Господи, гніву пречистого
благаю – не май за зле.
Де не стоятиму – вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий…
Василь Стус
Те саме злагоджено скандують люди в центрі Сімферополя. Посеред кримської столиці, біля по-радянському монументальної тутешньої Ради – близько тисячі місцевих. Над натовпом майорять прапори сусідньої держави та помаранчево-чорні «георгіївські» стяги. Такі самі стрічки пов’язують мітингувальники. Навколо урядової будівлі – кільце автоматників. Російські війська – без погонів та шевронів, але й без сумнівів. На постаменті поруч – прикрашений прапорами РФ старий радянський танк на постаменті. «Фашизм не пройдет! Россия! Россия!» – скандує мітинг…
Криваве чудовисько
Чутки про те, що українські «регіони російської більшості», як їх чемно називає іноземна преса, підбурюють не самі громадяни України, а «понаєхавшиє», важко назвати безпідставними. Адже в соцмережах українці знаходять не тільки адресовані росіянам пропозиції безкоштовно поїхати «туристами» в Харків, Одесу та інші проблемні зараз міста, а й прямі докази причетності одних і тих самих осіб до проросійських акцій у різних куточках нашої держави. Одні й ті самі «беззахисні» люди встигають засвітитись у кількох містах. Хоча, скажімо, російські телеканали й без того не цураються навіть картинки, де на тлі таблички з написом «Севастопольська міська державна адміністрація» по допомогу до російських «асвабадітєлєй» звертаються «одесити»…
І все одно неприпустимим перебільшенням було б стверджувати, що антифашистська істерія не поширюється серед звичайних мешканців Сімферополя. Плідний ґрунт для того, що діється нині в місті, удобрювали, вочевидь, роками. Образ міфічного бандерівця, «кривавого чудовиська», яке вщент зруйнувало Київ і тепер збирається взяти під контроль Крим, стоїть перед очима багатьох місцевих. Містом ширяться страшні чутки. Бандерівці, «еті мразі», вже давно вирушили на півострів. «Близько 200 автобусів», – немов зомбі, повторюють кримчани. На їхню думку, зупиняють навалу – чи то чергуючи десь на перешийку, чи то вишикувавшись із автоматами біля Ради та на сонячних вуличках провінційного міста – лише російські військові… Брати. «Мы крымчане. Наши братья – россияне!» – наспіх зроблений плакат на газоні біля парламенту.
Читайте також: Про відмінність тероризму від збройної агресії
Мимоволі згадується питання, яке під час боїв на вулиці Грушевського ризикнула поставити киянам одна росіянка: «Я все понимаю. Но Киев-то вы зачем разрушили?». Російська та проросійська пропаганда малює перед очима мешканців Криму руїни постпротестної української столиці й змушує їх боятися повторення сценарію в автономії.
Іще серйозніший страх є водночас іще безпідставнішим. Це чутки про можливі розправи над російськомовним населенням.
У ці дні в Криму страшно говорити українською. Реагують на неї доволі неадекватно, вбачаючи в будь-якій людині, що розмовляє державною, одного з пасажирів «200 автобусів бандерівців». Але бояться тут… саме дискримінації російськомовних. Місцева преса на повномасштабну брехню не наважується, однак хтось розпускає в місті чутки для «підігріву» легенди. Наприклад, про біженців зі Львова – російськомовних мешканців Бандерштадта, яких удома ставили на коліна на вулицях, справляли на них малу нужду і змушували кричати: «Слава Україні!». «Женщин, детей…» – зазомбовано повторюють на півострові.
Цього тут і бояться – «Бендери». Більше, ніж корупції (інформаційна блокада виявилась недостатньо повною, щоб переконати кримчан, ніби у РФ хабарників немає): серед «сепаратистів» чимало людей, здатних зрозуміти, за що стояли на Майданах «бандерівці». Дехто не бажає приєднуватись до РФ, але переконаний: Україна має розділитися надвоє. А бояться люди як і скрізь: невідомих з автоматами на вулицях рідного міста й туману невідомості, яким оповите майбутнє краю.
Живий щит
Певна річ, є тут і адекватні громадяни. Участі у проросійських мітингах вони не беруть. Однак і проводити велелюдні акції в окупованому військами РФ місті не поспішають. Дехто відправляє подалі звідси жінок та дітей.
В інформаційному просторі з’являються окремі повідомлення про спроби російських ЗС зайняти ті чи ті українські об’єкти, обіцянками великої зарплати й квартир переманити наших військових на свій бік. У ніч із 3 на 4 березня російські загони оточують кримські ВЧ. Лунає ультиматум: якщо до п’ятої ранку українці не перейдуть на бік «кримського уряду», почнеться справжній штурм підрозділів і частин наших збройних сил у Криму.
Читайте також: Острів Крим: хроніка неоголошеної війни
Проти ночі на захист Української армії виходять люди – адекватні кримчани, які ще вчора намагались не висовуватись на вулиці. Це аж ніяк не самі члени родин військовослужбовців (у бік яких, до речі, вже лунають погрози). Кримчанин Євген Новицький разом із сином проводить ніч у «живому щиті» біля військової частини в Сімферополі. На розі вулиць Павленка і, як зазначає він сам, «прости Господи, Карла Маркса».Близько 22:00 у понеділок, 3 березня, біля частини – до десятка людей. Однак їхня кількість постійно зростає. Росіяни – з військовою зброєю, в броні та касках. Українці – у звичайній польовій формі, під якою видно тільняшки. Здавати зброю навіть не думають. Спокійні. Готові до бою, якщо їм цей бій нав’яжуть. Дякують місцевим мешканцям і запевняють їх: дуже цінують моральну підтримку, але переконані, що це армія має прикривати мирне населення. Не навпаки.
Люди, своєю чергою, заспокоюють військових. Така вже, кажуть, незвичайна ця війна…
Дехто, щоправда, прощається. Офіцер однієї з військових частин телефонує знайомим і просить переказати людям: якщо вночі вони загинуть, треба боротись і далі. Щоб то було недарма… Це до болю нагадує ніч із 18 на 19 лютого на київському майдані Незалежності. І саме ця паралель і цей знайомий настрій змушують не сумніватись: українські військові вистоять. Так само як уже вистояв народ.
У прямому ефірі «5 каналу» один за одним з’являються представники Української армії. Сиві чоловіки згадують, як воювали разом із росіянами за радянських часів, як пили з ними горілку, як товаришували родинами. Закликають не йти проти нас. Не допустити, щоб російські та українські діти вбивали одні одних. Але запевняють: у разі чого українці боротимуться до кінця. Ми на своїй землі.
Львівський офіцер Сергій ставить будильник на п’яту ранку. Чи почнеться війна, не знає.
«Я вже нічого не прогнозую, – каже він. – Задовбався думати, аналізувати, переживати. Як війна – вдягну форму, піду. І їм тут буде пекло. Те, з чим вони зіткнуться, не снилось їм у нічних жахіттях. У них стрілятимуть солдати. Жінки битимуть їх сковорідками… Кожна напівжива істота з ними воюватиме!»
Читайте також: Бандера прийде. Російській окупації Криму сприяє масовий психоз його мешканців
О п’ятій російські військові у наступ не йдуть. Міністерство оборони РФ спростовує інформацію про висунутий українцям ультиматум. Повідомлення Міноборони України про це в Росії (чомусь аж зранку, після ночі, яку ми вистояли) називають «цілковитою нісенітницею». Переконують: ніяких ультиматумів українським військовим у Криму не ставили.
Імовірно, це був просто страшний сон.
Владімір Путін наказує російським військовим, що брали участь у «навчаннях», повертатися в місця постійної дисклокації, на бази. Як уточнюють медіа РФ, йдеться про маневри Західного й Центрального округів. Утім, чи виводять війська із Криму, невідомо. Навряд. За оцінками представника Росії в ООН, на півострові вона може мати до 25 тис. військовослужбовців.
Війна в Криму, котра, як очікували, ось-ось перейде в гарячу фазу, здається, стає позиційною. Чим дуже нагадує Майдан. Який, на щастя, вже навчив: стоїмо.
І вистоїмо, хоч би де стояли.