Дев’ята розповідь історикині Тетяни Осташко з циклу «Україна В’ячеслава Липинського», записана для проєкту Тижня Skovoroda auditorium.
До переїзду В’ячеслава Липинського до Берліна наприкінці 1926 р. гетьманський провід відчував гостру нестачу кадрів. Тому у німецькій столиці В. Липинський зосередився переважно на практичній та організаційній роботі, здебільшого спрямованій на реорганізацію керівних органів УСХД, що й було успішно здійснено.
Під час праці в Українському науковому інституті у Берліні, попри ускладнення хвороби через кліматичні умови, В’ячеслав Липинський зумів допомогти низці молодих науковців із визначенням тем, спрямувати їхні дослідження та визначитися з пошуком джерел і літератури. Тим самим він поклав початок наукової кар’єри відомих українських учених державницької школи історіографії В. Кучабського, Д. Олянчина та О. Шпилинського, скорегував дослідницьку роботу М. Базілевського, К. Лоського, З. Пеленського, О. Смакули.
В.Липинському як політичному діячу були притаманні нетерпимість до проявів крутійства та підлості, висока моральність у всіх вчинках, зокрема в політичних та громадських справах. На відміну від багатьох сучасних йому діячів він ніколи не трактував питання моралі й етики в політиці як другорядні. Натомість В. Липинський пов’язував політичний процес, майбутнє України з поверненням до створених попередніми поколіннями моральних цінностей, з яких «виріс Шевченко, з якої виросло наше відродження».
Фактично його опоненти не бажали розуміти морально-етичних домінант В. Липинського. Боротьба за українську ідею з політиками, подекуди змушувала вченого розмірковувати, а чи правильний шлях він обрав, і шукати опертя в однодумців. Велику духовну підтримку він отримував від голови Української греко-католицької церкви митрополита А. Шептицького, який також постійно відчував відчуженість з боку певної частини українського політикуму («польський граф» і землевласник).