Президентська кампанія у Франції вражає своєю безбарвністю. Ніби й інтрига присутня: шанси пройти в другий тур мають аж п’ятеро висуванців. І не відомо наперед, хто переможе у фіналі. Не бракує політичних ток-шоу, газетної аналітики, експертних прогнозів. Немає одного: драйву. Змагання відбуваються, ніби у дзеркальному світі: без запальних суспільних дискусій та спалахів громадянських пристрастей.
«Ті кандидати, які мають реальний шанс пройти до влади, розуміють, що ситуація примусить їх до вельми непопулярних кроків, – виправдовує політичних лідерів французький колега. – Але вигадувати казки їм не випадає: надто популістською була попередня кампанія, п’ять років тому. Люди розчарувалися, їх удруге не надуриш. Тому політики, аби не видаватися брехунами, приречені на нудну обережність».
Академічні дискусії, статичне протистояння лівих та правих… Монотонний стиль дебатів сколихнули хіба що вуличні вбивства у Тулузі, дещо скоригувавши попередній розподіл симпатій електорату.
Читайте також: Транзитні сенси Ніколя Саркозі
БІПОЛЯРНЕ СПРОЩЕННЯ
Попри те, що до другого туру можуть вийти й центристи, й радикали – як із правого, так і з лівого флангу, конкуренцію ідей уособлюють провідним чином два кандидати: правий президент Ніколя Саркозі та соціаліст Франсуа Олланд. Кожному з них соціологи обіцяють у першому турі щонайбільше 30%. Натомість, якщо в другому участь братимуть саме вони, нинішньому главі держави прогнозують 46%, а його суперникові – 54% голосів.
«Французи дужче залежні від біполяризації, ніж ми думаємо, – вважає депутат Європейського парламенту Робер Рошфор. – Вони не уявляють, що можливий третій шлях». «Сучасна Франція – за духом центристська, – зауважує депутат Національної асамблеї Франсуа Рошеблуан. – Але стереотипи в протистоянні правих та лівих живучі. Саме вони визначають насамкінець вибір громадян. Люди голосують не за програму, а проти того чи того політичного табору».
Загалом у нинішніх президентських перегонах беруть участь 10 кандидатів. Троє з них належать до радикального лівого табору з потенціалом сукупного впливу до 14% голосів. Лівоцентристи представлені соціалістом Франсуа Олландом та висуванкою від екологів Евою Жолі. У першому турі за них готові вкинути бюлетені до 32% виборців. Франсуа Байру, який претендує на роль представника «третього шляху: ні праві, ні ліві», має до 13% прихильників. Традиційна правиця (президент Ніколя Саркозі та Ніколя Дюпон-Еньян) в сумі здатна зібрати до третини голосів. Перспективи радикального правого Національного фронту оцінюють приблизно у 15% підтримки.
Картина така, ніби груба арифметика на боці правих. Та політичні процесикуди складніші. Марін Ле Пен, лідер ультраправого Національного фронту, не шкодує слів для нищівної критики дій Саркозі. А два кандидати ультралівих – троцькістка Наталі Арто й «новий антикапіталіст» Філіпп Путу – виступають категорично проти співпраці із Соціалістичною партією.
«Стилістику нинішніх виборів можна охарактеризувати одним словом: це «задимлення», – вважає католицький священик Анрі Мадлен. – Виступи всіх без винятку кандидатів підпадають під це визначення. Адже кожен із них, хоч і з різних причин, прагне заховати за димовою завісою справжню, кризову ситуацію в суспільстві. Бо рецептів подолання кризи не має ніхто».
Читайте також Тулузьский терорист: самотній вовк чи агент зі Сходу?
ТУЛУЗЬКІ ВПЛИВИ
Недавні події в Тулузі – розстріл ісламським радикалом трьох дітей та чотирьох дорослих – дещо скоригували позиції провідних кандидатіву президенти. «До терористичних актів темами, які найбільше турбували французів, були безробіття і власна купівельна спроможність, – коментує соціолог Ерік Ґарсіа. – Після кривавих подій на Півдні акценти змінилися. Люди настрашились, і питання суспільної безпеки стало пріоритетним для третини виборців».
Згідно з опитуваннями, поведінка під час трагічних подій додала популярності нинішньому главі держави (+2%) та Марін Ле Пен (+1%) і дещо позбавила симпатій Олланда й Жолі (-1% обоє). Решта кандидатів із попередніх позицій не зрушили. «Як колишній міністр внутрішніх справ, Саркозі зорієнтувався миттю, – вважає політолог Бертран Дюруа. – Він опинився на звичному полі й уже за дві години по смерті злочинця публічно запропонував конкретні заходи з посилення безпеки: новий закон про боротьбу з тероризмом, кримінальну відповідальність за системне відвідування сайтів, які пропагують насильство та екстремізм, суворий контроль за тими, хто їздить до Афганістану й Пакистану… Саркозі вже призначив групу правників, які готують пропозиції до вдосконалення механізмів боротьби з тероризмом, роздав купу доручень до наступних зборів Ради міністрів… Практичного сенсу, може, й небагато. Але спілкування вдале. Наш президент відразу набув іміджу дбайливого батька, здатного захистити народ від фанатиків».
Натомість Франсуа Олланд спробував оновити в дебатах філософські теми права на життя, справедливого судочинства та рівності перед законом. «Вийшло ніби правильно, але – повз емоційне сприйняття людей, – аналізує далі Дюруа. – Не зачепило. Олланд і так не надто харизматичний. А в цій ситуації взагалі опинився поза дискурсом».
Цілком закономірно, тема ісламської загрози та небезпеки від іноземців зміцнила позиції Національного фронту. Марін Ле Пен відразу ж нагадала президентові про «легковажне» скорочення на 20 тис. осіб контингенту державної поліції і закликала до відновлення смертної кари для тих, хто вчинив замах на чуже життя. «Саркозі перетворив спецслужби на структуру із забезпечення президентського спокою, – проголосила на одному з мітингів кандидат від ультраправих. – У них добре виходить підслуховувати журналістів, але гірше – запобігати терактам, хоча вбивця Мохаммед Мера очолював список небезпечних фундаменталістів Тулузи не перший рік».
Соціологи вважають, що майже кожен восьмий житель великих міст країни не почувається в безпеці, вважаючи імміграцію «радше негативним явищем». Одним з аргументів до такої поширеної реакції часто називають те, що на французькій землі мешкають водночас найбільші в Європі мусульманська та юдейська громади. «Боротися з ісламською присутністю немає сенсу, – стверджують у таборі лідера центристів Франсуа Байру. – Мудро було б заохочувати діалог із поміркованим, відкритим ісламом. Зменшувати вплив радикалів через підтримку їхніх опонентів із-поміж одновірців».
Читайте також: Любов з розрахунку
ДВА ФРОНТИ
Радикальний електорат, – ультраліві та ультраправі разом, – це до 30% французьких виборців. Нібито два табори мали б утілювати протилежні позиції. Та насправді все навпаки. Як Лівий, так і Національний фронт виступає за вихід із Європейського Союзу та із зони євро. Цільовий електорат і Марін Ле Пен, і голови Лівого фронту Жана-Люка Меланшона – робітничий клас та нижча ланка найманих працівників. Обидві сили – в опозиції до неоліберальної системи економіки. Обидві звинувачують монетаризм в існуванні нинішньої фінансової кризи.
«Навіть стилістика кампанії в Меланшона та Ле Пен подібна, – заначає політичний оглядач Катрін Короліс. – Обоє охоче вдаються до військової термінології, нагнітають драматизм під час виступів. Обоє просувають суворий економічний протекціонізм. Хіба що крайні праві обмежуються національними масштабами, а корайні ліві більш-менш погоджуються на кордони Європейського Союзу».
Також симптоматично, що лідери Національного та Лівого фронтів мають подібні перспективи підтримки в першому турі: від 13% до 16%. Подеколи Марін випереджає Жана-Люка, але згодом, на певний час, вони міняються місцями в рейтингу. «Вичистіть із власного серця отруту самозневаги», – вдається до високого стилю Меланшон. «Глобалізація – це рабське виробництво в інтересах безробітної клієнтури», – не поступається в патетиці Марін Ле Пен.
Обидві радикальні течії мають ситуативну підтримку протестного електорату – того прошарку громадян, котрий орієнтується не так на програми кандидатів, як на терміни перебування у великій політиці. «Принципово не стану голосувати за того, хто називає себе професійним політиком, – каже 20-річна студентка Ніна Паніс. – Досі незрозуміло, чи була в цій державі революція? Ніби й немає аристократів. Але політики живуть настільки своїм, віддаленим від нас життям, що зовсім не хочеться поновлювати їхньої присутності у програмах прайм-тайму на наступні п’ять років».
ДО ШОСТОЇ РЕСПУБЛІКИ?
Від часів падіння Бастилії французи набули звички нумерувати кожну нову структуру республіканського устрою. Останню, деґоллівську, – визначають за цим кодом як П’яту республіку. Раз по раз лідери різноманітних політичних течій пропонують відмовитися від такого варіанту розподілу повноважень і встановити Шосту республіку: без суворої президентської вертикалі й не настільки централізовану.
«Нинішню державну модель було поставлено до дії, коли точилася війна в Алжирі, – наголошує кандитат від партії «Європа – Екологія – Зелені» Ева Жолі. – Ця система давно застаріла. Час відмовитися від надмірної персоналізації влади». Такі вимоги висувають не лише екологи. Не перший рік Шостої республіки домагаються й центристи на чолі з кандидатом у президенти Франсуа Байру. Він давно просуває ідею «відмови від якобінства» – зосередження значних повноважень в одних руках.
Байру також виступає за змішану систему парламентських виборів, бо мажоритарна традиційно працює на великі партії та блоки. «Біполярний політичний світ – це обмеженість, – переконаний Франсуа Байру. – Суспільство утрачає за такої системи як у плюралізмі, так і в якості суспільних дискусій».
Кожен із 10 кандидатів у президенти обіцяє великі зміни на краще. Виборча класика! Але прикметно: що меншою є можливість потрапити до другого туру, то сміливіше сформовано пропозиції. «Більше трудитися, щоб більше заробляти», – пообіцяв п’ять років тому Ніколя Саркозі, але не доклав ніякісіньких зусиль, щоб гасло стало дійсністю. «Менше працювати, аби дати працю кожному», – підхопила тему Ева Жолі, пропонуючи систему 32-годинного робочого тижня для всіх. «Повністю заборонити звільнення з роботи найманих працівників!» – виголошує ультралівий кандидат Філіпп Путу. Чому ж не помріяти? Піввідсотка потенційних голосів ні до чого насправді не зобов’язують.
«Ті, хто потрапляє до першої п’ятірки кандидатів, мусять шануватися, – каже політичний оглядач Жерар Боне. – Криза ще надовго. Вона вимагає непопулярних дій, яких наступному президентові не уникнути. Чесно кажучи, французи – не чемпіони світу із самообмежень. Ми в цьому не дуже вмілі. Тому хороших рецептів нема ні в кого».
Нудна кампанія, прикра кампанія, порожня кампанія… У приватних розмовах громадяни не шкодують негативних епітетів. Хоч би скільки було висуванців, жоден не захоплює народу по-справжньому. За великим рахунком, від перезмінки біля керма, якщо вона буде, ніхто не чекає суттєвих змін. Але одне добре: за кілька тижнів до виборів прізвище майбутнього президента секрет для всіх. Принаймні, плюралізм французам гарантовано. Хоч би як вони скаржилися на його недосконалість.
Читайте також: Французький акцент
