Ваш дебютний фільм «Пікадеро» присвячений сучасним проблемам простої баскської родини. Наскільки складно роздивитися проблеми представників інших, нехай і європейських, культур крізь призму власної? Чи легко формується аудиторія стрічки, що не належить до популярного кіно?
— Ці речі мені цікаві. Свого часу я вивчав політологію та арабістику, і ця наука вплинула на мій підхід до вивчення й розробки певних питань кіно. Культура є тут інтегральною річчю, що стоїть понад соціоекономічною та соціополітичною ситуацією певних суспільств. Маючи тему, я передусім запитую себе, як її можна розкрити в унікальний спосіб або принаймні так, як ніхто до мене. Мій режисерський стиль не назвеш реалізмом. Є багато стрічок, присвячених різним соціополітичним перипетіям або ж позначених певними соцреалістичними тенденціями. Я у своїй роботі хочу цього уникнути, мені кортить розповісти про ті самі речі, вдавшись до іншого типу кіно. Як на мене, мати такі фільми нині, у не надто добрі для кінематографа часи, важливо.
Читайте також: Деніел Белґрад: «Усі люди проживають своє життя крізь культуру»
Погляньте-но, що відбувається в студійній системі комерційного кіно, коли випускають зливу сиквелів та римейків стрічок 1980–1990-х років. Нині індустрія масового кіно спирається на фільми про супергероїв, римейки. На кіно впливає політична ситуація, яка сьогодні не є стабільною. Американці, які чекали на президентські вибори, а тепер шоковані результатом, знімали комедійні шоу. Їм забракло духу створити бодай одну стрічку про те, що в них нині діється і що вони відчувають. Може, у США просто бояться зняти таке кіно. Власне, його доволі важко зробити в наявній там кіносистемі. Так відбувається, бо всі вкладення в американське кіно є приватними й інвестори хочуть повернути гроші. Хоча вкладають і в кіно як мистецтво, й оці фінансовані ними стрічки соціально глибші, вони порушують сучасні питання й проникають у злободенні проблеми.
У Європі з такими темами в кіно значно легше.
Знімаючи «Пікадеро», я був практично вільний у тому, що мені робити як режисерові, бо це уможливлювала система грантів. Нині, коли працюю над другою стрічкою, доводиться думати, щó привабить інвесторів та аудиторію. Першого разу я про все це не замислювався (чи то майже, чи то взагалі), бо все ж таки думав про якогось свого глядача. Нині доводиться вирішувати, чи будуть у моїх наступних фільмах сцени сексуального характеру або ж насилля. Комерціалізація мого продукту є спробою знайти кошти на те, щоб узагалі знімати кіно. Усе це вводить у своєрідне порочне коло. Насправді лише лічені режисери дозволяють собі відстоювати власну позицію в сенсі того, про що має розповідати конкретно взятий фільм, і знімати глибоке кіно без комерційного ядра. Як-от Кен Лоуч, чий фільм «Я, Деніел Блейк» здобув «Золоту пальму» цього року.
Ця стрічка Кена Лоуча — явище між скандалом і шедевром. Вона змушує суспільство реагувати. Чи й досі свобода творчості європейського режисера, його ідеї та прийоми, які й роблять фільм мистецьким твором, залишаються безсумнівним правом її автора?
— Це важко, але можливо. І тут вельми непоганий приклад — французи. Та й решта європейців з українцями включно. Згадаймо бодай «Плем’я» Мирослава Слабошпицького. Якщо повертатися до комерційної складової, то створити щось не надто комерційне в системі кіно Великої Британії не так просто. Її кіноіндустрія має ту саму ДНК, що й американська. Органи державного фінансування кіно — це круто, бо існує хоч якийсь шанс отримати кошти на картину. І водночас вони тебе вельми обмежують. Спрацьовує установка на бізнес-складову. Поза сумнівом, із Великої Британії походить багато чудових фільмів-дебютів, бо їм вдалося продертися крізь закулісу процесу виділення фінансування на кіновиробництво. Кен Лоуч, якому вже за 70 років, може робити що йому заманеться як режисер, проте, якби я знімав свого «Пікадеро» у британській кіносистемі, мені взагалі нічого не вдалося б.
Читайте також: «Життя» минуло. «Молодість» пройшла
У Великій Британії є як масове кіно, так і артхаус. Але останній саме британського походження — рідкість, переважно він закордонний. Нині ситуація краща, ніж п’ять-десять років тому, бо ж він виборює собі місце, але його програмні стрічки втиснуті в лещата конвенційних тем.
Мій фільм «Пікадеро» знятий мовою басків. Думаю, що кіносистема Великої Британії побачила б не надто багато сенсу в субсидуванні створення такого кінополотна. Знімаючи його там, я мусив би змінювати навіть моє бачення побудови наративу: фільм був би пряміший, значно формальніший. Цікавою є нова кіноробота Джима Джармуша «Патерсон». Адам Драйвер, який зіграв головного героя (водія автобуса. — Ред.), в інтерв’ю розповідав, що режисер не хотів показувати в ній драми й конфлікту. Власне, його спосіб мислення трохи скидається на мій, коли я знімав «Пікадеро». На думку людини з масової кіноіндустрії, в моїй стрічці замало конфлікту, драматичності, пристрастей, гострих сюжетних поворотів тощо. Це фільм про одвічний зовнішній конфлікт. Погляньте на його героїв, спробуйте їх зрозуміти, пройдіть разом із ними їхній шлях, їхню історію. Неправда, що кінострічку не можна зробити без драми й конфлікту. Це насправді можливо, проте не в системі масового кіно, там то безумство. Однак «Патерсон» Джармуша вийшов на екрани, має міжнародну дистрибуцію, здобув «Золоту пальму» Канн цього року й, очевидно, принесе прибуток. Внутрішні конфлікт і драма фільму вибудувані по-новому, вони не є аж надто очевидними, примушують думати, аби себе виявити.
Кожна нова доба породжує своєрідну кінематографічну течію. Чи можна нині, на вашу думку, говорити про нових європейських режисерів і нове європейське кіно? У чому їхня специфіка?
— Європейське кіно нашої доби — потужне явище. Є цілий ряд видатних постановників Старого континенту, багато видатних фільмів. Не знаю, наскільки ці стрічки відображають актуальний стан європейського суспільства. Нині створювати кіно стало простіше, бо є широкий доступ до камер, тож, будь ласка, беріть і фільмуйте, якщо так хочеться. Засмучує те, що кіно старіє.
Читайте також: Жоель Шапрон: «Кіно — це чудове знаряддя для просування іміджу країни»
Зйомки — це лише половина фільму. Друга половина — сюжет, розповідь, історія. Наприклад, нинішнього року на Берлінському кінофестивалі було представлено кілька стрічок про сучасну кризу біженців, яка захлиснула Європу. Про Сирію ішлося мало, бо сирійці, які мають камери, роблять здебільшого документальні фільми. Власне, важливо, що таке документування відбувається. Як і те, що хтось просто сів і десь собі конкретно уявив ту історію, котру хоче показати. Нині, щоб створити кіно, не потрібно мільйонів чи тисяч доларів або фунтів, бо всі мають камери на смартфонах. Так, відеозаписи, отримані таким способом, не завжди надаються до широкого показу, але найкращі потрапляють на кінофестивалі, зокрема й на такі шановані, як тут, у Києві. Є серед них ті, що збирають глядацьку аудиторію поза кінофорумами. Єдине, що мені не надто подобається в масовому доступі до камер, — кіно стало лінивішим, не надто вигадливим щодо тем. Нині багато стрічок майже про те саме, знятих в однаковій манері. Із появою цифрових камер ми можемо знімати донесхочу. І що далі? Розвиток усього в одну аморфну кінострічку? Власне, нині на тлі цифрового буму є кілька режисерів, які намагаються тримати марку, зберігати власний стиль побудови кадрів та наративу фільмів, обирати свої теми. За цим можна впізнати, хто саме зняв ту чи ту стрічку. Візьмімо чилійця Пабло Ларраїна, стилю якого ні з чиїм не сплутати. Його фільм про Жаклін Кеннеді, який продюсував Даррен Аронофскі, знято у США, однак зроблений він так, що є значущим для цілого світу. Це кіно, яке вирізняється, має свій унікальний стиль, голос.
Культура існує у своєрідній прив’язці до ідеологій. Наскільки це видно крізь об’єктив кінокамери?
— Так, цей зв’язок справді є. Цікаве запитання: чому і як відбулося сповзання до правих поглядів у Європі в наші часи? Це дещо доволі страшне, адже таким чином у наш світ можуть проникнути руйнівні практики. Інша тема — популізм, прихід Трампа до влади у США. Франція, Іспанія, Велика Британія та багато інших країн: чи не те саме відбувається в них? Водночас на противагу цьому починає піднімати голову й ліва ідея. Хороше запитання: а що ж відбувається з тими, хто посередині, між цими екстремумами? Система, яка існувала досі, колапсує, і це стосується цілого світу. Що дадуть нам усі ті зсуви, побачимо.
—————————————————-
Бен Шеррок — шотландський сценарист і режисер. Випускник Единбурзького університету, має академічний ступінь з арабістики та політики. Магістр режисури Шотландської академії кіномистецтва. Дебютний фільм «Пікадеро» презентував на Міжнародному кінофестивалі в Сан-Себастьяні у вересні 2015 року. Ця стрічка отримала чимало відзнак, зокрема на Міжнародному кінофестивалі в Цюриху, Единбурзькому міжнародному кінофестивалі, Київському міжнародному кінофестивалі «Молодість», а також приз Міжнародної федерації кінокритиків (FIPRESCI).