Їхній останній герой – Дмітрій Боровиков. Пітерський хлопець, який разом із засудженим нині до довічного ув’язнення Алєксєєм Воєводіним продав квартиру, що належала бабусі останнього, купив зброю та пішов вбивати. Потім, під час затримання, вбили його самого.
Такою короткою та безглуздою вийшла його, «героя», боротьба з тим, що турбує сьогодні багатьох мешканців аж ніяк не моноетнічної РФ, – напливом неохочих асимілюватися мігрантів. Проблема справді є. Повстають проти «спільного проживання» тут не тільки «ідейні» хлопці, а й стихійні народні маси. Це карельська Кондопога зразка 2006 року: масові заворушення, спричинені вбивством двох місцевих мешканців групою з шести вихідців із Чечні та Дагестану. Це Бірюльово-2013: перевернуті автівки, погром у торговельному центрі та «штурм» овочебази у відповідь на вбивство вихідцем із Кавказу 24-річного москвича Єґора Щербакова, який в останню ніч свого життя просто йшов додому зі своєю дівчиною.
Обурені смертю хлопця москвичі не просто відводили душу. Вони почали самоорганізовуватися, шукаючи ознаки нелегальної міграції. Збираючи адреси квартир, які здаються невідомо кому. Звернувши увагу на овочебазу не просто так, а тому, що там працювали саме нелегальні мігранти…
Читайте також: Невидимі радикали. Куди поділися українські скінхеди
«Влада не може впоратися з проблемою міграції, і це вилилося в такий бунт, – визнав перший заступник голови Комітету Державної думи з конституційного законодавства Алєксандр Аґєєв. – Після цих заворушень, вважаю, вона повинна докласти максимум зусиль для виявлення мігрантів. Я вже давно пропоную притягати до кримінальної відповідальності голів управ, якщо на їхній території містяться підпільні цехи з такими приїжджими».
Влада кивнула. І всі розійшлися по домівках. Влада – імітувати вирішення проблеми. Громадяни, яких на бунт підбурили насамперед ультраправі та відомі відповідними поглядами московські футбольні вболівальники, – хтось неспокійно спати, хтось вивчати біографію Дмітрія Боровікова, про якого тут складено чимало пісень.
Утім, точно не намагатися вирішити проблему в межах закону.
Відсторонені від виборів
Націоналісти в Росії на сьогоднішній день фактично відсторонені від виборів. «Єдиним винятком стала партія «Родина», яка була створена до парламентської кампанії-2003 як маніпульований згори проект, але швидко ліквідована Кремлем, тільки-но стало зрозуміло, що вона виходить з-під контролю і дедалі помітнішу роль у ній відіграють радикальні елементи. Уже в 2007 році, до наступних парламентських перегонів, об’єднана партія націоналістів «Великая Россия» навіть не була зареєстрована, хоча певні підстави розраховувати на це в партійців були», – підкреслює Алєксандр Вєрховскій, дослідник російського ультраправого руху, директор інформаційно-аналітичного центру «Сова», до кола інтересів якого входять проблеми ксенофобії.
Саме тиск влади та неможливість діяти у правовому полі стали вирішальними чинниками, що перетворили російський національний рух на хаотичну структуру, основу якої становлять численні дрібні угруповання, орієнтовані виключно на вуличне насильство.
«Сучасний ультраправий рух у РФ характеризується організаційним занепадом. Відносно великі організовані структури охоплюють лише його незначну частину», – розповідає Тижню опозиційний російський політик Ілья Лазарєнко, один із лідерів «Национал-демократического альянса». За 40 років життя він устиг заснувати «Союз русской молодежи», «Фронт национал-революционного действия» і «Национальный фронт», випустити кілька чисел забороненої згодом газети «Наш марш» (1992–1993) та часопису «Народный строй» (1994–1996), був не допущений до виборів у Державну думу 1999-го, виступив організатором низки маршів і мітингів за скасування ст. 282 «Про розпалювання ворожнечі та ненависті», так званої російської статті, та акції «Марш російських антикомуністів». Нині сподівається переконати росіян відмовитися від імперського державного проекту, відпустити на волю північнокавказькі республіки та збудувати російську національну державу.
Дезорганізація всередині правого руху, ідеї якого суто теоретично могли б викликати неабиякі симпатії серед етнічно російського населення (перевірити це на виборах у тамтешніх реаліях неможливо, однак соцопитування свідчать про високу підтримку націоналістичних гасел, до того ж саме ультраправі акції на кшталт «Русского марша» лідирують на тлі загального занепаду політичної активності, зазначають експерти), пояснюється, на думку Лазарєнка, як зовнішніми, так і внутрішніми факторами. «Зовнішній фактор – репресивний тиск із боку держави. Внутрішній – відверта інтелектуально-культурна та політична слабкість», – каже політик.
«Найяскравіший і найчисленніший організований рух ультраправих – ЕПО «Русские», проте навряд чи в нього є перспективи повторити успіх схожих рухів на кшталт «Йоббіка» або ВО «Свобода», – зазначає нацдем. «Русские» – рух із відносно легальною риторикою, коаліція низки організацій, серед яких заборонене судом у 2011 році «Движение против нелегальной иммиграции», наступниця забороненого у 2010-му «Славянского союза» «Славянская сила» Дмітрія Дьомушкіна, «Национал-социалистическая инициатива», організація «Память».
Як окрему гілку легального, «політичного» російського правого руху Алєксандр Вєрховскій виділяє розмаїття російських націонал-демократів. Головна відмінність, на його думку, полягає в тому, що російські нацдеми «протиставляють себе так званим імперцям, тобто прихильникам різних ідеологічно мотивованих версій російського націоналізму (чи то сталіністам, чи православним монархістам, чи нацистам), і наполягають на тому, що єдиний критерій політики – інтереси етнічної російської більшості».
«Хоча в активі націонал-демократів теж вистачає радикальної молоді, ці організації більше орієнтовані на представників середніх верств, – підкреслює дослідник. – Можна припустити, що в них більше шансів на успішне звернення до широких кіл ксенофобсько орієнтованих громадян, ніж у занадто маргінальних «Русских», але поки що ті шанси жодною мірою не реалізовані, й зараз націонал-демократи – це сукупність невеликих, по кілька десятків людей, місцевих груп».
Смерть чи повернення в СРСР
Зовсім в іншій площині – не в площині маргінальності чи площині вибору між «імперією» та мрією про російську національну державу без Кавказу та імперських амбіцій – бачить потенційні причини успіху чи провалу тієї чи іншої сили нацдем Лазарєнко. «Російська влада сприяє маргіналізації взагалі всіх рухів, крім бутафорських, пов’язаних безпосередньо із самою владою, – переконаний він. – Парламенту як законодавчого органу, який реально обирається і який реально функціонує, в РФ не існує. Тому ніяка підтримка електорату – уявна чи справжня – не має значення. У Росії в парламенті не представлений ніхто, окрім вертикалі влади. Остання використовує весь наявний арсенал законних і незаконних методів впливу. Що стосується незалежних опозиційних партій, то їх просто не реєструють, ультраправі тут нічим не відрізняються від будь-якого іншого руху. Формально забороняти вже навіть і нічого – зареєстрованих незалежних політсил просто немає».
Той факт, що деякі європейські праворадикали симпатизують «чесному і рішучому», у деяких питаннях послідовно правому Владіміру Путіну, у правих росіян викликає лише сумну посмішку. Вони Владіміру Владіміровічу не раді. «Більшість європейських правих абсолютно не розуміють російської специфіки. Вони навіть не розуміють, що Росія не є національною державою, бо для них це питання взагалі не існує… – коментує Лазарєнко. – Можна згадати історичний приклад: коли відбувалася «видача в Лієнці», британські офіцери не могли збагнути, чому ті, кого вони видавали, вважали, що краще смерть, ніж повернення в СРСР. «Це ж ваша батьківщина, а уряд ви там, як повернетеся, можете обрати й інший». Для будь-якої людини, обізнаної з комуністичним режимом, ці слова видадуться злим жартом».