Трипільських культур у сучасній реальності дві: перша – це цивілізація, що за значенням не поступається шумерській та єгипетській, колиска давніх слов’ян і улюблений на сьогодні сюжет для псевдонауково-популярних досліджень, виданих під строкатими обкладинками, штампованих творів мистецтва у «трипільському стилі», кіно, фестивалів тощо. Друга – це, власне, культура Трипілля – Кукутені, що існувала на території сучасних України, Молдови та Румунії VІI (VІ) – III тисячоліть до н. е. Між цими двома Трипіллями – глухий бетонний мур. Міжнародна конференція «Прадавні землероби Південно-Східної Європи», що відбулась у селищі Легедзине (де тривають розкопки), вкотре підтвердила непорушність цього муру.
Захід отримав статус ювілейного: 30 років розкопу поселення та 10 із них – співпраця з британським меценатом французького походження Бертраном Костом – це чималий термін, проте, як зазначив керівник експедиції, роботи іще стане щонайменше років на 150. Найбільше поселення-гігант, одна з найцікавіших і, що й казати, загадкових культур, що існували на наших землях. Власне, ця загадковість і стала згубною для трипільської культури, чи то пак для її образу у свідомості мас.
Історичні міфи бувають різними – одні відверто подібні до жанру фантастики (на кшталт припущення Юрія Канигіна, що Ісус Христос був галичанином, або твердження «народного академіка» Юрія Шилова, що шумери походять від трипільців), інші ж сприймаються незагартованим читачем цілком переконливо: «Сучасна українська мова зберігає мовну спадщину Трипілля у трьох своїх сферах – у словниковому складі (десятки слів), у звуковій будові (милозвучність і деякі близькі до неї явища, як приставні приголосні), у масиві власних назв (передусім річок)», – читає він висновок однієї зі статей на Українському національному порталі «АРАТТА». Найбільша біда в тому, що подібні казки за чисту монету нерідко видають на офіційному рівні, зокрема у навчальних закладах. Так, скажімо, на деяких (неісторичних) факультетах КНУ імені Тараса Шевченка на лекціях з етнопсихології розповідають про трипільську культуру як один із двох основних пластів, що сформували менталітет сучасного українця (другим є козацька традиція), а відома фальшивка «Велесова книга» входить до списку програмної літератури. Екскурсії у музеї Трипілля, друковані видання, колоритні відеоролики, форуми і сайти – налагоджена інфраструктура залучає все нових «адептів». Аматорам-історикам вірити приємно і легко (цікаво, що навряд чи хтось захотів би довіритися, скажімо, аматору-стоматологу).
Водночас у «другої» трипільської культури проблем вистачає. Експедицію в Тальянках (селище біля Легедзиного, поблизу якого й ведуться розкопки) держава не фінансує уже не одне десятиліття, до допомоги французького бізнесмена були інші гранти (зокрема, компанії-виробника найпопулярнішого американського газованого напою). Землі, яким хоч і надано статус заповідних, свого цільового призначення (сільскогосподарські роботи) не змінюють, тож кожний розкоп ледь не «відвойовується» у насаджень кукурудзи. Підливають олії у вогонь і чорні археологи – звісно, що належної охорони пам’ятка не має. Музей в Легедзиному лякає беззубими вікнами веранди та «зручностями» надворі, реконструкція трипільських будівель частково здійснювалася зусиллями волонтерів (аби їх зацікавити, було придумано свято толоки). Утім, присмак матеріальної вбогості й занедбаності компенсується ентузіазмом дослідників.
Публіка, як відомо, хоче хліба й видовищ, а для археолога безцінним джерелом інформації є кожен безбарвний черепок: тут відбитки зерна, яке зберігали у колишньому глечику (можна дізнатися сорт), тут відбитки тканин тощо. Справжня трипільська культура значно менш сенсаційна і феєрична, ніж її розкручений клон, але від цього не менш цікава і варта уваги. Скажімо, відкриттям цього сезону стала «площинна гра» (щось на зразок шахів) – саме таку назву дала керамічній дошці з рядками отворів та керамічними «фішками» магістрант археологічної програми НаУКМА Людмила Шатило, яка, відшукавши аналогії в інших культурах, зробила цілком правдоподібне припущення щодо незрозумілого досі артефакту.
Але ділитися надбаннями зі світом учені не поспішають. Виділені на книговидання кошти витрачають виключно на наукову літературу, до рівня науково-популярного, ясна річ, «опускатися» ніхто не хоче. Людям невтаємниченим в археології немає чого робити, на конференції гостям трохи привідчинили заповітні двері, пригостивши порцією статистики та загальовідомих фактів про культуру. Тож, на жаль, для більшості «пересічних українців» джерелом уявлень про Трипілля і далі слугуватиме красиве «історичне фентезі» у яскравих палітурках.