Союзники в розпачі прагнуть покласти край десятирічному хаосу
Апокрифічний заголовок у ЗМІ «Туман над Ла-Маншем, відрізані від материку» — це столітня метафора, що відображає егоцентричне ставлення Великої Британії до своїх континентальних сусідів. Але цей жарт — уже не смішний. Невизначеність із військовими зобов’язаннями США перед Європою, а також майже повна впевненість у незмінній загрозі з боку Росії ставлять Сполучене Королівство у центр уваги всіх дискусій про оборону й безпеку.
Однак британські політичні лідери грають у зовсім іншій драмі. Вони ведуть діалог самі з собою — легковажно й незрозуміло. Половина останнього десятиліття минула під знаком Brexit. Потім уряд Бориса Джонсона розвалився. Тепер добіг кінця і час Кіра Стармера на Даунінг-стріт, 10. Дивно, але обидва виграли вибори з величезною перевагою: Джонсон (зізнаюся: мій друг) — 2019 року, а Стармер — у червні 2024 року. Ексцентричні ліві «Зелені» набувають популярності, так само як партія Найджела Фараджа Reform UK (сумнівні ідеї, сумнівне фінансування і брак талантів), та й ультраправа Restore. Країна, яка була взірцем політичної стабільності й сильних інституцій, власноруч зруйнувала свою репутацію.
Тож не лише втомлені британські виборці сподіваються, що Енді Бернем — колишній мер Манчестера й призначений прем’єр-міністр, забезпечить кілька років спокійного й цілеспрямованого урядування до наступних виборів, які мають відбутися до 2029 року.
Сам Бернем не надто цікавиться зовнішньою політикою, хоча в Манчестері виявив похвальний інтерес до запозичення досвіду інших країн у сферах житлового будівництва, транспорту й регіонального розвитку. Він натякає, що проводитиме менше часу за кордоном (його попередник своїми подорожами по всьому світу завоював собі прізвисько Кір У Вічних Роз’їздах). Побажаймо Бернему успіхів!
Радник з питань національної безпеки Джонатан Павелл, ймовірно, збереже свою посаду (що не дуже втішає таких, як я, хто прагне набагато більш войовничої лінії щодо Китаю й сміливішої — щодо Росії). Одне з головних питань: кого Бернем призначить міністром закордонних справ після того, як швидше за все замінить невдалу посадовицю Іветт Купер. Один із варіантів — Стармера. Інший — повернути Девіда Мілібенда, який обіймав посаду міністра закордонних справ у 2007–2010 роках, а потім очолював Міжнародний комітет з порятунку в Нью-Йорку.
Найскладніші рішення стосуються оборони, що перетворилася на національну ганьбу. Обіцяне Північноатлантичному альянсу створення бойової дивізії видається нереалістичним. Велика Британія пасе задніх у рейтингу НАТО з переозброєння, випереджаючи лише неозброєну Ісландію. Шанований міністр оборони Джон Гілі подав у відставку минулого місяця на знак протесту проти постійних вагань щодо військових витрат. Бернем повинен повернути його на посаду. Але це лише початок. Недостатньо просто знайти більше грошей. Потрібна набагато більша віддача. Збройні сили Великої Британії потребують як колосальних коштів, так і колосально важких рішень про реформи.
Щоб забезпечити необхідне політичне завзяття й силу волі, Велика Британія повинна усвідомити масштаби надзвичайної ситуації в галузі національної безпеки. Таємничість, зловживання евфемізмами, некомпетентність і брак допитливості призводить до того, що мало хто поза урядом (ба навіть в уряді) усвідомлює масштаби саботування, бандитизму, пропаганди, брудних грошей й інших прихованих форм агресії.
До прикладу, минулорічна кібератака на автовиробника Jaguar Land Rover, збитки від якої склали 2,5 млрд. дол. «Якби цієї шкоди було завдано внаслідок традиційної фізичної атаки, її масштаби відповідали б нападу, за якого сотні злочинців у масках вдираються в автосалони по всій країні, розбивають скло, трощать комп’ютери і виїжджають на автомобілях просто з майданчиків», — зазначив міністр з питань безпеки. Доволі різка заява. Та річ у тім, що минулого тижня New York Times (замість британської влади) повідомила, що винуватцями були російські хакери.
Незважаючи на всі економічні й військові слабкості, Велика Британія все ще має значення. Союзники розуміють, що в майбутньому її роль може послабитися. Але якщо новий уряд Бернема бодай почне говорити правду, це вже буде чудовим початком. Й істотною зміною.
