30 серпня, наступного дня після річниці Іловайська, світ відзначає Міжнародний день зниклих безвісти. Тепер і для Україні це не просто дата. За даними Міжнародного Комітету Червоного Хреста, станом на серпень 2017 року понад 650 родин досі шукають з їхньою допомогою своїх рідних, зниклих під час збройного конфлікту на Донбасі.
До третьої річниці Іловайської трагедії Тиждень.ua публікує історії чотирьох матерів, чиї сини зникли безвісти. Вже три роки вони не знають, де їхні діти і що з ними, але вони продовжують не просто чекати, а й самотужки їх шукати.
Ці історії під загальною назвою «Мама падає у прірву» були опубліковані в альманасі «VENI, VIDI, SCRIPSI: Війна. Життя de facto», що побачив світ минулого року у видавництві «Темпора» за результатами конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець». У це складно повірити, але з моменту їх запису і до сьогодні абсолютно нічого не змінилося, жодної нової інформації про своїх синів ці матері не отримали.
ЯДВІГА І АНДРІЙ
29 серпня 2014-го року Андрій Лозинський виходив із Іловайська «зеленим коридором», який дуже швидко перетворився для українських військових на «коридор смерті». Над донбаським степом висіла спека. Перезрілі соняшники стояли в полях, опустивши важкі голови. Часто вони були єдиними свідками останніх хвилин життя українських воїнів, їхнього полону або дивовижних порятунків. На жаль, ці свідки – мовчазні.
Андрієві Лозинському тоді було 22 роки, він служив у 93-й механізованій бригаді. Що сталося в той день із ним та його товаришами по службі – досі достеменно не відомо. Але вже три роки його прізвище – у списку зниклих безвісти. У списку ні живих, ні мертвих.
У той серпневий день мама Андрія – Ядвіга Лозинська – навіть не підозрювала, де її син і що йому нині випаде пережити. Вона, як завжди, була у своєму офісі й займалася робочими справами. Новин не дивилася, материнське серце теж не вчувало біди. Ядвіга навіть уявити не могла, що саме в цей момент її звичне життя вкривається мільйоном тріщин і незабаром розлетиться на друзки. Що за чотири місяці потому вона сама проходитиме іловайський шлях сина, щоб хоча б щось дізнатися про його долю. І, тим паче, не могла уявити, що й через три роки після Іловайського «котла» буде змушена розшукувати свою дитину, долаючи бюрократію, хамство і невизначеність… А головне – долаючи смерть, яку багато хто наполегливо чіплятиме до її Андрія.
Читайте також: Андрій Тетерук: «Жодних завдань, окрім «тримати оборону», моєму батальйонові не ставилося»
Повістка прийшла Андрію 5 квітня 2014-го року. Він мав військову підготовку – до того служив у 36-й бригаді морської піхоти у Севастополі. «Він не рвався на війну. За ним приїхали додому, забрали його. Він не був добровольцем», – говорить Ядвіга. Жінка розповідає, що саме вона колись наполягла, щоб Андрій пішов в армію. «Це була моя ідея, я хотіла, щоб він згодом служив на контракті. Може, в тому, що сталося, винна я…», – говорить Ядвіга. Її голос дрижить, але сліз немає. Розповідає, що вже давно не плаче. Наплакалась.
«Коли Андрій був у зоні АТО, ми зідзвонювалися щодня. Говорили коротко. Щоб та сторона не вирахувала і не почала стріляти, – розповідає Ядвіга. – До Іловайська син служив у Донецькій області на блокпосту. У них убиті були, але я про це дізналася значно пізніше. Він нічого мені не розповідав: «Все добре, мамо, все нормально». Я жодного разу у його військовій частині не була – весь час до нього їздила його дівчина Лєра. Я була дуже зайнята роботою, вважала його достатньо дорослим, щоб самостійно вирішувати всі проблеми, і жодного разу не знайшла час з'їздити. А тепер от знаходжу і час, і гроші їздити всюди і шукати сина…»
Коли 93-я бригада вирушила у напрямку Іловайська, Андрій, звичайно, нічого матері не сказав. «Я про це дізналася, вже коли він зник безвісти. Після 29 серпня був увесь час поза зоною. Відтоді на зв'язок Андрій не виходив», – говорить Ядвіга.
Читайте також: Іловайський мартиролог 7–29 (31) серпня 2014 року
Жінка лишилася сам на сам зі своїм новим життям – життям у невизначеності. Андрій – її єдина дитина. Батько Андрія помер за кілька років до цієї війни. «Я лишилася одна, – каже Ядвіга. – І мала сама приймати всі непрості рішення». Так розпочалися довгі, виснажливі й багато в чому абсурдні пошуки сина. Просто чекати – у цьому Ядвіга не бачила жодного сенсу.
«Знаєте, як мами дізнаються, що їхня дитина зникла безвісти? Думаєте, як у кіно, психологи, лікарі з ними працюють? Нічого подібного. Нам навіть ніхто не подзвонив із військової частини, щоб сказати про «котел», – розповідає Ядвіга, вона не обурюється, а скоріше дивується цьому факту. – Я сама почала шукати сина, коли він два дні не виходив на зв'язок. Військова частина мовчала. Коли нарешті додзвонилася до неї, мені сказали, що хлопці потрапили в «котел». Як у «котел»? А ось так, відповідають.»
Першого вересня 2014-го року Ядвіга поїхала у військову частину, але нічого там не дізналася. Тоді ж написала заяви до СБУ, МВС і Міжнародного комітету Червоного Хреста. Вона ще не здогадувалася, що попереду на неї чекають сотні заяв, листів та запитів до державних органів. Сьогодні жінка показує дві товсті течки, розпухлі від документів, листів та відписок із Генпрокуратури, Військової прокуратури, СБУ, Міноборони, МВС, Адміністрації Президента, від членів тристоронньої групи переговорів у Мінську… Відповіді переважно однакові – шукаємо, робимо все можливе, у полоні, місце перебування невідоме тощо. Але тоді, у перші дні після Іловайська, матері вірили, що все швидко вирішиться і діти незабаром повернуться додому.
Читайте також: Спогади про Іловайськ: «Для утримання міста нам не вистачало сил»
«Через кілька днів, числа п’ятого вересня, до мене прийшла Лєра з кількома хлопцями і сказала: «Тримайтеся, наш Андрій загинув, його розстріляли під Старобешевим». Це їм розповів солдат, який, як виявилося, не був свідком подій, а лише десь про це почув. Лєра тоді сама дуже важко цю новину пережила, дитину втратила, на яку вони з Андрієм чекали… Але я не повірила. Де тоді тіло? Свідки? Докази? 14 вересня я приїхала у військову частину. Там були ще мами. Нам сказали, що діти в полоні. Ми там всі між собою роззнайомилися. Розпитували солдат, які з полону вийшли, хто що бачив, фотографії наших хлопців показували. Так почалися пошуки».
Тоді ж родичам зниклих військових сказали здати ДНК, бо після Іловайська у морги Запоріжжя і Дніпропетровська надійшли тіла та фрагменти тіл, які неможливо було упізнати іншим, окрім як тест ДНК, шляхом. Це щоб виключити ваших синів зі списку загиблих, пояснили їм, бо щойно ж повідомляли, що діти у полоні.
«У вересні 2014-го ми самі їздили у Запоріжжя. Дізналися, що там є тіла, і поїхали. Нас ніхто не кликав і не запрошував. У військовій прокуратурі перед нами поставили ноутбук, в якому були фотографії 300 тіл. Ось так сам сидиш і дивишся. Не було ніякої статистики, ні даних, ні психологів і лікарів для родичів. Хоча там можна було побачити купку попелу і автомат, – згадує Ядвіга. – Потім приїхала до Дніпропетровська. Сходила у військовий госпіталь, там мені сказали, що серед загиблих Андрія немає. Потім поїхала в лікарню Мечникова. Там ще подивилися трупи. Андрія серед них не було…».
Коли Андрій зник, Ядвіга довгий час лишала на ніч двері квартири незамкненими. На випадок, якщо раптом повернеться син. Минуло три роки, і двері Ядвіга вже замикає. Вона зрозуміла, що просто так Андрій раптово не вернеться, що його треба шукати і витягати, де б він не був. Ядвіга вірить, що він живий, і просить інших не переконувати її у смерті сина.
«Треба розрізняти загиблих бійців і зниклих безвісти. Це не одне й те саме. Є версія, що зниклі – на примусових роботах у «ДНР», у Росії або просто в полоні. І є версія, що хтось міг перейти на ту сторону. Крім того, хлопці могли втратити пам'ять, бути в такому стані, що не годні нічого згадати… Варіантів безліч».
Із часу серпневої катастрофи жінка провернула самотужки неймовірну роботу. Вона в деталях реконструювала вихід з Іловайська наших воїнів: хто де їхав, в якій машині, в якому напрямку, хто був поранений, загинув, потрапив у полон, вийшов із полону, не вийшов із полону… Продивилася сотні фотографій і відео з полоненими українськими бійцями, зібрала свідчення сотень людей по обидві сторони конфлікту. «Боюсь збрехати, але я опитали понад півтисячі людей, – говорить Ядвіга. – Я спілкувалася з хлопцями, які вийшли з полону не лише після Іловайська, але й після Дебальцевого, Донецького аеропорту… Може, вони щось бачили, чули, знають. Я спілкувалася з медиками, волонтерами, командирами, місцевими мешканцями тих населених пунктів поблизу Іловайська, де наших хлопців брали в полон…».
Ядвіга зібрала цілий архів свідчень про ті серпневі події – безцінний для історії та важливий для розслідування справи щодо Іловайська. Але для неї він становить лише одну цінність – наближає до сина.
У грудні 2014-го року, коли чотири місяці пошуків не дали результатів, Ядвіга поїхала на територію так званої «ДНР», щоб пройти весь шлях, яким з Іловайська виходила 93-я бригада.
Читайте також: Іловайський рахунок
Андрій виходив з Іловайська у спеку, дорогами, вкритими сірим донбаським пилом. Ядвіга ж повторювала його шлях у морози, по слизьких дорогах, вкритих товстим шаром брудної, чорної криги. Жінка бачила знищену військову техніку і воронки від снарядів, скелети спалених дерев. І хоча минуло чотири місяці, ця місцевість наче запеклася в часі й просторі, застигла. Тож Ядвіга могла уявити, що довелося пережити у серпні нашим військовим. Що довелося пережити її синові.
«Я не боялася. Я – мама, для мене головне – знайти сина, – розповідає вона. – Ніяк не готувалася до поїздки. Їхала через Курахове, тоді ще не було системи перепусток. Приїхала до однієї знайомої родини, яка живе в окупованому Донецьку. Там ми сіли на їхню машину і почали їздити туди-сюди. Я спілкувалася з усіма і на всіх рівнях. Але ніякої інформації не отримала, окрім як – «Шукайте далі».
У Донецьку я провела 19 днів, і щодня з кимось спілкувалася – з місцевими, з військовими комендантами. Один із них підтвердив, що Андрій Лозинський потрапив у полон, але де він зараз – невідомо.
Я і з Захарченком спілкувалася, з контррозвідкою «ДНР». До мам вони ставляться набагато краще, ніж наші. Вони це роблять показово. Той же Захарченко – до нього не треба за три місяці записуватися, як тут до СБУ чи МВС. Я з ним зустрілася, поговорили. Сказав: знайдеш – віддам. Обіцяв просто так віддати. За умови, що я не буду вплутувати політику. Я одразу сказала, що не буду його в чомусь переконувати. Мені треба сина знайти.
Після цієї поїздки я поїхала до Києва, в СБУ й Міноборони. Але там мені теж нічого нового не сказали. Державні органи нічого не роблять. Реально. Пишуть, що займаються пошуками. А самі у мам запитують: «Що нового?». Крім того, вони ж самі кажуть, що як державна структура не можуть шукати людей на території «ДНР/ЛНР». Ось так і виходить, що шукають тільки родичі і волонтери».
…А у травні 2015-го року Ядвізі раптово запропонували забрати і поховати тіло. Майже через рік. Збіг ДНК. Тіло їй не показали, але видали на руки його фотографію.
«Те, що у тіла і колір волосся, і довжина волосся не такі, як у Андрія – нікого не хвилює», – говорить Ядвіга і простягає мені знімок. На ньому припухле, темне тіло з досить довгим рудим волоссям. – Офіційні органи схильні записувати зниклих військових у списки загиблих. Їм так простіше. Державі легше виплатити компенсацію родині, закрити справу і не шукати людину. Ми їм набридли.
Читайте також: Іловайськ. Ексгумація. Підсумки
Я не взяла тіло, бо це не Андрій. Знаєте, що мені сказали? «Беріть тіло, поки дають. Ви ще потім будете битися за ці трупи». Мовляв, мами потім схаменуться і захочуть отримати компенсацію, а тіл уже всім не вистачатиме…
Тітку одного хлопчика взагалі у військовій частині послали на три літери, щоб вона постійно не ходила до них. Вона приходила в частину і розповідала, що племінник їй дзвонив, а їй відповідали, що його немає у списках полонених, що він – зниклий безвісти. Виявилося, що в списку полонених в його прізвищі була помилка. Все виправили, записали на наступний обмін і 23 лютого 2015-го року його обміняли. Він повернувся додому. Хоча і там був збіг ДНК, їм теж пропонували труп. Де зараз цей труп? Кому його віддали цього разу?».
Ядвіга розповідає, що деякі тіла родичі упізнавали по паску чи трусах. Одна жінка так впізнала свого чоловіка – сказала, що сама нашила йому такої білизни, коли він їхав на війну. Забрала тіло і поховала. «Але ж труси він міг комусь роздати, поділитися. Так само пасок – хіба це аргумент? У нас схожа ситуація була. У тіла, яке мені пропонують забрати, знайшли хрестик. Лєра сказала, що це хрестик Андрія. Але є інформація, що хрестики зривали з полонених і кидали убитим зі словами «Передайте привіт своїм мамам».
Взагалі, розповідає Ядвіга, тесту ДНК багато хто не довіряє. «Були випадки збігу декількох тіл з однією мамою, або кількох мам до одного тіла. У Ірини Троценко був ДНК-збіг – їй запропонували забрати і поховати голову, яка була в Дніпропетровську, і три ноги, що були в Запоріжжі. Три ноги! – вигукує Ядвіга. – У 40-й бригаді у однієї мами був збіг ДНК, їй пропонували тіло, а син повернувся живим. Тож тепер, коли мені кажуть, що треба здати ще раз аналіз ДНК, я говорю – мною не треба займатися. Я не хочу. Є інформація, що мій син у полоні в Луганській області, що він є в списках на обмін третьої черги».
Ядвіга добилася, щоб інформацію про Андрія прибрали із Книги пам’яті. «Яке вони мають право включати мою дитину до списку загиблих? Я з цим борюся весь час».
Ядвіга дуже активна. Для неї важливо не просто знайти свого сина, а створити дієвий алгоритм пошуку всіх хлопців. Вона встигає і працювати, і проводити своє розслідування. Лише у Києві у держструктурах вона була вже понад 30 разів. Здається, що її енергія і сила – невичерпні. Але це не так. Вже майже три роки Ядвіга не може нормально спати. Лише при включеному світлі й телевізорі. Такий фон дозволяє їй відволіктися і не думати щохвилини про Андрія і його пошуки.
Коли син повернеться, розповідає Ядвіга, вона спочатку візьметься за його фізичну і психологічну реабілітацією. А потім пройде лікування сама – щоб повернутися до стрибків із парашутом. Ядвіга завжди мріяла стати льотчицею, але в Радянському Союзі дівчат туди не брали. Але Ядвіга не з тих, хто опускає руки. Вона вивчилася на інженера-конструктора, робила вильоти на спортивних літаках і має за плечима більше 200 стрибків із парашутом. Не опустить вона руки і в пошуках сина. Доводити все до кінця – визначальна риса її характеру.
«Найстрашніше – безвихідь, – говорить Ядвіга – не можна її допустити».
ЛЮДМИЛА І ЮРІЙ
«Шостого березня 2015-го року від командира Оперативного командування «Південь» Руслана Хомчака прийшов лист, що мій син Юра в полоні. 24 березня 2015-го року прийшов лист від СБУ, що Юра в полоні. Лист із військової частини, де служив Юра, – що в полоні. Міжнародний комітет Червоного Хреста теж писав, що в полоні. 18 червня 2015-го року Міноборони відповіло, що син у полоні. Віктор Медведчук пише, що Юра в полоні у Луганській області», – перераховує Людмила Карпова. Її син Юра зник безвісти наприкінці серпня 2014-го року при виході з Іловайська. На зв'язок більше не виходив. На той момент йому було 24 роки.
«І раптом, – майже кричить Карпова, – звідкись береться труп. Це ваш, кажуть, забирайте!».
…У військовому містечку Гвардійське, що недалеко від Дніпропетровська – весна у самому розпалі. На широких чистих вулицях – багато квітів і дітей. «Це наш маленький рай, – тихо промовляє Людмила – я ніколи не проміняю його на інше місто». Поки ми йдемо у напрямку дому Карпових, Людмила показує мені дитсадок, у який ходив Юра, його школу, ліс, у якому родина раніше часто гуляла. Окрім Юри, у Карпових є ще старший син Андрій. Зараз він допомагає матері шукати брата. Нещодавно одружився. «Життя триває. Треба жити», – говорить Людмила.
Жінка заводить мене у кімнату Юри. Тут усюди м’які іграшки. Дуже багато їжаків. «Юра, як пішов служити в армію на контракт, поголив голову. Я провела рукою – ну справжній тобі їжак. Так і залишився він для мене маленьким їжачком, – пояснює Людмила. – Поки його немає, часто купую йому на подарунок м’які іграшки. Ось вони всі. Чекають на нього».
На стінах – дитячі малюнки, ікони, грамоти. Фотографії. Юра – точна копія матері. Вони неймовірно схожі. Це впадає в очі.
.jpg)
Юра вчився на сапера. Отримав учасника бойових дій ще в 2013-му році за розмінування снарядів часів Другої світової війни. Планував пов'язати своє життя з армією. В АТО служив кулеметником на БМП.
У кімнаті Юри – навпроти вікна – стоїть крісло. Не одразу помічаєш у ньому схилений силует. Це батько Юрія – теж Юрій. Він високий, сивий, має втомлене обличчя, посічене зморшками. Мовчазний і не комунікабельний, до нашої розмови не долучається. Людмила згодом коротко пояснює: Юрій, чоловік, воював в Афганістані. Коли син зник безвісти, 51-річному Юрію прийшла повістка. На сімейній нараді було вирішено: треба йти – так є шанс хоча б щось дізнатися про долю сина. Юрій старший пішов. Воював рік, був поранений під Авдіївкою. Коли вертався додому, під Авдіївкою загинуло двоє його друзів, йому випало везти похоронки. «Йому важко, – каже Людмила. – І мені важко. Ні після Афганістану, ні зараз ніхто не займається людьми, що повернулися з війни. Тільки їхні близькі. Коли повернеться Юра, ми його будемо лікувати – і тіло, і душу. Я вже маю досвід».
У вітальні, залитій сонцем, усюди ікони й обереги – ляльки-мотанки. А ще – сімейні фотографії і дуже багато знімків Юри. Після того, як син пропав, Людмила знайшла розраду у релігії. Вона часто їздить по святих місцях, молиться і обов’язково з кожної поїздки привозить якусь ікону.
«Після зникнення Юри, у мене почалися неполадки із серцем. І я поїхала по святих місцях. У Глинську Пустинь їздила, до мощів прикладалася, молилася. Я стала ходити до церкви – на причастя, на сповідь, стала вдома читати молитви. Священик у церкві сказав, що поки матір не поховала сина, за нього можна молитися як за живого. А Юра мій – живий. Я відчуваю. Материнське серце не обдуриш. Материнська віра і молитва – найсильніші», – говорить Людмила.
Як і в інших мам, в Людмили є ціла папка різних листів, документів, фотографій, контактів, які допомагають їй скласти картину тих серпневих подій. Спілкувалася вона і з багатьма бійцями, які пройшли Іловайськ, які були в полоні. Дехто говорить, що Юра живий.
Чиатйте також: Іловайськ: цифри і факти
Людмила розгортає на підлозі величезну карту Донецької області. Схиляється над нею і довго водить пальцем від точки до точки: Холодна Балка, Мосьпино, Грузьсько-Ломовка, Макіївка, Многопілля, Комсомольське, Кутейникове, Старобешево, Осикове.
Так показують шрами на тілі, рубці, за кожним із яких – біль. Холодна Балка – звідси останній раз дзвонив син. Многопілля – тут бійці стояли в місцевій школі і звідси виходили по «коридору смерті». Грузьсько-Ломовка – тут, за деякими даними, могли тримати українських полонених у місцевому монастирі…
«26 серпня він подзвонив востаннє. Батькові і брату. Сказав, що потрапили в оточення. Що ледь вижили. А потім він вже весь час був поза зоною, – згадує Людмила – З першого вересня я почала шукати сина. З частини мені не дзвонили, я сама туди поїхала. Там ще достеменно ніхто нічого не знав. Тоді ж нам сказали написати заяву в міліцію. Стала зустрічатися з хлопцями, які вийшли з Іловайська і з полону. Хтось розповідав адекватні історії, хтось зовсім маячню говорив. Я все аналізувала, складала в голові в одну картину. Стала відправляти запити до СБУ, Міноборони, МВС, Міжнародного комітету Червоного Хреста. У вересні обдзвонила всі лікарні Донецька, Макіївки. Відповідали, що Юри у них немає. Але перед цим треба було вислуховувати по півгодини всякого гімна…
Коли я чую слово Іловайськ, я уявляю, як все відбувалося, що пережили наші діти, що вони зазнали. Це жах. Молю Бога, щоб дав дітям мужність, сил і здоров'я пережити все і повернутися додому. Кажуть, за долю сина відповідає саме мама. У мене син пропав. Значить, я щось зробила не так. Що я зробила не так?»
Читайте також: «Усіх загиблих шкода… Але Влада не вистачає»
… А потім раптом з’явився труп. Збіг ДНК-профілю – 99%. Справу закрили, Юру шукати перестали. «ДНК почало «бити» ще з листопада 2014-го року. Як тільки я здала ДНК, одразу ж – на тобі тіло. Але я особливо не заморочувалась, я розуміла, якщо хлопці говорили, що Юра в полоні, то треба чекати, – говорить Людмила. – Опис тіла теж не збігався з синовим. Юра – худорлявий, з лебединою шиєю. А в описі трупа написано «помірна статура». І шиї як такої немає. Велика голова у трупа, а в Юри вона маленька. У трупа зріст метр дев’яносто, а в Юри – метр вісімдесят. І розмір ноги у трупа менший, ніж у Юри. Але кого це цікавить. У вересні всіх закопали. Могила № 3279 – це Карпов Юрій Юрійович. Мені одразу ж надійшла відповідь із МВС, що Юра тепер у списку загиблих, хоча я їм і відео, на якому він є, надсилала, і розкадровку, і свідчення бійців, які його бачили…
Він у мене був «втюханий» у Книгу пам'яті. Я подзвонила і сказала: «Я розумію, що ви робите добру справу, але ви ж її робіть із розумом. Мого дитя там бути не повинно. Тепер ось говорять, що дитина похована, а мама не в собі. Про нас, мам, загалом часто говорять, що ми ку-ку, що наші діти загинули, а ми з привидами розмовляємо…»
Людмила дістає з папки численні фотографії – це портрети не лише Юри, а й інших хлопців з 93-ї бригади. Всі вони – у списках зниклих безвісти. А ще дістає роздруківки стоп-кадрів із різних відео, на яких українських військових під Іловайськом беруть в полон.
«Ось це Юра сидить, ось чітко видно його обличчя, – показує на збільшене нечітке зображення. – Це ж мій профіль, мій і Юрин. Він так сидить і на мирних фотографіях, ось він так голову нахиляє, ось його футболка. Вушка його. Може, я ненормальна, але це Юра… Якби мені одразу сказали, ще у вересні 2014-го року, що ваші діти нікому нахрін не треба, я б все робила інакше. Я б одразу поїхала в «ДНР» і намагалася б витягнути сина. Зараз це зробити майже неможливо…».
Минулого року відбулася ексгумація тіла в Запоріжжі, чий ДНК-профіль збігся з профілем Людмили. «Я була там, – тихо розповідає Карпова. – Відпиляли шматок руки йому, а потім прислали нам відповідь, що 100% – це ваш син. Мене до труни не підпустили, бачила тільки руки. Кисть велика, видно, що й тіло немаленьке. Півтора року минуло. Якби це був Юра, то там на руках були б одні кістки, а так як чоловік був повним, то у нього були товсті кисті, трохи м’язової тканини ще. Мені потім тиждень ці руки снилися – я ж чиюсь дитину порізала… Я купила кошик із квітами, форму, берці, білизну, цукерки, печиво для цього хлопця. Юра повернеться, і ми візьмемо під опіку цю могилу…», – ледь чутно каже.
І раптом обурливо вигукує: «Треба було взагалі не здавати ДНК!».
Переходить майже на крик: «Як можна брати тіло обгоріле, якщо ось на відео, на фото видно, що твоя дитина живою сидить в полоні!».
Але одразу ж заспокоюється: «Кожна мама має право шукати, потім прийняти тіло і поховати. Або продовжити пошуки, не змиритися, не повірити, чекати. Мені компенсація не потрібна – мені потрібен син. Я буду його чекати, тіло ховати не буду. Мене ніхто не змусить зробити це. Справу без мене закрили, тіло мені «пришили». Але мені байдуже».
Людмила розповідає, що ці роки після Іловайська – це пекло. Але вона не здається. «Їсти готую, у мене фотографія Юри на кухні перед очима, розмовляю з ним. Купую йому подарунки. На день народження придбала йому британські берці. Курточку хорошу шкіряну йому купила на 25 років. Взуття набрала йому вже море. Хрестик у Почаївській лаврі купила. Ікони купую. Я знаю, я відчуваю, що моя дитина жива», – говорить.
«Я втомилася, я не знаю, як із цим усім жити. Я буду чекати сина додому. Просто, прошу, не заважайте мені чекати, – тихо каже Людмила – Десь у глибині душі ми всі чекаємо. Навіть ті, хто вже поховав своїх».
СВІТЛАНА І МАКСИМ
Ми сидимо на малесенькій кухні. На столі поміж тарілок із відвареною картоплею, квашеними огірками, сиром і ковбасою Світлана Анікіна розкладає фотографії. На них – її 24-річний син Максим. Максим із мамою. Максим зі своєю дівчиною Владою. Максим у відпустці між виїздами в зону АТО. Він – командир екіпажу БМП, служить у 93-й окремій механізовані бригаді. Аж ось Світлана дістає ще одне фото. На ньому – невпізнане тіло, знайдене волонтерами-пошуковцями через два тижні після виходу наших воїнів з Іловайська. Тіло вкрите сірим пилом донбаської землі, голова, одягнена у танкістський шолом, деформована, обличчя не видно. Ми разом зі Світланою довго розглядаємо знімок. Точніше я розглядаю, а Світлана вдивляється, наче хоче знайти на фотографії щось нове. Вона знає це зображення напам’ять – всі деталі. Вона дивилася на це фото десятки, а то й сотні разів.
«Це не мій син, – зрештою промовляє вона так, наче лише щойно переконалася у цьому. – По-перше, статура – тут видно крупного чоловіка років 30-35. В мене Максим худенький зовсім. Навіть якщо припустити, що тіло опухло, все рівно не настільки. По-друге, – ось опис тіла. Груди – вкритті волоссям, написано. А ось фото мого хлопчика – немає в нього на грудях волосся. – Вона простягає мені літню знімку худенького усміхненого хлопця. – По-третє – в тіла на руці, бачите, який годинник. А ось на фото Максима бачимо, що він носив зовсім інший…».
Крізь вікно на стіл падає світло пообіднього сонця. За вікном – квітнуть вишні, на дитячому майданчику біля дому кричать і сміються діти. У Павлограді – весна. Світлана заварює каву, ставить на стіл цукерки. Звичайна неділя. Буденність, у яку, втім, своє коріння міцно пустила війна. Ця війна сама вже стала буденністю. Смерть більше не лякає. Знімки мертвих тіл – не лякають. Не шокують. Не викликають неприйняття. Лякає – невизначеність. «Це нонсенс – зниклі безвісти у ХХІ сторіччі. Як і невпізнані тіла – це щось із минулого століття…», – говорить жінка.
Світлані – 46 років, у неї пронизливо блакитні очі і приязна усмішка. Вона виглядає молодшою за свій вік. Два роки тому її син Максим Анікін разом з іншими хлопцями виходив з Іловайська. Їхня БМП їхала першою у колоні. Над машиною майорів український прапор. Більшість членів цього екіпажу згодом потрапили у списки зниклих безвісти.
Майже через рік після трагедії Світлані повідомили про збіг ДНК-профілю з одним із невпізнаних тіл, запропонували забрати і поховати. Вона відмовилась. У неї є для цього свої причини, говорить. Сьомого вересня 2014 року, через тиждень після трагедії, Максим вийшов на зв'язок в Інтернеті. Сказав, що у Макіївці, сказав, що інші хлопці теж живі. Спитав про свою дівчину і сестер.
«Розумієте, це точно був він. Його манера говорити, його сленг. Крім того, я ніде не писала про його дівчину і сестер, хтось інший просто не міг цього знати. І це не аферисти – гроші ніхто не вимагав. Волонтери мені теж підтверджували, що син був важко поранений і потрапив у полон, перебуває у Макіївці. Потім він ще кілька разів виходив на в’язок. Останній раз – 29 травня 2015 року. Писав коротко і без пробілів – задля економії часу. Я передала цю переписку СБУ, МВС, Генпрокуратурі, щоб шукали, щоб пробили, звідки він пише. Але реакції – нуль», – говорить Світлана.
«Із втратою я ніколи не змирюся. Щоб узяти тіло, треба бути впевненим, що це твій син. А не так – взяли, перепоховали, а потім з'ясовується, що не того. Коли інші мами після кількох років пошуків беруть тіло і ховають, у мене все одно виникають сумніви. Навіть якщо експертиза підтверджується, це ще не факт, що вона точна. Поки я не буду впевнена, що це моя дитина, я нічого робити не буду. А це – не моя дитина, бо тоді з ким я весь цей час переписувалася? – говорить Світлана і дістає товсту папку з листами від держорганів і волонтерів. – Мені весь час йшли документи, що він у полоні перебуває. І від Медведчука прийшов папір, що «за наявною у мене інформацією, ваш син Максим Анікін перебуває у місті Горлівка».
Максим служив у піхоті за контрактом. У березні 2014-го він вирушив у зону АТО, в Луганськ, на п'ять із половиною місяців. Потім на десять днів приїхав додому.
Світлана згадує: «Приїхав увесь сивий. Нічого не розповідав. Я його в коридорі обняла. Дивлюся, обличчя обгоріле в нього, кажу: «Як ти, синочку?» А він на мене подивився, як зараз пам'ятаю його очі, його погляд, знову обійняв, потім знову подивився і каже: «Ма, якщо я тобі буду розповідати, ти просто не витримаєш». І у нього сльози потекли.
А коли він поїхав в Іловайськ, я навіть про це не знала. Він говорив, що їх на пару днів на зачистку в Донецьк відправляють. І через три дні мені подзвонила його дівчина і сказала, що він під Іловайськом, у Многопіллі. Потім 24 серпня він сам подзвонив, попрощався, сказав: «Прости за все. Якщо виживу – передзвоню». Говорив, що там багато російської техніки. Я навіть подумати не могла, що через пару днів таке буде. А потім я все побачила по новинах…
Далі я почала звертатися всюди – і в міліцію, і в СБУ, до волонтерів різних. У газети писала. І до ворожок, і до екстрасенсів ходила. Скрізь.
Першого вересня була в Дніпропетровському морзі №4, і в лікарні Мечникова, а третього числа – в Запорізькому морзі. У кожну лікарню, в кожну палату заходила з фотографіями, розпитувала, плакала. Ніхто нічого не знав. Двері в Мечникова в морг були відкриті, я і зайшла. Я вперше в житті була в морзі. І хлопці лежали на таких каталках, у чорних розстебнутих мішках, обпалені. Від деяких залишився тільки попіл, фрагменти. У кого голови немає, у кого рук-ніг, у кого нутрощів … Я ходила між рядами – і ніякого страху не було. Мене потім побачили працівники моргу, виганяли, кричали: «Що ви тут робите?». А я кажу: «Сина свого шукаю».
Після Луганська і перед Іловайськом Максим зробив на руці велике татуювання у вигляді акули. Я була не дуже задоволена, питала: «Ну, навіщо?». А він мені коротко відповів: «Мам, так треба». Вже потім, потрапивши в морг і оглядаючи тіла, я зрозуміла, навіщо. На жодному я не побачила такого татуювання…»
Поки ми спілкуємося зі Світланою, біля нас крутиться Максимова молодша сестра Влада. Коли Світлана на неї дивиться, то одразу усміхається, перестає плакати. Владі чотири роки. Брата вона не пам’ятає, але любить і чекає.
«Бере фотографію, носить. Спить із нею. Каже, що брат на роботі. Цілує фотографію. Владу мені Бог послав, щоб я все це пережила. Пізня дитина, важко її носила. Але щоб я без неї зараз робила? – зітхає Світлана. – З чоловіком ми розлучилися вже після того, як Максим пропав. Він про нас забув: нічим не допомагає – ні добрим словом, ні фінансами. Це мій другий чоловік, він Максима усиновив, коли тому три роки було. Рідний батько Максима недавно помер. Батьків у мене теж немає. Я сама. Це дуже страшно. Окрім Максима і Влади, в мене ще є донька Лєра, їй 17 років… Сина треба шукати, дівчат на ноги піднімати. І все – самій».
Жінка продовжує розповідь: «Невідомість мене вбиває. Я не знаю, що буде завтра. Я не знаю, що буде, коли дитина повернеться. Як уявлю, що вони там натерпілися … Мені боляче. Я погано сплю. Намагаюся зараз на фото сина рідше дивитися, щоб не плакати. Серце хапає. Повна шафка серцевих таблеток і крапель.
Читайте також: Спецтема: Іловайська трагедія
Коли син приїхав із Луганська, він теж підривався з ліжка. Серед ночі, як закричить «Лягай!». І лежить, накритий простирадлом з головою. Я кажу: «Що сталося?» А він дивиться на мене і питає: «Мам, я вдома?». Вдома, кажу. Він тоді відвертається і спить. Погляд у нього відчужений з'явився. До війни такого не було.
Я до трагедії не знала, що є таке місто – Іловайськ. Зараз у мене це слово асоціюється з безпробудним жахом. Але – відчуваю: Максим живий.
З родичами не спілкуємося. Вони мені кажуть: «Визнай сина загиблим, нехай не лежить безіменним, поховай його по-людськи». Кого ховати? Кого визнавати? Якби ви таке пережили, не говорили б так…»
Світлана замовкає і деякий час ні говорить ані слова. Кава у наших чашках холоне.
І раптом: «Нас наче в один ковчег зібрали – матерів. І ми всі з останніх сил тримаємося – діватися-то нікуди. Одна одній допомагаємо. Ми, мами, завжди чекатимемо своїх синів… Я завжди чекатиму Максима…»
ГАЛИНА І ПАВЛО
Галина Пугачова живе в малосімейці у Харкові. Це коли довгий-довгий коридор, з якого десяток дверей ведуть у малесенькі кімнатки. Спільні для всіх душ і туалет – в одному кінці коридору, кухня – в іншому.
У невеликій кімнаті – шафа для одягу, сервант із посудом, фотографіями і гільзами із зони АТО. Стіл, на якому стоїть скляна цукерниця, доверху заповнена коробочками з ліками: Галина хворіє, вона нещодавно подолала рак. Диван, на якому спить жінка, і розкладне крісло, на якому спить її син Паша.
Цієї ночі на кріслі сплю я. Я лежу у темряві і думаю, що якщо раптом повернеться Паша, утрьох ми вже тут не помістимося. Хоча він навряд чи сьогодні повернеться додому. Павло Пугачов, боєць добровольчого батальйону «Донбас», зник майже три роки тому під Іловайськом. На той момент йому було 22 роки. З того часу від нього немає жодної звістки.
З іншого боку, ситуація зі зниклими безвісти така, що завжди є шанс, що таки вернеться – у будь-який момент. Такі історії є, і мама кожного зниклого бійця їх знає і «колекціонує» як доказ, що все можливо. Тому кожен новий день для них – це можливість повернення.
Галина думає про щось схоже, бо раптом у темряві звучить її спокійний голос: «Я купила пачку улюбленого Пашкіного чаю – зі смаком манго. Вона стоїть нова, закрита – на випадок, якщо він раптом вернеться додому. Прийде, а тут його улюблений чай…»
У родичів зниклих безвісти своя лінія розмежування на цій війні – між надією і невизначеністю, між вірою і розпачем, та, по суті, між життям і смертю. Змушені балансувати, щоб не перейти цю межу і не зникнути назавжди у своєму персональному пеклі. Двері до якого – завжди відкриті.
«Я живу сама. Дуже важко. У мене сильна депресія була, і зараз, буває, реву. Ніде правди діти. У мене батьків немає, чоловіка немає. Пашка – мій єдиний і дуже бажаний син. Я його в 19 років народила. Я залишилася один на один зі своїм болем. Але якщо я буду сидіти і плакати, дитину я цим не поверну. Так що, хочеш чи не хочеш, беру всю себе в кулак: «Давай, дорога, вперед».
У Галини і Павла дуже міцний емоційний зв'язок. Це відчутно одразу. З фотографій, розставлених на поличках, з різних дрібничок і деталей у розповідях Галини, з того, як вона говорить про свого сина. «Гарний мій хлопчик. Моя зірочка. Кожній би матері такого сина. Він у мене великий молодець. Я не можу сказати, що ми з ним не сперечалися і не сварилися, – все було. Але, тим не менше: «Мамочко, мамочко, я тебе все одно люблю». Я його насварю, а він мені: «Мам, скажи, що ти мене любиш». І цілує мене. Два-три рази на добу дзвонив, коли пішов в АТО».
Галина говорить, що Пашка – її сенс життя, опора і надія. «У 2013-му році у мене виявили рак щитовидки. Паші був 21 рік, він дуже швидко тоді подорослішав. Новий рік 2014 року – наш останній спільний Новий рік. Це я вже після першого опромінення. А у Пашки вже більш осмислений дорослий погляд», – показує фотографії.
Галина розповідає, що син ще в школі прогулював уроки – ходив працювати на будівництво, заробляв копійки, але купував на них продукти. «Бо я чоловік», – казав він мамі. Він завжди шукав собі побільше роботи, обіцяв Галині, що вони не будуть жити у цій малосімейці, а зовсім скоро куплять собі квартиру чи будинок. Коли Галина хворіла, Пашка приходив з нічної зміни, готував їсти і мчав у лікарню. «Він любить готувати екзотичні страви, любить затишок у домі, любить гарно і модно вдягатися, робити собі стильні зачіски. Якщо він не вернеться, я навіть не знаю, як і заради чого житиму…», – говорить Галина.
Коли розпочався Майдан, Павло Пугачов його не підтримував і на мітинги в Харкові не ходив. Утім, він був патріотично налаштованим, входив до групи харківських ультрас. І коли в його місті замайоріли російські прапори на антиукраїнських мітингах, записався у «Правий сектор» – патрулювати площу. «Завдяки таким хлопцям, як мій син, у Харкові немає війни. Спочатку він був у «Правому секторі», потім перейшов у батальйон «Донбас». А 29-го травня вже поїхав на війну. Як я не плакала, як не вмовляла – даремно. «Я все одно поїду, я так вирішив. Будуть у мене діти, – говорив, – і запитають, а що ти, тато, робив, коли була війна в країні? Що я їм скажу? Війна швидко закінчиться, і я приїду. Ось побачиш…»
В ніч на 29 серпня 2014-го року Галина в останній раз поговорили по телефону з сином.
«Довго розмовляли. Ми речі купили з друзями і волонтерами. Думали, що він в Слов'янську, він так нам говорив, зібралися їхати. А він дзвонить і каже, що поки не треба ніяких речей везти. Він сказав: «Мам, я в Красносельскому, під Іловайськом. Будемо здаватися в полон». Сказав, що любить мене, і поклав трубку». А по тєлєку показували парад у Києві – і зовсім мигцем – про Іловайський «котел». Я не спала всю ніч. 30 серпня прийшла СМС-ка, що прорвалися, а ввечері – що сідає батарея і не може говорити.
Першого вересня мені зателефонувала місцева дівчинка Лєна з одного села поблизу Іловайська, Пашка був біля колодязя і не міг навіть води набрати. Мама цієї дівчинки напоїла його і запитала, куди ж він один у такому стані піде. Сказала, що тут є покинуті будинки, можна перепочити. А дівчинка Лєна потім йому каші принесла, хліба, води. І Паша попросив її зателефонувати мені. Він пішов через Комсомольське у напрямку Маріуполя. Він був один. Не дійшов три кілометри до нашого блокпоста. Потрапив у полон. Але нині він – у списках зниклих безвісти.
Коли Павлік пропав, сусіди і знайомі часто запитували: «А чого ти його туди відпустила?» Дурне питання. Абсолютно дурне. Намагаєшся пояснити – люди не розуміють. Я Пашу ніколи не забуваю – ні на секунду, це мій єдиний син. Коли люди говорять, що Пашка помер, немає його, змирися, я відповідаю: а збіг ДНК де? А тіло де? Людина не голка, вона не може просто так щезнути. Його десь тримають. Навіть якщо його, не дай Боже, стратили, дайте мені тіло. Але я буду перевіряти все. У мене у сина шрам на носі і обпечена п’ятка – свинець хлюпнув, коли він працював плавильником у цеху. Я знаю кожну його родимку, фаланги кожного пальчика. Навіть завитки на голові…»
«А знаєш, – раптом каже Галина. – Як це, коли твоя дитина зникла безвісти? Ти наче стоїш над прірвою. З останніх сил чіпляєшся, вгризаєшся, щоб не впасти, не полетіти туди вниз головою. Ти і так на межі, аж тут раптом хтось приходить і говорить тобі просто так, між іншим: «Ну, якщо за стільки часу не подзвонив, не вийшов на зв'язок – точно загинув. Змирись». І ці пусті балачки – раз – і штовхають тебе у прірву. І ти зриваєшся, падаєш у неї…»
Всі права на текст належать видавництву «Темпора».
Фото мам, Укрінформ: Іван Любиш-Кірдей,