію, глибоко розуміє значення цих термінів? Скільки депутатів складе залік на знання Конституції? Скільки з них знається на Регламенті ВР? Що й казати, коли представники нашого політичного класу стають героями таблоїдів не рідше за зірок шоу-бізнесу. Адже кричущий несмак — це теж від браку повноцінної освіти. А освіта й виховання справжньої еліти — це не круті «тачки» під Інститутом міжнародних відносин, не «елітарні» школи із захмарними цінами на навчання, а передусім мотивація до підвищення власного інтелектуального рівня. Плюс відповідальність. Титулів і довідок про шляхетне походження нині не потрібно. Нехай Михайло Гаврилюк, що читає Конституцію в пустій парламентській залі, буде не пародією, а наочною агітацію для еліти, яка справді має спокутувати свої гріхи перед суспільством.