Дмитро Крапивенко журналіст, ексголовред «Тижня»

Без ілюзій сподіватись

10 Жовтня 2020, 21:26

 Однак у нас знайшлися тисячі готових дати відсіч. Іще вчора більшість із них не носили погонів, а дехто не служив навіть на строковій службі, але це не завадило в потрібний час стати на захист Батьківщини. Диво? Магія? Аномалія? Наша історія вчить, що це закономірність. У праці Олега Однороженка «Українська руська еліта доби середньовіччя і раннього модерну» подано доволі переконливу думку про те, що саме українська за своєю суттю панівна верства постійно була «при шаблі», бо інакше на наших теренах не вижити.

 

Читайте також: Дефіцит імунітету

Нині не Середньовіччя й не ранній модерн, тому говорити про родову аристократію не випадає, однак ми бачимо тих, хто пройшов горнило війни, і багатьом із них довіряємо більше, ніж «господарникам» і «новим обличчям». За ці шість років постала нова верства — вона не має якихось соціальних, вікових, гендерних чи інших усталених меж, вона визначається правом носити бойові нагороди чи оту футболку з гранатою й написом «був» або «була». І навіть вони не є індульгенцією та гарантією, що всі володарі посвідчення учасника бойових дій — безгрішні та шляхетні. Як не завжди взірцями чеснот і високої моралі були представники аристократичних родів. Але досить роззирнутися довкола, щоб збагнути: іншого середовища, із якого ми можемо чекати на патріотичні та продуктивні сили, немає. Ми вже плекали ілюзії на «покоління, народжене вільними», однак останні вибори показали, що наїв­ність і патерналізм у нашій країні властиві далеко не лише пенсіонерам. Ми спостерігали за виродженням, переродженням і мімікрією бізнес-еліт. Ми бачили незборимість мафій: регіональних, тендерних, газових тощо. Ветерансько-волонтерське середовище не бездоганне й також поточене чварами, але воно здоровіше за будь-яке інше.

Усі роки незалежності нас привчали до хибної думки, що армія перебуває поза політикою: служать собі люди за парканом військової частини й нікому не заважають, то нехай собі далі служать. Воюють? Ну то це їхня ледь не приватна справа. Нинішня влада, на жаль, тяжіє саме до такого сприйняття армії

У добу, коли шляхта й лицарі живуть здебільшого на сторінках історичних романів, люди «при шаблі», особливо ті, хто має бойовий досвід, є вагомою частиною істеблішменту. Це ми бачимо і в США, де найбільшим другом України донедавна був сенатор Джон Маккейн, колишній льотчик палубної авіації й учасник війни у В’єтнамі. Великою силою є ветерани й у Хорватії, нині мирній країні, що приєдналася до ЄС, а в 1990-х виборювала свою незалежність у війні. Тому великою помилкою України стане ситуація, коли після заклику «просто припинити стріляти» й можливого замороження конфлікту на Донбасі військові, ветерани й волонтери «вийдуть із моди». Ми це бачили на початку 2000-х, коли серед політиків неабияку шану мали журналісти: їх намагалися залучити до перших п’ятірок партійних списків, але згодом медійники опинилися в ролі офірних цапів. А у своєму останньому інтерв’ю Politico Europe Володимир Зеленський устиг заявити, що саме українські ЗМІ, виявляється, роблять усе можливе, щоб зірвати мирні переговори в нормандському форматі. Ми вже бачили, як на виборах 2014-го партії намагалися прикрасити свої лави людьми в камуфляжах, але за п’ять років і ця мода минула. Ветерансько-волонтерську спільноту тепер так само намагаються дискредитувати: брудними звинуваченнями (як-от у справі Шеремета), узагальненнями про 93%, що мають проблеми із психікою, та й банальним витісненням теми війни з інформаційного простору балаканиною про комунальні тарифи та будівництво доріг. І «партія війни» — це також про тих, хто не хоче миру на умовах ворога, хто проти називати ворога «тією стороною» і не вірить у перемогу після погляду Путіну в очі.

 

Читайте також: Горизонт планування

Будуть і спроби заколисати: ви, мовляв, воювали, а отже стомилися, то ось вам пільги: відпочивайте, насолоджуйтеся життям, а країною нехай керують «слуги», «господарі» й інші «професіонали». Усі роки незалежності нас привчали до хибної думки, що армія перебуває поза політикою: служать собі люди за парканом військової частини й нікому не заважають, то нехай собі далі служать. Воюють? Ну то це їхня ледь не приватна справа. Нинішня влада, на жаль, тяжіє саме до такого сприйняття армії (що добре видно і з проєкту бюджету). Є й інший полюс, на щастя, маргінальніший: новоявлені пацифісти, ліво-ліберали, занепокоєні надмірною мілітаризацією нашого життя. Але ці мікроби малопомітні й нешкідливі. На них можна не зважати. Ті, хто захищав країну на фронті, уже взяв на себе частину відповідальності за неї, тому немає жодних раціональних підстав відмовлятися від відповідальності в мирному житті, регіональній чи загальнонаціональній політиці. Суспільна довіра є, і нею гріх знехтувати. Інших і кращих у нас усе одно немає.