Освоєння природних надр і масове порушення прав людини є пов’язаними між собою процесами. У чому конкретно полягає цей зв’язок, якщо говорити про світову діамантову економіку та видобуток нафти в басейні річки Конго, яким ви присвятили два свої документальні радіосеріали?
— Перший документальний радіосеріал, який я зробив для французького радіо «Культура» 2007 року, стосувався Міжнародного кримінального суду. Питанням для мене було: для кого прибутковими є військові злочини та що з цим може зробити міжнародне правосуддя?
Робота над цим документальним серіалом для радіо припала на час, коли вже минуло 12 років після створення міжнародних трибуналів у справах Югославії та Руанди. У тій історії я намагався зрозуміти роль і значення нових потужних міжнародних гравців, які з’явилися у світі внаслідок глобалізації, — транснаціональних корпорацій. Ці організації мають значно більше сили і влади, ніж навіть окремо взяті держави. Країна як така, очевидно, представляє так чи інакше інтереси своїх громадян і в якийсь момент стикається з потужними економічними гравцями, можливості котрих перевершують державні можливості, підважуючи цим демократичну легітимність там, де вона є. Свого часу я припустив, що, не виключено, міжнародне кримінальне правосуддя може бути контрсилою, яка протистоятиме зазначеним новим економічним чинникам, із котрими не може впоратися виконавча влада окремо взятих країн світу. Тому взявся за те, аби подивитися, чим є Міжнародний кримінальний суд.
Читайте також: Забуті предки знаменитих тіней
Робота над документальним радіосеріалом, про який іде мова, привела мене з колегами до чотирьох країн: колишньої Югославії, Руанди, Сьєрра-Леоне (знаєте, тамтешня громадянська війна пов’язана з міжнародним діамантовим трафіком), Чаду. Збираючи факти докупи, аналізуючи те, що сталося в країнах, які згадав, я з’ясував, що розглядати Міжнародний кримінальний суд як можливу противагу транснаціональним корпораціям аж ніяк не випадає. Так, міжнародне кримінальне правосуддя помічне в багатьох випадках, але явно непридатне в цьому. Річ у тім, що воно може засудити фізичних осіб, але не осіб юридичних, тому транснаціональні компанії не підпадають під його дію. Окремі особи, відповідальні за вчинення тих чи інших неправомірних діянь і злочинів всередині таких корпорацій, можуть бути засуджені, але самі корпорації як такі — ні. Виявляється, у міжнародного правосуддя немає інструментів, аби не просто виявити ланцюг відповідальності за скоєння певних злочинів, зокрема і воєнних, а й притягнути всі його ланки до відповідальності.
Під час створення документального радіосеріалу про Міжнародний кримінальний суд, коли ми багато часу провели в різних африканських країнах, очевидним став ось який важливий факт: у половині випадків воєнні конфлікти та важкі порушення прав людини, до яких вони призвели, були пов’язані з покладами корисних копалин, мінеральними ресурсами згаданих теренів. Мінерали, руди, енергетичні ресурси — ось що за цим стояло. У якийсь момент з’явилася ідея проаналізувати, якою є роль міжнародної діамантової індустрії в тих порушеннях прав людини, які скоюються на Африканському континенті. Отак постав ще один документальний радіосеріал — «Глобалізація у 57 гранях: велика подорож невеликої родини діамантів». Ця історія могла б завершитися в США, бо там найбільший ринок діамантових прикрас у світі. Ще один епізод цього мого документального радіосеріалу стосувався Франції. Власне тому, що Європа — це другий найбільший у світі ринок ювелірних діамантів.
Діамантова економіка не є ключовою частиною світової економіки й не така впливова, як, скажімо, економіка паливних копалин, нафти й газу. «Конго, поїздка до країни чорного золота» — документальний цикл, присвячений африканській нафті. Чорне золото сучасності — це нафта, але п’ять століть тому чорним золотом із Конго були раби. Протягом століть питання залишалося те саме: де і як дістати джерело енергії для виробництва. Раби свого часу обслуговували велетенські плантації у США, Бразилії чи решті колоніального світу. До появи механізації багато чого вирішувала ручна праця в індустріальних масштабах. Часи Другої промислової революції та скасування рабства у світі приблизно збіглися, і то не випадково. І рабство, і сучасне надвидобування паливних вуглеводнів мають екологічні конотації. Рабство було використанням людини пожиттєво, доки в неї не залишалося сил для праці. Нафтогазова економіка — це таке саме використовування природи, витискання з неї всього до останньої краплини.
Читайте також: На шведському «Квадраті» виросла «Пальма»
Таким чином, можлива вразливість суверенності сучасних держав пов’язана з тими, хто постачає нафту й газ, — енергоносіями їхніх економік?
— Сучасна французька економіка засновується на використанні газу й урану. Потрібно пам’ятати, що енергія і влада англійською — power — це те саме слово. Енергія таким чином є владою, убирається в політичні імплікації значення. Найбільшими постачальниками нафти до Франції є Казахстан і Саудівська Аравія, а газ їй постачають Росія і Катар. Уран вона отримує з Казахстану й Нігеру. Економіка таким чином впливає на зовнішню політику Франції, зокрема її участь у врегулюванні сирійського конфлікту. Не зрозуміло тільки, наскільки це ефективно, якщо громадянську війну в Сирії та її учасників з одного боку підтримує Росія, а з другого — Саудівська Аравія, і Франція енергетично залежна від них обох?
Сьогодення є часом усвідомлення важливості поглиблення екологічної свідомості. Зокрема й у політичному вимірі. Спирання глобальної економіки на нафту й газ — викопні паливні вуглеводні — стає чимдалі неприпустимішим. Екологічні загрози як такі стосуються не тільки всіх живих видів на планеті, а й людей також, до того ж не треба забувати, що ми вже маємо інші технології добування енергії окрім як із нафти й газу й вони не дорожчі за використання викопних паливних вуглеводнів.
Здобуття африканськими країнами незалежності в 1960-х роках не означало, що явища колоніалізму й імперіалізму припинили своє існування. Яким є обличчя й практики сучасного колоніалізму, коли йдеться про Африканський континент?
— Якщо підходити до питання з такого погляду, то мій документальний радіосеріал «Конго, поїздка до країни чорного золота» порушує таку проблему, як колонізація в сучасну добу. Долина річки Конго й усі ті країни, які там є, протягом своєї історії пережили португальську колонізацію, рабство. Зі стародавнього Конголезького королівства, що існувало до ХІХ століття й охоплювало територію сучасних Демократичної Республіки Конго та Анголи, було вивезено сумарно більше ніж 5 млн рабів. Найчастіше це наслідок дій португальців, які вивезли цих осіб переважно до Бразилії. Такою є перша форма колонізації. Друга її форма принесена до Конго не тільки португальцями, а пізніше й бельгійцями та французами, які вивозили звідси природні ресурси й оселялися в колонізованих землях, захоплюючи все більші її шматки в місцевого люду.
Таким чином місцеве населення витісняли з тих теренів, де вони жили століттями, штучно примушували переселятися, мешкати дедалі компактніше. Нестерпність такої ситуації зумовила хвилі бунтів і народних повстань, які зрештою привели до того, що країни довкола річки Конго здобули незалежність. Незалежність не принесла цій землі сподіваного полегшення і поліпшення ситуації. Всередині новоутворених держав знайшлися ті, хто зайняв місця колишніх колонізаторів. Йдеться про представників певних племен і груп усередині деяких провінцій, які посіли місця у вертикалі влади й державному керівництві, сформованих ще за часів португальців, бельгійців чи французів, і почали отримувати з цього особистий зиск. Коли в басейні річки Конго знайшли поклади нафти, скажімо, десь на півночі Анголи або на півдні Конго-Браззавіля чи десь на південному заході Демократичної Республіки Конго, місцевому населенню від цього нічого не дісталося. Річ у тім, що не воно керувало в усіх трьох названих країнах. Гроші від видобування нафти в долині Конго лягли до кишень не тих, хто населяє згадану територію, а тих, хто поза її межами. Це ще одна форма внутрішньої колонізації, тобто фактичне обдирання одних регіонів іншими.
Читайте також: Фільми на експорт, жарти про безвіз: у Києві пройшов фестиваль короткометражок KISFF
Якщо, скажімо, подивитися на відносини Франції з її колишніми колоніями, то частина старих зв’язків між ними досі діюча. Є так звана французька Африка, означена як мережа зв’язків між французькими та африканськими елітами в мілітарній, фінансовій та політичній царинах. Свій зиск вони дістають від двох найбільших ресурсів: грошей на розвиток місцевих африканських спільнот та фінансів, отриманих від добування місцевих корисних копалин. Мова про домінування, зав’язане на грошах передусім. Колишні французькі колонії в Африці, наприклад, досі не мають своїх окремих грошових одиниць, які б не називалися хай місцевими, але франками.
Ви кажете про використання африканських природних надр, але як полягає ситуація з розподілом тамтешньої землі, придатної для ведення сільського господарства?
— Світова продовольча програма ООН, одне із засідань якої мені вдалося якось відвідати, засвідчує те, що первинною енергією, котра рухає світ і його економіку, є та, яку отримують від споживання їжі. Таким чином, фокус уваги зсувається до питання сільського господарства, що постачає харчі. Тому на порядку денному питання, кому ж фактично належить земля у світі, зокрема й на Африканському континенті. А це такі країни, як Китай, Індія, Південна Корея, Саудівська Аравія. Усі вони скуповують, коли вдається, або беруть у довготермінову оренду велетенські земельні площі за кордоном, аби дістати продовольство в потрібній для них кількості й таким чином убезпечити себе. Але мова не лише про Африку. В останні 5 років процеси, про які йдеться, торкнулися також і Франції, тих її віддалених сільськогосподарських регіонів, населення яких з року в рік зменшується. Багато з тих, хто досі там мешкає, хочуть продати свою землю, часто не знаходять на неї покупців всередині держави. Китайці, дізнавшись про таку ситуацію, почали викуповувати великі земельні наділи в певних французьких провінціях. Мені цікаво, чи відбуваються подібні процеси в Україні.
Впевнено можу вам сказати, що якщо ви втратите свою землю, то автоматично з цим — свою незалежність. Втрата права власності на землю у своїй країні призводить до того, що ви більше не маєте права, скажімо, розробляти її надра так, як це вам потрібно. Можна продати якусь невеличку частину території країни іноземцям, але це має бути радше виняток, ніж усталена практика. Думаю, не треба забувати, що земля — загальнонаціональний ресурс, на який спирається державна незалежність, дещо цінніше, ніж просто гроші.
Читайте також: 4 градуси, 9 метрів
Сучасне явище постправди й документалістика мають дещо спільне між собою, принаймні те, що торкаються людських емоцій. У чому полягає різниця між ними і чи може документаристика стати противагою постправді та фейковій інформації?
— Дійсно, спільним моментом, який поєднує документальне кіно й постправду, фейкову інформацію, є те, що вони торкаються емоцій публіки. Це відбувається по-різному. Свідомо неправдива інформація є продуктом не журналістів, а прес-центрів, які мають певне політичне завдання і намагаються сягнути емоційної сфери певної групи осіб, яких для цього обрали. Інструментом тут слугують соціальні медіа, які дають змогу охопити конкретну групу користувачів. Хтось не перевірить інформацію, яку отримав, а комусь просто буде комфортно її споживати такою, якою вона подається.
Документалістика не є продуктом прес-офіцерів, які воліють залишитися безіменними, а завжди має свого автора. Автор — це особа, яка висуває на загальний розсуд власне бачення певної події або низки подій. Не випадає говорити про цілковито об’єктивну журналістику, бо завжди автор статті чи іншого типу матеріалів подає своє бачення якогось моменту реальності, яка є нескінченною. Автор відповідає за наведені в його матеріалі факти, за потреби може показати джерела, звідкіля вони взяті. Таким чином, стаття або документальний фільм — це не просто суб’єктивний погляд безіменного когось на реальність, а своєрідна позиція, яка має свого автора, відповідального за наведені ним факти. Мова не про те, що хтось каже: «Дивіться, ось правда», а про певну позицію, яка репрезентує чиїсь погляди, інтерпретацію того, що відбулося. Це такий собі вихід поза межі звичної, комфортної опції бачення дійсності навкруги, принаймні спроба такого виходу, своєрідна децентралізація позицій щодо певного питання.
У мене є улюблений французький журналіст Марк Кравець, який казав, що «журналістика — мистецтво відцентровості». Мова про здатність відходити від власних усталених думок і поглядів, аби побачити дійсність очима іншої людини. Документаристика як така якраз про це. Постправда та фейкові новини зовсім про протилежне, тобто не про множинність думок, а про звуження до меж єдиного погляду на проблему, виходу з якої немає, а переосмислення чи альтернативна думка не передбачені взагалі. Документалістика творить зв’язки між спільнотами, а постправда закріплює стан фрагментації суспільства.