Це суперечить уявленням про околицю імперії з випадковою та тимчасовою, а головне бутафорською державністю. «Оскаженілі націоналісти вбивають мирне населення Донбасу» — саме така інтерпретація бойових дій на Донбасі «канонічна» для російських ЗМІ та самого Владіміра Путіна, який говорить про геноцид в Україні. Але «велика країна», що бачить себе потужним геополітичним гравцем, не може воювати проти failed state, дорослі не б’ються з дітьми, вони їх карають, обмежують, виховують, але не викликають на герць. Від такої інтерпретації дійсності Кремль не відступить.
Для земель, які Москва вважає територією свого впливу, існує своя спеціальна термінологія. Війну проти Польщі в 1939-го в СРСР називали «визвольним походом», офіційна пропаганда не надто висвітлювала бойові дії, натомість у кіножурналах показували, як мешканці Західної України та Західної Білорусі радо вітають Червону Армію. Меседж такий: прийшли та визволили, а поляки просто повтікали (про Катинь анічичирк, зрозуміло). У Чехословаччину 1968-го та Афганістан 1979-го «вводили війська». У першому випадку картинка вдалася, а от у другому довелося шукати нове визначення: надання інтернаціональної допомоги в запобіганні імперіалістичній агресії. У лексиконі радянських замполітів з’явилася приказка: «Якби не ми, в Афгані б уже були американці». З новітнього варто згадати «примус до миру» Грузії у 2008-му.
Читайте також: Концентричні кола
Увесь згаданий набір операцій не застарів. Хіба що для «визвольного походу» немає кон’юнктури: якщо Лавров зголосився б на роль Молотова, то Ріббентропа на Заході не спостерігається. «Путин, введи войска!» — ми це вже чули у 2014-му. Звичайно, цей сценарій упокорення України Кремлю підійшов би найбільше. Дизельна кіптява здіймається до неба, колони надраєної до блиску бронетехніки рухаються широкими вулицями умовного Харкова, радісні мешканці квітами, хлібом-сіллю вітають «визволителів», станцію метро «Захисників України» тут же перейменовують у «Дружби народів», а уявні «бандерівці» ганебно штурмують потяги в західному напрямку.
Але про парадну прогулянку на Схід України московські стратеги можуть хіба мріяти. Тож залишається запобігання «імперіалістичній агресії», себто розширенню НАТО на схід. Російська громадська думка вже готова до того, що якщо російські війська не захоплять Україну, там будуть натовські бази. Але тут є одна проблемка. Для надання «інтернаціональної допомоги» потрібен все ж локальний уряд під проводом такого собі українського Кармаля чи Наджибули. Рядити на ці посади Януковича та Азарова було б уже зовсім оперетково. Отже, самої собі натовської страшилки не досить, потрібен «народно-демократичний уряд» і повстання всередині самої України.
Прийти в Україну «навести порядок» — це ще один шляхетний сценарій у розумінні Москви. Дестабілізація — хороший привід для того, щоб виправдати військове втручання «запобіганням від скочування України в кривавий хаос». Сунути ж танками на Україну в її нинішньому вигляді, щоб зупинити НАТО, не надто переконливий аргумент. Особливо якщо врахувати, що українці чинитимуть опір, то таке втручання не буде прогулянкою. Замаскувати наступ під «невдоволений народ південного сходу України», що познаходив зброю в шахтах, теж не вдасться. Є один промовистий, нині майже забутий епізод чеченської війни. Усім відомому «новорічному» штурму Грозного передував інший, так званий наступ антидудаєвської опозиції. Генерал Дудаєв знався не лише на тактиці та стратегії, а й на інформаційній війні. Танкові колони «чеченської опозиції» швидко розбили, а в полон взяли повно російських кадрових військових, які на телекамери назвали свої звання та номери частин. У нинішніх умовах подібне «повстання» викрити ще легше.
Читайте також: Генерали характерних військ
Залишається «примус до миру» — бездоганний сценарій, для його втілення нічого вигадувати не треба, згодиться просто вдала провокація на Донбасі, і російські війська йдуть «зупиняти геноцид». Але нинішня Україна — не Грузія 2008-го й навіть не та, якою була у 2014-му. Наша тероборона далека від ідеалу, є прогалини в озброєнні та комплектації, але сил для того, щоб завдати ворогу відчутних втрат, вистачить. Цей фактор не варто недооцінювати. Розслідування газети «Псковская губерния» про загибель російських десантників під Луганським аеропортом стало серйозним інформаційним підривом концепції «ихтамнет». У разі повноцінного вторгнення в Україну цей епізод буде мізерним за своїм масштабом проти втрат «визволителів» у перші ж дні вторгнення.
Навряд чи достатньою причиною для вторгнення стане зростання російського угруповання біля наших кордонів від 100 до 200 і більше тисяч. Москві потрібна картинка визвольного походу, щоб умовний Харків був подібним до Праги-68, а не до Грозного-94, плюс «шляхетний привід». Без цих базових елементів складно уявити російський наступ.