Однак якби дискусія залишилася на тому самому рівні, то, мабуть, поза межами двох країн про неї так і забули б. Російські й українські редактори Вікіпедії й далі намагалися б переписати статті в онлайн-енциклопедії з тим, щоб у Анни Ярославни було правильне громадянство, а решті зайнятого світу було би байдуже. Але… Автори офіційного twitter-акаунта України вирішили пояснити світові зрозумілою йому тепер мовою: візуалізацією історичних фактів.
Коли ж офіційна Росія у Twitter продовжила свою пісню про гордість за спільну історію трьох народів, Україна, здається, просто не витримала й запостила стару гіфку з мультсеріалу «Сімпсони». На ній табличка з написом «Росія» змінюється на табличку з написом «Радянський Союз». Для нас ніби й нічого нового, але на таку «twitter-війну» дуже схвально відреагували більшість західних медіа, а CNN це назвав «принципово новим застосуванням «Gif-дипломатії». Західні медіа, які досі, попри всю вервечку складних подій від 2013 року, мало уваги приділяли українській історії для широких мас, хоча коротко, але зрозуміло пояснили пасаж про Анну Ярославну. А twitter-акаунт @Ukraine завдяки доброму розумінню сучасної інтернет-комунікації його авторами рятував наш імідж і під час найбільшої хакерської атаки на урядові комп’ютерні системи за місяць після скандалу з київською княжною. Ці короткі епізоди лише два з багатьох штрихів до портрета України, які західний читач за бажання міг розгледіти протягом останніх трьох років, коли в нас нарешті почали хоч якось думати про власний образ за кордоном.
Корупція й олігархи, а були великі надії
А портрет цей доволі складний, хаотичний і малозрозумілий тим, хто живе західніше від Праги. Одразу після Революції гідності Україна для решти світу стала водночас і відкриттям, і символом безпорадності, і початком втілення американської мрії. Відкриттям, бо після активних постпомаранчевих років на Заході заговорили про «втому від України» і розчарування тутешніми подіями, а Євромайдан відкрив очі на образ іншого українця. Безпорадності радше не тільки своєї, а й усієї системи міжнародного права, бо держава-сусід без жодних перешкод і спротиву зуміла захопити частину території іншої країни. Американської мрії, бо на підмогу майже безпорадній армії прийшли воїни-добровольці та волонтери, що здатні були дістати найдивовижніші речі для фронту. Образ того, хто в найжахливішій ситуації не здається, — улюблений лейтмотив американського кіно ще з часів його зародження. Однак усі чекали надто швидкого хепі-енду. А 45-мільйонна країна з купою проблем, на жаль, не Голлівуд, та й увесь складний процес трансформацій головного героя ніколи не тривав лиш дві екранні години, чи хоча б два роки. У реальності з’являються антигерої та ситуація може мати поганий розвиток, і приблизно на такому етапі зависла нині Україна.
Читайте також: Боротьба за Україну: що радять українським реформаторам західні аналітики?
Журналісти, аналітики чи просто співчутливі спостерігачі задаються питанням, яке, наприклад, у нещодавній статті озвучило американське видання The New York Times: «Чому Україна, що подає так багато надій завдяки освіченому населенню, родючим ґрунтам, активному громадянському суспільству, водночас генерує чимало скандалів, що потрапляють на перші шпальти видань?». Той матеріал починається з розповіді про вдале затримання одного з найсерйозніших кіберзлочинців сучасності Геннадія Капканова. Іноземні правоохоронці висловлювали свою повагу професійності українців. Однак одна з полтавських суддів відмовилася утримувати його в СІЗО на час слідства та відпустила. Капканов, звісно ж, утік, і досі невідомо, де він. Для західного, зокрема американського, спостерігача це знову ж таки лише один із низки найгучніших скандалів, пов’язаних із Україною. У той список можна ще додати начебто зв’язок ракетних двигунів до північнокорейських атомних боєголовок із Південмашем і вістку про українське громадянство хакера Profexer, що начебто несвідомо створив хакерську програму для Кремля, завдяки якій Росія зуміла втрутитися в американські вибори.
Українська історія останніх трьох років так само часто накладається на внутрішні історичні та політичні наративи західних країн. Часто оцінка подій в Україні не демонструє рівень розуміння того, що тут відбувається, чи нашої історії, політики, культури, а лише характеризує інші західні політики. Улітку під час дискусії у Верховній Раді про «Історичну відповідальність Німеччини перед Україною» історик Андрій Портнов зазначав, що, наприклад, для німців Україна стала лакмусовим папірцем того, як вони оцінюють політику ЄС чи США. Такий підхід чудово задіювала російська пропаганда й, зважаючи на третє місце на останніх парламентських виборах основного її німецького ретранслятора, партії «Альтернатива для Німеччини», Україні це дуже важливо враховувати у відносинах із Німеччиною.
Для цілісного розуміння ситуації важливо брати до уваги матеріали, які продукують аналітичні центри для вужчого кола читачів. Якщо порівнювати думки 2014-го і 2017-го, то експертні висновки змінювалися з площини «є стільки викликів і стільки можливостей; а чи вона зможе?» у площину «треба більше тиснути; ми втрачаємо пацієнта». Наприклад, якщо почитати цьогорічні аналітичні звіти про реформи в Україні після Революції гідності, то переважна частина вказує на серйозний прогрес за ці чотири роки. Значно більший, ніж за попередні 22. І це майже цитата з двох останніх звітів, наприклад, таких аналітичних інституцій, як Chatham House та Гельсінський Інститут США. Водночас вони зазначають постійні пробуксовування в реформах, корупцію, наступання на ті самі граблі, значне сповільнення темпу порівняно з 2014–2015 роками. У цьому контексті крім гібридних інструментів Росія абсолютно безпосередньо просуває ідею України як failed state. Це визначення не складно знайти в матеріалах про Україну не лише на Russia Today, а й, наприклад, на The Guardian.
Однак Україна, на жаль, і сама дає чимало приводів для негативних висновків і сумнівів щодо свого майбутнього. Питання корупції, яке нині стало каменем спотикання в спілкуванні із західними партнерами, є одним із них. До всіх згаданих вище скандалів слід додати також феномен Саакашвілі та позбавлення його громадянства, що докинуло сірих плям на й без того забруднений портрет держави Україна. Важливим аспектом є те, що до Саакашвілі довіри на Заході більше, ніж до нинішнього президента. Наприклад, в ефірі CNN колишній грузинський президент і голова Одеської облдержадміністрації може говорити про те, що Україна вийшла на шлях, дуже «поширений у нашому регіоні, — олігархів і корупції», а ведуча в п’ятихвилинному інтерв’ю кілька разів наголосить, що він є особистим другом президента Трампа. Такий набір основних тем і проблем призводить до того, що ліберальна західна преса та аналітики бачать Україну у світлі корупції та пробуксовування реформ, і все це часто відштовхує в розмовах і пресі на другий план війну з понад 10 тис. загиблих, українських заручників у російських тюрмах і жахливий стан справ із правами людини на окупованих територіях. Про останні теми, звісно, теж багато пишуть у пресі, їх досліджують аналітики та науковці. Однак якщо порівняти оцінки 2014-го та 2017-го, то словами, які можна поєднувати з поняттям «Україна», були «надія» та «боротьба проти Путіна», нині ж — «олігархи», «корупція» та «боротьба проти Путіна». Що ж, проблем додалося…
Культурна дипломатія
Такий стан справ призводить до того, що про українську історію та культуру пишуть дедалі рідше. Відповідно й зрозуміти її сторонньому спостерігачеві складно, особливо зважаючи на засилля російського підходу до її вивчення та пояснення. Хоча якщо проглянути книжкові пропозиції за тегом «Україна», наприклад на Amazon, то за час після Євромайдану з’явилося багато нових публіцистичних та історичних книжок про Україну й нашу історію. Тобто за бажання можна знайти. Однак стендів із ними немає, наприклад у наших аеропортах, де часто купують такі книжки.
Досить довго після закінчення Революції гідності українські посольства навіть у ключових країнах перебували без керівників місій. Після того як проблему з призначенням нових послів виправили, українська дипломатична служба разом з іншою роботою почала творити новий підхід до ще одного важливого напряму — культурної дипломатії. У посольствах навіть за все ще невеликого фінансування більше уваги приділяли культурним подіям. Водночас велися розмови й про створення Українського Інституту — установи на зразок німецького Ґете-Інституту, Британської Ради чи Польського Інституту. У лютому цього року міністр закордонних справ Павло Клімкін представив проект Українського Інституту, а 21 червня Кабінет Міністрів України видав розпорядження про утворення державної установи Український Інститут.
Читайте також: Гібридні миротворці. Що заважає введенню місії ООН на Донбас
Цю структуру афілюють із МЗС, однак вона має бути самостійною у визначенні змістовного наповнення своєї роботи, як зазначив міністр. Фінансування Інститут отримуватиме частково з державного бюджету, частково від донорів і благодійників. У коментарі Тижню координаторка проекту Українського Інституту в МЗС Ірина Шум розповіла, що в ключових столицях, як-от Берлін чи Варшава, на його запуск сподіваються вже наступного року. «Уся підготовча робота зроблена. Ми маємо всі документи й скоро оголосимо конкурс на посаду голови Інституту», — повідомила вона. Важливою відмінністю між роботою в культурному центрі та на дипломатичній службі буде те, що в перших установах працюватимуть не дипломати. «Ми хочемо, аби в цих культурних центрах працювала професійна команда, яка набиратиметься за конкурсом. І до уваги братиметься саме досвід реалізації міжнародних проектів», — каже Ірина Шум.
Для вужчого кола спеціалістів, які, однак, часто формують своїми публікаціями думку громадськості, важливо, щоб був доступ до знань про Україну через вивчення україністики (української мови, літератури та історії) в університетах. Одним із найактивніших таких осередків є Український науковий інститут Гарвардського університету США, який там функціонує з 1973 року. Професор історії та директор цього інституту Сергій Плохій у коментарі Тижню каже, що інтерес до України зріс із початком Майдану у 2013-му і в медіа, і в науковому середовищі. Утім, із кінця 2014 року багато про Україну говорять нефахівці, і дещо впав запит саме на кваліфікований коментар. «Пік інтересу припав на 2014-й, а після нього зацікавлення Україною більше, ніж у 2013-му, але порівняно невисоке. З іншими кризами у світі про Україну потроху забувають», — каже Сергій Плохій. Саме тому важливо тим, хто вже займається україністикою фахово й може комунікувати із західною пресою, робити це активніше. На цьому факторі також наголошує професор Плохій: «Проблема полягає в тому, що мало хто з українського суспільного та наукового середовища вміє говорити з пресою».
Окрім Українського інституту при Гарварді важливою установою, яка формує порядок денний у вивченні україністики, є Українські студії в Університеті Кембриджа. Цьогоріч також анонсували повернення україністики в Європейський університет Віадріна у Франкфурті-на-Одері, адже, як зазначають німецькі дослідники України, у їхній країні немає україністики. Цікавим аспектом у німецькомовному баченні України є те, що багато в чому його формують сучасні українські письменники й не лише через власні переклади. Оксана Забужко чи Сергій Жадан часто висловлюються в німецькій пресі й щодо актуальних подій в Україні.
Читайте також: «Диявол в деталях»: як відреагували закордонні ЗМІ на виступ Порошенка в ООН
Посилення культурної дипломатії та зміцнення українських студій в іноземних університетах допоможуть змінити підхід до бачення України й тих процесів, які тут відбуваються. Крім того, це дасть більше можливостей розуміти іноземний контекст і українцям. Дуже часто, зокрема, серед українських політиків можна помітити нерозуміння міжнародної ситуації умов, у яких живе чи працює аудиторія, до котрої вони прагнуть донести свою думку. І навіть якщо думка чи ідея є нагальною та правильною, її не зовсім схвально сприймають іноземці, які звикли до іншого формату. Зрозуміло, що, попри все, бракує міжнародних майданчиків, де Україна може говорити про своє бачення певних історичних моментів чи суперечливих політичних аспектів. Однак краще бути почутим із відповідної теми й заслужити повагу, ніж озвучити важливе, але не донести цієї інформації до аудиторії. Це ті моменти, які вдасться виправити і через створення українських культурних інститутів за кордоном, і через розвиток україністики в університетах. Адже тоді промоція українського чи акценти в доповідях робитимуться не з огляду на те, що зараз нам видається вдалим, успішним чи важливим, а в певному контексті.
Сьогодні портрет України, який бачить західний спостерігач крізь призму мас-медіа та західних експертів, доволі розмитий. Хоча значно чіткіший і яскравіший, ніж до 2013 року. Є більше книжок про українську історію та нинішній стан справ, сучасні українські автори успішно перекладаються іноземними мовами. Але цього вкрай недостатньо, особливо коли не лише український (ще теж нечітко сформований) наратив, а й загалом західні демократичні цінності перебувають під обстрілом російської пропаганди та гібридної війни. Дедалі частіше про Україну говорять у контексті проблем із корупцією та олігархами, що перекриває інші важливі теми. Дуже важливо і боротися з першими проблемами, і давати говорити голосніше тим, кого менше чути.