Окремий пункт свідомості – Голодомор. Хай би скільки кидали камінням у Віктора Ющенка, його наміри були бездоганні. Знаю від спільних знайомих, як його вразив приклад Ізраїлю під час одного з візитів, як він запалився завданням перейняти досвід євреїв, адже справжня ідентичність ізраїльтян народилася з переживання жаху Голокосту, без нього зібрати на одній, хай крихітній, території людей, по суті, різних культур, різних мов і різного досвіду й переплавити їх у єдину націю було б неможливо.
т тільки не варто було забувати, що це переживання загартувалося наступними випробуваннями, коли купка громадян, загалом менш ніж мільйон, – без досвіду, без зброї, без підтримки – успішно відбила наступ п’яти держав (Сирія, Єгипет, Ліван, Ірак, Йорданія), а фактично всього Арабського світу, й відтоді так само успішно протистоїть йому. Без цього продовження пам’ять про випробування швидко втратила б гостру актуальність.
Тож Голодомор, при всій святості вшанування його жертв, замість згуртувати націю став іще однією гиркою на шальці колективної віктимності. То що, відмовитися від інерції поразок? Почати згадувати перемоги? Це не так важко: Конотоп, Збараж, Жовті Води – чим вам не звитяги? За бажання можна додати Корсунь-Шевченківську операцію, адже в складі 1-го та 2-го Українських фронтів відсотків 80% особового складу були українцями. Руська правда, Литовські статути, 228 міст із Магдебурзьким правом – хіба не досягнення? Космос, кібернетика, зрештою, танки – хіба не успіх? Малевич, Архипенко, Бурлюк – хіба не гордість?
Ось із цього місця можна детальніше. Бо плекати славу вітчизняної зброї в сучасному світі не модно – все одно, що згадувати, хто кого поборов: ахейці троянців чи навпаки (в нашому випадку залишилося Святослава з хозарами пом’янути, що окремі інфантили й роблять цілком серйозно). Така еволюція в бік миролюбності неминуча не лише з погляду гуманності чи політкоректності, а й суто із прагматичних міркувань: ну як французам досі святкувати перемогу над німцями, якщо вони фактично є частинами одного державного утворення і їздять одні до одних на закупи?
Тому й художники в сучасних підручниках історії популярніші за генералів. Тому й червоні маки в Європі в ужитку замість якогось місцевого аналога так званої георгіївської стрічки: шанують передусім жертв, тих, хто віддав життя чи здоров’я, а не тих, хто більше ворогів закатрупив. Зрозуміло, що в їхньому випадку немає потреби в мобілізації за допомогою історії, ніхто ні на кого не нападає. А коли країна в стані війни, картина світу підлягає корекції.
І навіть нам за нинішніх обставин є чим пишатися. Варто лишень згадати, що станом на квітень минулого року в Україні не було армії. Була державна структура з фарбування трави, будування дач генералам і торгівлі всім, що не встигли продати попередники. Яким чином вдалося оточити бойовиків під Краматорськом, узяти Савур-могилу, кілька тижнів тримати кордон, зрештою, звільнити дві третини Донецької та Луганської областей – загадка, справжня загадка. Звісно, протистояти другій за потужністю армії світу (це не самі росіяни, це американці рахували) не подарунок, тож тактичні поразки від регулярних, більше того, елітних частин сусіднього монстра не можуть бути приводом для самозневаги. А шанобливе прізвисько «кіборги», яким нагородили вороги захисників аеропорту, хіба це не диво?
Ще раз: нам немає чого посипати голову попелом. Україна встояла, й тепер уже всім зрозуміло, що встоїть. Рік тому в нас не було армії – зараз вона є. Півтора року тому в нас не було суспільства – зараз є. Чверть століття тому не було надії на власну державу, окрему від нелюдської імперії, – зараз є держава й надія перетворити її на щось пристосоване для життя. Це не ігри в напівповну чи напівпорожню пляшку. Не в тім річ, щоб змінити мінус на плюс. Якщо замислитися, перемогти означає не просто взяти гору над тими чи тими недоумками, а насамперед подужати долю, обставини, інерцію, безлад, себе самих учорашніх. У такому контексті майбутня перемога над агресором сприйматиметься трохи інакше: не над підступним ворогом, а над ганебним явищем (авторитаризм, інфантильність, брехня, нетерпимість, тупість), якого ми самі спромоглися уникнути, сподіваюся, раз і назавжди.