Політики часто використовують історію як зброю. Ще зовсім недавно, за часів прем’єрства Віктора Януковича, йшлося навіть про «спільне відзначення» двома державами події, що сталася під Полтавою в 1709 році. З жовтня минулого року, коли з’явився Указ Президента України «Про відзначення 300-річчя подій, пов’язаних із воєнно-політичним виступом гетьмана Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу», так питання вже не ставлять. Україна має сама розібратися зі своєю історією, навіть якщо комусь вона видається не зовсім «спільною».
Бо чим була Полтавська битва з українського погляду? Трагедією. Причому, не лише для гетьмана Івана Мазепи, а й для тих козаків, які воювали на боці Петра І. «Самі себе звоювали», – як сказав той-таки Іван Степанович, який, кажуть, був непоганим поетом. Після укладення українсько-шведського союзу, а потім після Полтави Петро І максимально звузив автономні права Гетьманщини. Тому й писав Тарас Шевченко про Петра: «Це той первий, що розпинав нашу Україну…» Полтава стала для української свідомості символом національної катастрофи.
Хоча був відчайдушний політичний крок Мазепи, який пізньої осені 1708 року. зробив свій ризи- кований вибір. По суті, він нама- гався реалізувати те, що починав, але не встиг здійснити, Богдан Хмельницький в останні два роки свого життя, коли побачив, чим обертається для України Переяславська рада. Не вийшло. Ні в Богдана, ні в Івана. Проте спроба втримати жар-птицю національної волі була доконаним фактом в історії української незалежності. Філософія президентського указу – саме в цьому: Полтавська битва – лише епізод у значно шир- шому потоці історичних подій. Отже, відзначатимемо не просто 300-річчя битви, а все, що пов’язано з воєнно-політичним виступом гетьмана Івана Мазепи.
Ясна річ, увага громадськості, ЗМІ, політиків буде прикута до Полтави, зокрема – до Державного історико-культурного заповідника «Поле Полтавської битви». Підготовлений урядовим оргкомітетом (на чолі з віце-прем’єром Іваном Васюником) план заходів передбачає часткову реекспозицію музею. Поки що вона «випромінює» апофеоз хвали Петрові І. Згідно з оновленою концепцією, до розроблення якої долучився Інститут історії України НАНУ, події 1708–1709 років. мають відбиватися, так би мовити, з позицій української історичної науки. Себто – слід ширше показати участь українського козацтва у Північній війні, діяльність гетьмана Мазепи та його сподвижників, мазепинську добу загалом.
Буде зведено Курган пам’яті полеглих козаків, оскільки участь козацтва в битві ніяк не увічнена (тим часом, як шведських меморіалів є вже аж два, а поруч із музеєм ще в 1909 році були зведені храм і курган на честь російських воїнів). Є ідея збудувати ротонду пам’яті всіх загиблих на полі брані. Має бути вшановано й пам’ять Івана Мазепи. Важливим є рішення щодо включення до складу заповідника історико-культурних об’єктів. Жуки, де жив і був похований славетний козацький літописець Самійло Величко. Село Жуки – поруч із Полтавою. Тут, неподалік від місця, де колись стояла «кочубеївська» церква, вже зведено пам’ятник словакові Даніелю Крма ну, який у своєму щоденнику описав полтавські події. Логічно – має бути вшановано і Самійла Величка. А можливо, настане час, коли разом із Величком та Крманом стоятиме в Жуках ще й Густав Адлерфельт, хроніст Карла ХІІ, який загинув на полі Полтавської битви? Його хроніка «Воєнна історія Карла ХІІ» вціліла і, зазнавши неймовірних пригод, була видана 1740 року в Амстердамі. Належить також відновити й саму «кочубеївську» церкву, біля якої поховали Самійла Величка.
Є ще один «цвяшок», з яким треба щось робити. Маю на увазі приміщення першого музею Полтавської битви (1909 року). Воно є власністю церкви. Міський голова Полтави Андрій Матковський свого часу підписав з послом РФ Віктором Черномирдіним меморандум, згідно з яким після реставрації приміщення буде використовуватися для занять православної школи та потреб культурного центру РФ. Сам факт підписання такого документа мав би викликати здивування МЗС України, оскільки йдеться про «несанкціоноване» втручання Полтавської міської влади у міждержавні відносини. Що ж до культурного центру РФ, то краще б він розташовувався не на території заповідника, а десь у центрі міста. Якщо він хоче бути власне культурним центром, а не ідеологічним «форпостом» РФ.