Автор наголошує, що у критичних умовах пандемії Covid-19 знову підтвердилося відоме правило, що кожен рятує передовсім себе. І попри тривалі розмови про рух світу в бік зниження ролі національних держав, насправді їхня роль в обстоюванні інтересів власних громадян та бізнесу лише зростає. А питання полягає переважно в тому, чи здатні й наскільки ефективно вони можуть виконувати цю функцію. А це означає, що без зміни економічної політики та її підпорядкування національним інтересам Україна приречена й далі борсатися на власному економічному дні. «Успіхом» у такому випадку видаватиметься вихід через 10 років бодай на рівень 2008-го. Для цього ВВП має зрости на понад 25%. Хоча насправді це означатиме подальше велике відставання не лише від сусідніх країн, а й від середньосвітових показників.
Читайте також: 30 років незалежності наочно спростовували переваги усунення держави від розвитку національної економіки
Натомість, як зазначає економічний оглядач Тижня, «щоб сподіватися на вихід зі спіралі деградації і значно вищі від середньосвітових темпи зростання, важливо визнати, що справжня проблема української економіки останніх десятиліть — у довготривалому зниженні конкурентоспроможності старих українських підприємств у несировинних галузях із більш глибокою переробкою за відсутності системної державної політики сприяння заснуванню, захисту на внутрішньому ринку та просування на зовнішньому ринку нових виробників готової продукції».
Адже десятиліттями значення різних галузей виробництва товарів та послуг оцінювалися за їхньою часткою в експорті чи загальному випуску продукції. Основними вигодоотримувачами від такої політики були компанії, що видобували корисні копалини, виробляли сільськогосподарську сировину чи металургійні напівфабрикати. Саме власники таких активів мали доступ до різноманітних преференцій коштом держави чи суміжних галузей. А оскільки хтось таки має оплачувати банкет і наповнювати бюджет, відповідні платежі лягали додатковим тягарем на решту галузей — саме на ті, які мали більшу переробку та питому вагу заробітної плати.
При цьому, за словами Крамара «про сприяння їхньому розвитку, стимулювання експорту виробленої ними продукції чи бодай їхньому захисту від навали дешевого імпорту з динамічних азійських країн не йшлося. У підсумку за три десятиліття ми отримали сировинну трансформацію української економіки, а водночас дедалі складнішу ситуацію в більшості галузей із глибшою переробкою. Об’єктивна обмеженість потенціалу сировинних секторів у нарощуванні виробництва на тлі занепаду обробних галузей зменшувала ефективну зайнятість, породжувала проблеми з наповненням як бюджетів, так і соціальних фондів, призводила до недофінансування більшості видів інфраструктури та знижувала конкурентоспроможність української економіки».
Читайте також: Відновлення економіки в Україні значно відстає від очікувань
Як наслідок, стрімко збільшилася кількість українців, змушених шукати заробітку за межами країни. У такий спосіб поглиблювалася демографічна проблема, яка, своєю чергою, з кожним роком дедалі більше підважувала перспективи економічного зростання. Працювати в країні ставало усе менш вигідно. Автор наголошує, що «стратегія національного успіху в Україні має базуватися на ідеології загального процвітання та збільшення доступного як широким верствам населення, так і бізнесу «національного пирога». Треба відійти від паразитування на дедалі менших залишках національного багатства й постійного фокусування на тому, що ще можна перерозподілити. Натомість варто працювати над створенням нових виробництв і масштабуванням виробництва товарів та послуг тих бізнесів, що активно працюють».
