Українські військовики на власні очі побачили в курсько-російській Суджі — і навіть побалакали з нею — тіточку, яка не знала, що вже тиждень, як українська армія змагається десь тут з російською. Про те, що в місті протягом цього часу не було світла, вона вважала, що просто трапився якийсь звичайний негаразд із поданням струму.
Цей тиждень, як і попередній, та як, власне, усі попередні, вона провела в городі й по господарству: «В цьому проклятущому хазяйстві, казала моя мати, всього ніколи не переробиш». Живе та жінка сама, із сусідами не знається. Ба більше, вона чи то не знала, чи не надавала значення й тому, що вже третій рік точиться війна.
Це як було з отим старим холостяком Форсайтом, який під доглядом вірної служниці просидів у чотирьох стінах усі роки Першої світової війни й так і не взнав, що вона була. А зайнятий був тим, що кожного дня писав, переписував і підправляв свій заповіт.
Такі люди завжди були, є і будуть і в Суджі, і біля мене в Рябині та Охтирці, і в Лондоні, і в Києві, і в Москві, і в Пекіні — скрізь. Хтось на всі 100 % такий / така, хтось на 90, але ніяк не менше ніж на 50. Я маю на увазі не загальну їхню обізнаність, а якраз те найгучніше, що відбувається навколо них, за їхньої, так би мовити, присутності.
Що стосується загальної обізнаності, то вже ніхто не сумнівається — ні соціологи, ні навіть філософи, що кожен знає те, і тільки те, що хоче знати. Щоб розуміти, що за людина перед тобою, варто знати й те, що вона знає, а також чому не хоче знати того, що, здавалося б, мала знати.
Та стара суджанка доживає свого віку городом і господарством, і навряд чи вона звітує собі, наскільки їй це до душі. Їй не до таких думок. Усе в ній поглинає господарство: що там росте, чи засихає від спеки, чи розпускається після дощу. Споконвіку деякі мудреці, та й не тільки вони прирівнюють таке життя до тваринного, оскільки чомусь упевнені, що чотириногі, не кажучи вже про багатоніжок, якраз такі. Зі свого боку зазначу, що темні мені дещо ближчі, ніж ті, що знають усе про все, бо всім цікавляться, крім того, чого від них вимагають професія, спеціальність, службові обов’язки.
Що про ту суджанку скаже політизований завсідник мережі, угадати неважко. Мені ж хотілося послухати людей, які на власні очі бачили ту тітоньку, але поки що не довелось. А з іншими учасниками тамтешніх подій зустрічаюся, правда, не щодня, хоча можна було б і щодня. Це бійці, яким випадає відпустка на два-три дні, а також ті, що проводять деякий час не у своїх загонах після поранень. Один невесело сміється: мати так квапилася до нього в лікарню (не бачилися майже рік), що послизнулась і зламала руку. Тепер вона в сусідній палаті, а батько замість неї розносить по хатах пошту.
Ніхто із цих бійців не відгукнувся про таких, як суджанська старожилка, нецензурно. Таке враження, що хлопці свідомо уникають грубих слів. Це впадало в очі й раніше й, думаю, заслуговує на окреме дослідження. Бувають, значить, такі особливі, такі суворі обставини, що звичайні буденні лайливі слова людині не йдуть до голови або десь застрягають по дорозі на вуста, здаються недоречними, простіше кажучи. Тебе, що називається, заціплює.
Загалом висновок їхній був такий: росіян як певний загал те, що відбувається, ще як слід не торкнулось. Якась сотня безпілотних пристроїв над Воронежем — то малувато. Треба б іще постаратися… докласти зусиль… І жоден іще не сказав, що має на увазі зусилля не тільки свої і своїх, а й дружніх чужинців — тих же американців. Теж примітна особливість. Що ближче до лінії зіткнення, то більше думається не про те, що залежить від когось, а про себе, про власні обставини й можливості. І не про чиєсь командування, а про своє.