Березневі митці

Ужгородські митці сформувалися в пориві спротиву забронзовілій місцевій літературній традиції. Драйв і креативність резистансу були такі сильні, що хлопці й дівчата відчули смак акціонізму й епатажності. Відтоді не зупиняються, не лише влаштовуючи численні акції та перформанси, а й примудряючись власним невеликим коштом та за підтримки місцевих спонсорів організовувати літературний фестиваль «Березневі коти» та щорічний проект синтезу мистецтв «Екле», видавати збірки й антології, а також влаштовувати тури на їхню підтримку всією Україною.

Все почалося на філфаку Ужгородського національного університету. Конкурс виразного читання відкрив поетів власного розливу, для яких влаштували ще одне змагання. «На цьому конкурсі було дуже пуританське журі, яке складалося переважно з викладачів та літераторів старшого покоління», – пригадує молодий поет Вік Коврей, який на той момент був іще студентом. Із запропонованих конкурсантам до публічного виконання текстів журі відібрало «найпристойніші». Певна річ, поетів така тематична цензура обурила. Тому зі сцени філфаку вони прочитали найпровокаційніші тексти власної творчості, не цураючись ані нецензурної лексики, ані епатажної тематики. Журі ж цієї витівки не оцінило. «Другу і третю премії отримали Ірися Ликович та Інна Мочарник, яка потім від неї відмовилася, – Віка Коврея, поки він про це розповідає, і досі переповнюють емоції, – а ось перше місце дали за абсолютно графоманську поезію в стилі «люблю Карпати», «зелені тра­­ви». А нас розкритикували й розбомбили, мовляв, це літературні хулігани, які творять незрозуміло що. Ми з обуренням піднімали руки, хотіли щось відповісти, але нам не дали слова».

Наступного дня після конкурсу на дверях факультету з’явився напис «Кафедра радянської літератури». На цьому, щоправда, поети не зупинилися. У будівлі університету розбили протестний намет, порозставляли свічки. Там само, просто-таки на підлозі альма-матер, читали і спалювали вірші. Далі організували акцію «Літературний голодомор». Вік Коврей ходив на пари в бандані, окулярах і пов’язці, що мало символізувати глухоту, сліпоту й німоту поетів. На підтвердження цього майже місяць протестуючий літератор не говорив, відповідав тільки на запитання, які стосувалися навчання. Згодом поети орендували й притягли до міської кав’ярні на літературне читання справжню труну. Читали прямо в ній, після чого пішли траурною ходою по всьому містові – ховали літературу, а в цей час читали вірші, співали пісні. «Ми, горяни, різкі. Якщо щось стоїть поперек горла, ми боремося із цим», – коментує Коврей методи боротьби проти диктату спілчанських літературних бонз. 

Дії розгніваних поетів на­­багато перевершили саме ли­­ше опротестування результатів студентського поетичного конкурсу, про який згодом забулося. Відчули смак, передусім смак популярності. Хоча, звісно, і безліч інших, тонших присмаків – насамперед усвідомили здатність діяти. «Прийшло переконання, що молодим треба організовуватися на противагу старшим літераторам», – пригадує власні інсайти головний культуртрегер краю Вік Коврей.

Відповідні акції не забарилися. Поминального дня, який на Закарпатті припадає на кінець жовтня, на ужгородському цвинтарі Кальварія влаштовувалися «Геловінські витребеньки». По­­ки ужгородці поминали рідних, поети читали вірші в моторошній пітьмі під мерехтіння свічок. Проводили «Ліквідацію безграмотності» серед членів місцевої спілки письменників – вчили їх, як правильно писати вірші. Організували «Битву поетів» – перший закарпатський слем із музичними імпровізаціями. «Ми влаштовували в середньому по дві акції на місяць, – розповідає поет Лесь Белей. – Намагалися вигадувати різні концепції, подачі. Наприклад, перед виборами влаштували обрання поетичного президента». 

Читання та перформанс із перевдяганням в університетській аудиторії згодом перетворилися на літературний фестиваль «Березневі коти», участь у якому поетів із Польщі та Білорусі дає повне право називати його міжнародним. Він хоча й має до сьогодні доволі локальний характер, але проводиться вже уп’яте, із кожним роком набираючи обертів. 

Оголені жіночі груди на афіші презентації антології «Березневі коти» в чернівецькому Literatur Cafe перед її початком виявилися прикритими намальованим бюстгальтером. Проте публіка по всій Україні вдячно реагує на еротичний епатаж ужгородців, який вони вже з успіхом випробували вдома. «Літературний контекст на Закарпатті дуже провінційний, – зауважує Лесь Белей, – а кафедра літератури в університеті страшенно ретроградська. Плюс націєтворча функція літератури, цнотливість… Певна річ, це зустріло спротив у вигляді еротичної поезії, яка на той час була просто епатажем». Наслідком поетичного оспівування еротичного й був ЕротАртФест «Березневі коти». Вже через рік фестиваль вийшов за межі філфаку й став усезакарпатським: до нього долучилися поети з Мукачевого, закарпатські художники, а поетичні читання розбавили музикою, графіті, боді-артом, презентаціями збірок. 

Зростання популярності зазвичай передбачає вихід із андеграунду, проте на це не так вже й легко наважитися. «Перед організацією V фестивалю ми зіткнулися з дилемою, робити читання в драмтеатрі чи ляльковому театрі, у якому всім вистачить місць, але втрачається атмосфера свободи, чи лишатися в клубах. Усе ж таки кав’ярні, у яких «Коти» проводилися раніше, хоч і маленькі, проте мають свою атмосферу. Вирішили, що найповажніші автори нехай виступають у театрах, але молодь має лишитися в андеграундовому форматі», – розповідає Вік Коврей. 

Вихід на щоразу новий якісний рівень організації фестивалю в ужгородському варіанті зовсім не означає значного припливу спонсорських грошей. Одним із основних і постійних фінансових джерел є гроші самих культуртрегерів. Також кошти беруться в меценатів, знайомих депутатів, просто знайомих. «Од­­­на дівчинка відрахувала на фестиваль гроші зі своєї зарплати. Я мав необережність про це згадати, і в пресі розгорівся скандал через те, що ми організовуємо захід за 3 тис. грн. Насправді в Ужгороді його можна зробити мізерними коштами. На останніх «Котах» найбільшою витратою була антологія, яка обійшлася в 10–12 тис. грн. Багато питань на містечковому рівні вирішуються досить легко. Афіші допомагали робити волонтери, а місцеві поети не раз скидалися на дорогу учасникам з інших міст. Останнього разу залучали як спонсора місцеву мережу супермаркетів. Але вони хотіли все заклеїти своїми банерами, тому ми ще вагаємося, чи співпрацюватимемо з ними да­­лі», – розкриває подробиці фінансової «кухні» Коврей. 

Ще одним результатом мистецьких витівок ужгородської молоді стало об’єднання мистецьких зусиль поетів, художників та музикантів у проекті синтезу мистецтв «Екле». Поєднання мистецтв в Ужгороді відбувається так: поети свої тексти дають художникам, художники свої картини або їхні знімки – поетам. Результатом обміну стає нове мистецтво: поети пишуть тексти на образи з картин, а художники відштовхуються від текстів, малюючи свої картини. Водночас музиканти, у розпорядженні яких є і тексти, і картини, імпровізують на теми цих творів. А вже потім відбуваються неформальні посиденьки, на яких художники, поети та музиканти обговорюють, як усе це має виглядати. Коли програму підготовлено, відбуваються художня виставка і власне дійство на сцені, де синтез мистецтв і втілюється. Організовувалося в Ужгороді таке дійство вже тричі на великих сценах, які часто після цьо­­го виявлялися захлюпаними фарбами.

Молоді ужгородські художники мають небагатий вибір виставкових площ: це спілчанська галерея «Ужгород», Художній музей імені Йосипа Бокшая і Музей народної архітектури та побуту. Тоді як поетів часто пригрівають кнайпи, серед яких найбільше літературних зустрічей проводять у кафе «Під замком» та пабі «Кактус». 

Освітленими вуличками нічного Ужгорода пробираємося до «Коридору» на вулиці Пархоменка, 4, колись культового міс­­ця, де понад півроку тривало активне мистецьке жит­­тя без дозволів і відома влади. Ця спілчанська художня майстерня ста­­ла мистецьким осередком після організації кількох виставок відомого закарпатського художника Павла Бедзіра. Згодом тут виставлялися творці закарпатського поп-трансу та молоді художники, проводилися фаєр-шоу та дискотеки. Спершу митці закликали своїх гостей зберігати таємницю цих зустрічей, а журналістів не оприлюднювати інфор­­мацію про них. Проте коли кількість утаємничених досягла критичного рівня, настала популярність, яка й поклала всьо­­му край.

Ще недавній розсадник свободи, у якому згодом банально відрубали світло, міститься в респектабельному районі Ужгорода й оточений вишуканими віллами. Зараз від нього залишився хіба що епос мистецьких підпільників: «Це був вузенький коридор, від якого відходять невеликі кімнатки, а також велике подвір’я, де можна було тусуватися, культурно відпочивати. Там ще й досі висять радянські агітаційні плакати, давній умивальник, у якому, певно, ще Бедзір вмивався. Атмосфера сквоту». У ній і жевріло мистецьке життя. 

Ужгородська молодь довела, що здатна самостійно реалізовувати успішні мистецькі проекти. Проте час покаже, чи не зникне креативний запал у вчорашніх студентів, коли більше не буде проти кого протестувати, а мистецькі ініціативи і далі потребуватимуть витрат із власної кишені. Адже залишитися поетом після 25-ти вдається далеко не кожному.

Андрій Любка

Лесь Белей

Вік Коврей

нічне безлюдне місто

вигулюю думки

крокую урочисто

спиш ти

я так казав світанку

зустріньмось під мостом

та довго ще до ранку 

чекати нам обом

сни бачать будинки

навіть старенький УЖ

осмислюються вчинки

і грає в мені туш

телевізійна вежа

й рідний хмарочос

все це не є безмежна

ностальгія рос

а проймаючий урбан

самотнього вікна

невидимий туман

забруднена вода

чогось бракує явно

а сонячний етюд

котрий так довгожданно

очікувався тут

розвіє увесь сумнів

розвиднюється вже

новий початок буднів

воно нам принесе

та це навіть нічого

ось тільки головне

у сірості земного

не втратити себе