Без пафосу та гонору

Латвійський скрипаль Гідон Кремер належить до тих митців, на прикладі котрих створювалися істини, які ми часто вважаємо банальними. Але саме в контексті Кремера цілком природно звучать такі поняття, як «геній», «творчі принципи», знецінені через надмірне та нецільове використання. Попри всі свої регалії, скрипаль Кремер є еталоном скромності та антипопсовості. Не тому, що виконує класичну музику, а тому, що, на відміну від багатьох своїх колег, не творить із себе «бренд», не лізе щосили в телевізор і не намагається сподобатися загалу.

Щоразу в Києві поруч із Кремером Мирослава Которович. Одна з найкращих скрипальок України, дочка покійного скрипаля й диригента Богодара Которовича, наразі колишня солістка Національного камерного ансамблю «Київські Солісти» Мирослава багато років грала у Кремера в його оркестрі Kremerata Baltica. Вона була першим із лише двох за всю історію колективу учасником із України. Кремер і досі намагається не втрачати можливості пограти разом із нею.

Г. К.: Із юних років, зі студентства я займався музикою для того, аби комусь щось нести, служити. Звісно, я мав амбіції підліткового періоду – бажання вижити в середовищі, що відчутно опиралося моєму життєвому шляху, але все це теж була тимчасова мета. Насправді я завжди хотів ділитися тим, що відчуваю, думаю, дізнаюся, з чого сам дивуюся.

І щодо Києва, то не можна говорити, що я сюди приїжджаю заради гонорару чи якоїсь розкрутки. Просто цей зал, ця публіка дорогі моєму серцю. Так само, як дорогий Роман Кофман (український диригент. – Ред.), дорога Мирослава. Я займаюся своєю справою, оскільки для мене це справді важливо. Це веління совісті – робити добро. Й бути нормальним… Я намагаюся бути нормальним: нормально репетирую, намагаюся норма­льно розмовляти з колегами, нормально розмовляти з вами.

У. Т.: Мистецтво несе не лише радість. Що в житті ви принесли в жертву заради музики?

 Г. К.: Гадаю, пожертвував своїм спокоєм – тим самим спокоєм, що потрібен і для особистого життя, і для виховання дітей, і для того, аби бути добрим чоловіком, хорошим татом, гарним другом. Повсякчас дуже багато чим доводилося жертвувати, тому що завжди найголовніше – було і залишається – відчуття, що вчора або завтра концерт. А йти на компроміси мені дуже важко – між тим завданням, що я повинен сконцентрувати всю енергію на якійсь музичній події, і тим, щоб розділити всю свою енергію з близькими мені людьми. Мені завжди хотілося знайти цей компроміс, але боюся, що так його ніколи й не відшукаю.

М. К.: Я, зізнаюся, все ж таки не багатьом жертвувала заради музики. В будь-якому разі намагалася й намагаюся жити так, щоб чимало встигнути, багато дізнатися. І музика – це одна зі складових мого існування. Мушу визнати, часом доводилося жертвувати якраз заняттями задля пошуку гармонії в своєму житті. Лише останнім часом доходжу висновку, що саме процес гри дає спокій моїй душі. Коли йдеться про той рівень, де перебуває Гідон, тоді музиці треба віддати всю свою душу, пожертвувати, за винятком життєво необхідних речей, практично всім… Проаналізувавши долю будь-кого з видатних музикантів, ви з цим зустрінетеся: як правило, навіть особисте життя полягає в музиці. Мені завжди хотілося, щоб заняття музикою було моїм другим «я», проте в серйозної музики є одна така властивість: коли будь-яка людина занурюється в неї, стикається не тільки з емоціями позитивними, а й із такими  емоціями, що змушують співпереживати, страждати, зношуватись. І цей величезний спектр почуттів викреслити неможливо.

У. Т.: Про те, як грає Кремер, написані стоси книжок. А що можна сказати про Мирославу Которович?

Г. К.: Коли відповісти простіше й не вдаватися в тонкощі виконавства… Всьому, чим займається Мирослава, вона віддається щиро, з душею. Ос­кіль­ки її душа чиста, то я й звертаю на це увагу. Адже навколо бачу дуже багато бруду, шуму в душах людей. І тому не йдеться про якісь професійні якості, а мова саме про те, що має вести кожного митця – імпульс служити чомусь важливому. Й у цьому – Мирося. Вона скромно стверджує, мовляв, присвячує музиці недостатньо часу, та можу сказати, що ця людина, коли чимось захоплюється, то на повну. І я бажаю, щоб цих захоплень було більше.

У. Т.: Крім суто професійного, чи має значення людський контакт у співпраці?

Г. К.: Безумовно! Я собі не уявляю «суто професійного» контакту. Навіть навпаки. Інтуїтивний професійний контакт із деякими диригентами в мене порушився після того, як я розчарувався в їхніх людських чеснотах. І тому дуже багато творчості ґрунтується на людському розумінні та єдиному відчутті того, чим займаєшся.

Невипадково я виступаю з Романом Кофманом – це бли­зька мені за духом людина. І невипадково я запросив його на концерт до Лейпцига виконувати твір, який Арво Пярт (естонський композитор. – Ред.) присвятив Міхаілу Ходорковскому. Тут знову ж таки позначається якась людська єдність. Пярт пише симфонію, присвячує її Ходорковскому, я запрошую для першого її виконання в Німеччині саме Кофмана, бо він близький і Пярту, і мені, і десь, певно, поділяє погляди Ходорковского.

У. Т.: Якщо говорити про сучасну так звану авангардну музику, то як відрізнити гарну «нову музику» від поганої, від графоманства?

Г. К.: (сміється). Погана музика може бути й реалістична, й атональна, й яка завгодно. Гадаю, в музиці, як і в будь-якій справі, є чимало фальшу та ошуканців і з-поміж композиторів, і з-поміж виконавців. І як дати рецепт того, як відрізнити гарне від поганого?.. Придивитися, прислухатися. От іноді здається, що блищить, а ближче роздивишся – біжутерія від коштовних каменів відрізняється так само, як і одяг: скромне вбрання з фантазією може не мати марки дизайнера, а може бути несмак від дизайнера з великим ім’ям. Тому я не можу виписати рецепт; просто раджу кожному відчувати самому й не «купуватися» на дешеве.

М. К.: Крім таланту композитора є ще й талант слухача. Кожному слухачеві, мабуть, варто довіряти собі й спробувати цей талант у собі розгледіти і повірити в себе. Особисто я часто музику сприймаю як мову, розмову (як кажуть – «мова музики»). І якщо ти цю мову здатен розпізнати, зрозуміти, то всередині цієї музики ти вже плаваєш мов риба в воді. Й заглиблюючись, вивчаючи цю мову, я можу зрозуміти, наскільки витвір мистецтва має зміст і наскільки мені відповідає.

Г. К.: Додам, що не можна піддаватися на те, що вам кажуть про щось. Бо той, хто говорить, дуже часто створює марний галас навколо негідного об’єкта, мистецтва, виконавця тощо. Тому виховувати смак у собі повинен сам слухач своїм знанням (не маю на увазі, що це знання моє бути університетським), але довіряти першому враженню – це, з одного боку, добре, з іншого – теж можна потрапити на гачок власного недостатньо культивованого смаку. Слід починати саме з довіри до себе, а щоб довіряти собі, треба й себе виховувати.

Поміж критиків також бувають сноби, які займаються тим самим, чим і сноби-виконавці – самопіднесенням. Головне – щось цікавеньке сказати про себе або від себе, а не оцінити об’єктивно.

М. К.: Щодо критиків є такий відомий вислів, мовляв, це люди, які пишуть про те, як би вони зіграли, коли б могли. (Сміється) Це теж треба враховувати: буває і необ’єктивність, стереотипність мислення; і, до речі, найчастіше до нового ставляться з побоюванням. Дуже багато прикладів, коли нетрадиційний, глибокий твір або виконання сильно критикували. І зовсім небагато тих, хто, для кого сутність важливіша за думки решти, продовжував і не зламався.[2072][2073]