Сенс усієї боротьби з Москвою не лише в тому, щоб зберегти й відродити українство й українськість, а щоб змінити засади існування з дозвільних на вільні. Так було сто, й п’ятдесят, і тридцять років тому. Так залишається дотепер.
Я дивлюся на свіжий список наших рідних багатіїв за версією Forbes і раптом усвідомлюю, що ці люди, окрім буквально кількох угорі сторінки, не лише не викликають у мене відторгнення, а й будять щось на кшталт симпатії, хоча я добре пам’ятаю, що це «не мій розмір», не моє коло й не моя антропологія. Але кожен другий з них не лише відтиснув у ближнього доступ до ресурсів або колишні заводи-шахти-електростанції, а зробив щось сам, до того ж з нуля, із повітря, з ідеї. Звісно, знайдуться добродії, які задоволено нарешті — нарешті! — констатуватимуть, що я тут займаюся так званою «нативною рекламою» й просуваю за гроші відповідні бренди. Запевняю вас, я не знаю нікого з «Нової пошти», «Розетки» й «Сільпо», не уявляю навіть їхньої структури власності, знаю лише, що це тип людей, безумовно об’єднаних матеріальним інтересом, але також азартом, драйвом і креативом — й це мені до душі.
Читайте також: Монополія
Бо йдеться не про запізнілу апологію капіталізму (після «Незнайки на Місяці» нашого співвітчизника Миколи Носова це трохи смішно), а про спостерігання внутрішнього коріння мотивації пересічного, точніше, зокрема пересічного українця. Бо незалежно від географії та соціального стану, так би мовити, «рухальний стереотип» тут був єдиний: дочекатися, доки «вони там» дозволять, а ще краще — написати скаргу, щоби «вони там» зробили самі, а взагалі ідеально — сидіти на кухні за пляшкою й клясти «їх там», які все розікрали. Погодьтеся, це докорінно суперечить тому, що хтось здогадався повісити на обгорілому Будинку профспілок під час Євробачення: «Freedom is our Religion», про що я вже писав якийсь час тому. Найсмішніше, що в заданій системі координат абстракція «вони там» узагалі не передбачає конкретизації, маються на увазі, безумовно, якісь люди, наділені магічними властивостями псувати життя «нам тут», і все.
Останні роки існування України демонструють можливість бути собою, тобто не питати в когось згори санкції чи дозволу на власний сценарій дій. Найяскравіше це виявилося на початку агресії, коли частина вмотивованих чоловіків і жінок опинилася на фронті в складі добробатів і регулярних збройних сил, а інша частина надовго визначила сенс свого існування в тому, щоб постачати на передову тепловізори, бронежилети, генератори, запчастини для автомобілів — і аж до дронів, не чекаючи, доки «вони там» почухаються. Не стверджуватиму, що таких більшість, але вони з’явилися як явище, як важлива й у чомусь визначальна категорія вже наявного українського народу.
Скиглити чи діяти? — таке запитання вже не робить з нами того, що робили з героєм Подерв’янського. Хочеш — скигли на здоров’я, а я тут у цей час піду щось удосконалю в навколишньому просторі. Авжеж, є галузі, де звичайній «низовій» ініціативі не місце: це там, де крутяться великі гроші й відповідно буяють великі апетити. До того ж «ми тут» не завжди маємо можливість безпосередньо змінювати хід подій, але навіть сформулювати вимоги й потім їх відстоювати в колективних узгоджених діях — це також щось зробити, вкласти якусь енергію й інтелект. Головне — не сидіти.
Читайте також: За що воюємо?
Насправді не така вже кардинальна відмінність, чи йдеться про приватний бізнес, чи про громадську ініціативу, бо енергетика та сама, а реальний зиск може бути радше моральним, аніж матеріальним. Я можу розповісти про пані, яку особисто так ображала наявна система середньої освіти, що вона заснувала власну школу. Це досить скромний заклад на околиці столиці в спальному районі, куди звичайний п’ятикласник зі звичайним для його віку набором геніальних нахилів не може дочекатися повернутися після вихідних, і коштує це, запевняю вас, геть не всі гроші світу, і там діляться знаннями про світ дивовижної харизми молоді жінки й чоловіки, які самі до того ж розробляють навчальні посібники. Я зняв би фільм про чоловіка, який зібрав навколо себе волонтерів, щоб годувати безхатченків на вокзалі, потім із командою таких самих навіжених організував для них гуртожиток і допомагає їм відновити документи та соціальні навички. Подекуди вдається, й фільм зняли до мене. Я міг би познайомити вас із юним юристом, який очолив групу сусідів, щоб не дозволити забудовнику спаплюжити шматок унікального київського природного ландшафту. Хлопця мало не посадили, дуже хотіли, але куди їм проти такої колективної мотивації!
Я знаю десятки таких героїв, і вони можливі лише у вільній країні. І без них неможлива вільна країна.