Хоч би яким динамічним був український політичний процес, у ньому регулярно відтворюється своєрідний трикутник. З одного боку — президент, який утрачає рейтинг, із другого — суспільство зі своїми невиправданими сподіваннями, а з третього — опозиція, що готується до свого зоряного часу. У таке становище після Леоніда Кучми потрапляли майже всі президенти, але кожен зосереджував свою увагу лише на тому, як вирватися з цієї пастки, а не на тому, як її уникнути.
Найнадійніший спосіб політичного самогубства для українського президента — це орієнтація на Росію. Антиєвропейська й антинатовська риторика допомогли виграти вибори Віктору Януковичу, але це було 10 років тому й погано для нього закінчилося. Сьогодні орієнтація на Росію — це перепустка в маргінальний електоральний анклав, який після окупації ОРДіЛО та Криму більше не здатен забезпечити перемогу на загальнонаціональних виборах. Якщо токсичність Москви для більшості українського політикуму вже зрозуміла, то популізмом усе ще надуживають. Спокуса справді велика: у 2019 році команда Зеленського показала, що правильно підібрана популістська риторика здатна забезпечити успіх сама собою. Але ефективність популізму має зворотний бік. Українському суспільству властиво сподіватися на лідера, який розв’яже системні проблеми країни. Саме тому образ сильного лідера (який подолає корупцію, припинить війну, покладе край «епосі бідності» тощо) залишається дієвим прийомом політичного маркетингу. Але, як пояснює соціолог Сергій Дембіцький, такий кандидат в очах виборця не має сакрального ореолу, властивого авторитарним лідерам. Тож коли новообраний президент демонструє нездатність виконати власні обіцянки, він стає об’єктом різкого неприйняття. І виправити ситуацію, покинувши передвиборче амплуа радикального реформатора, як це зараз робить Володимир Зеленський, навряд чи можливо.
Читайте також: Розбуджені війною
Не менших проблем, аніж популізм, українським президентам завдають кадри — щодо цього досвід Зеленського теж повчальний. Йому вдалося без кадрового резерву виграти парламентські та президентські вибори: і його власна команда, і партія «Слуга народу» формувалися фактично у процесі передвиборчих кампаній. Але за пів року виявилося, що знайти кадри для нового Кабміну проблематично. Як наслідок, команда Зеленського нібито йшла «ламати систему», але уряд зараз очолює ексменеджер ахметовського ДТЕКу. Водночас є і протилежний — не менш згубний — підхід до формування політичної команди, опробований українським політикумом. Ідеться про практику, коли олігархічне угруповання збирає під своїм партійним брендом якомога більше «впливових людей», із якими вдається досягти попередніх домовленостей про взаємовигідну співпрацю. Дуже часто такі особи токсичні, й у штабі намагаються це компенсувати, залучаючи до команди різних «селебрітіз»: знакових активістів, шоуменів, ветеранів тощо. Але в перспективі це шлях на манівці. «Любі друзі» радше підточують рейтинг президента, генеруючи корупційні скандали, але саме він політично відповідальний за свавілля місцевих баронів.
Власне, питання команди — це значною мірою питання про те, як політична сила взаємодіє з громадянським суспільством. Grassroot-модель, за якої партія виростає з низової самоорганізації громадян — це ідеальна модель, для успіху котрої потрібні умови, яких зараз в Україні немає. Принаймні якщо йдеться про виникнення сили, здатної в найближчій перспективі претендувати на здобуття влади в масштабі країни. Але стан, коли громадянське суспільство й політикум існують у паралельних світах, усе одно патологічний. Політикуму слід позбутись упередженого ставлення до громадянського суспільства як до джерела неспокою й «загрози Майдану», страх перед яким сьогодні притаманний не лише проросійським силам. Непродуктивно ставитися до громадянського суспільства також як до середовища, звідки раз на п’ять років можна завербувати кількох постатей, щоб прикрасити ними партійний список. Цілком очевидно, що проукраїнський політикум і громадянське суспільство — це природні союзники. І, як показав досвід, із 2014 року цей союз у стратегічно важливих питаннях (тих, що стосуються оборони та внутрішньої деколонізації) не розпадався. Зараз, коли влада, свідомо чи ні, намагається здійснити ревізію пріоритетів, для проукраїнських сил, які опинилися в опозиції, є нагода переглянути свої стосунки з громадянським суспільством і перейти з режиму вимушеного співіснування до сталої взаємодії.
Читайте також: Міста проти районів
Перегляду потребує й загальний підхід до комунікації з виборцями. Традиційно політикум мав украй обмежені контакти з суспільством, які зазвичай активізовувалися лише на етапі передвиборчих кампаній і час від часу — під час масових вуличних протестів. Винятком стали місцеві вибори, де взаємодія політиків із виборцями була максимально тісною, принаймні на деяких мажоритарних округах. Але в загальнонаціональному масштабі комунікація зводилася до найбільш обтічних меседжів, орієнтованих на узагальненого виборця. Проблема в тому, що узагальненого виборця не існує — це статистична абстракція, а реальне електоральне поле складається з багатьох відмінних між собою груп, прошарків і спільнот. І щойно короткий період передвиборчої мобілізації минає, армія ситуативних прихильників певної політсили розпадається. Тому відмова від надуживання популізмом потребує переорієнтації на роботу з конкретними спільнотами: ветеранами, медиками, освітянами, зайнятими в певних галузях підприємцями тощо. Ідеться, звісно, не про формування списку обіцянок, а про налагодження живої взаємодії, що забезпечуватиме сталий зворотний зв’язок із суспільством.
До того ж проукраїнський політичний табір хронічно уникає гри на полі, яке видається йому чужим. Поділ України на «Схід» і «Захід», «Центр» і «Південь», що перекочував із соціологічних звітів до популярної політології, насправді умовний. Якщо колись і існував «розкол між Сходом і Заходом», то відтоді ситуація сильно змінилася. Утім, ідеться не лише про те, що треба боротися за виборця Сходу й Півдня, а також про спосіб вибудовування системи влади. Так, політика неможлива без ситуативних союзів і компромісів, проте вона неможлива й без боротьби. Сила проросійського табору значною мірою полягає в тому, що він старанно підтримує видимість абсолютної лояльності свого базового електорату. Тому проукраїнські сили постійно відмовляються від зазіхань на тамтешнє електоральне поле й воліють просто домовлятися з місцевими політичними босами. Такі домовленості в певний момент можуть бути зручними, але в довшій перспективі завдають набагато більше шкоди: так було із Петром Порошенком, так відбувається із Володимиром Зеленським. Хоча, за іронією, і перший, і другий продемонстрували якраз те, що ексрегіоналів можна переграти навіть на їхньому полі.
Читайте також: Період криз і бунтів
Але питання ексрегіоналів та інших проросійських сил набагато глибше. Протистояння і їм, і курсу, який вони просувають в Україні, — це точка дотику для всіх проукраїнських політичних сил, незалежно від того, який статус — влади чи опозиції — вони мають сьогодні. Проблема в тому, що боротьба у проукраїнському таборі нерідко буває запеклішою за спільне протистояння «русскому миру». У різні роки це створювало ситуації, коли впливовість проросійської опозиції різко зростала, а у 2010-му навіть спричинило реванш Януковича. Звичайно, без внутрішньої конкуренції здорова політика неможлива. І так само вона рідко обходиться без ситуативних союзів, іноді цілком парадоксальних. Проте в українських реаліях — реаліях війни — відносини з проросійським табором і для влади, і для опозиції мають бути табу. Не лише з погляду принципів, а й із міркувань політичної доцільності: альянси з проросійським табором завдають більше репутаційних утрат, ніж вигоди.
Утім, ревізію власних уявлень слід здійснити й самим виборцям. Нагода слушна, бо ми живемо в час, коли давні політичні міфи руйнуються на очах. Ідеться про різновиди віри в автоматичний поступ, драйвером якого мало стати «нерадянське покоління», «молодь», «нові обличчя», «прості люди» тощо. Сьогодні середній вік депутата «монобільшості» становить менш ніж 38 років, тобто всі вони є «новими обличчями», до того ж дехто прийшов до влади буквально з вулиці. 42-річного Зеленського за віком також важко вважати радянською людиною. Проте жодного дива — ні економічного, ані реформаторського — з 2019 року так і не сталося. Навпаки, команда Зеленського демонструє чи не всі патології «системи», яку вона нібито зламала торік. Те саме стосується чутливості до популізму, про яку йшлося вище: уже вкотре період майже ейфорійних сподівань заступає розчарування. Те, що виборець не здатен робити жодних висновків із цілком очевидних і повторюваних фактів, — явне перебільшення. Суспільні уявлення даються до ревізії, але за умови, що відповідні почуття та враження належно осмислені і сформульовані. Вочевидь, це завдання публічних авторитетів, які впливають принаймні на певний прошарок громадян. Їхні голоси прозвучали навесні 2019 року, але працювати з суспільною думкою треба не лише перед виборами.