«“Вони” — не такі, як “ми”, і це причина ними правити» (Едвард Саїд)
«Коли у вересні 2003 року Едвард Саїд помер після багаторічної боротьби з лейкемією, він був чи не найвідомішим інтелектуалом у світі» (Тоні Джадт)
У 2025 році київське видавництво «Комубук» перевидало український переклад (зроблений Віктором Шовкуном) книги «Орієнталізм» (1978 рік англійською, 2001 рік українською, видавництво «Основи») американського літературного критика палестинського (арабського) походження Едварда Саїда (англ. Edward Wadie Saïd, араб. إدوارد وديع سعيد, 1935–2003). Засновник постколоніальної теорії народився в Єрусалимі, а помер у Нью-Йорку. Він — син палестинського бізнесмена з американським громадянством і палестинської християнки. Під час арабо-ізраїльської війни його родина стала біженцями в США. В книзі Саїд окреслює себе так: «Я мислю себе людиною Сходу». В одній із ранніх (1979) рецензій на його книгу про автора йшлося таке: «Едвард Саїд не має загальноприйнятої ідентичності, навіть його народ (палестинці) — це дещо дискусійне». Саїд отримав освіту в Принстонському й Гарвардському університетах. З 1963 року став професором англійської літератури й компаративістики в Колумбійському університеті. До цього (у 2007 році) українською мовою (Київ, «Критика») виходила книга Саїда «Культура й імперіялізм» (оригінал — 1993 рік). Через п’ять років після виходу цієї праці Саїд почав збирати ідеї «про загальні стосунки між культурою й імперією». Книга «Орієнталізм» ґрунтується на різноманітних дослідженнях у царині антропології, історії та регіональних студій і зосереджена на Близькому Сході. «Культура й імперіялізм» розвиває попередню аргументацію, але описує вже загальну модель стосунків між модерною західною метрополією та її віддаленими територіями. Автор пише про орієнталізм як про культурний (імперський) феномен. Окремо зазначимо, що на сайті «Спільне» можна прочитати кілька статей, присвячених Саїду та його ідеям. Зокрема це передмова Тоні Джадта до посмертної збірки текстів Саїда «Едвард Саїд і палестинське питання» і вичерпна стаття Стаса Сергієнка «Едвард Саїд і марксизм: нотатки на полях “Орієнталізму”».
«“Орієнталізм” — це узагальнений термін, який я застосовую, щоб описати західне наближення до Сходу; орієнталізм — це дисципліна, зусиллями якої Схід систематично стає все ближчим до нас як поле досліджень, відкриттів і практичної діяльності. Я користуюся цим терміном для позначення тієї безлічі мрій, образів, слів, доступних для кожного, хто намагався говорити про те, що лежить на схід від межової лінії»
(Едвард Саїд. «Орієнталізм»).
У своїй книзі Саїд пише, що кожен (антрополог, соціолог, історик, філолог), хто викладає предмети що стосуються Сходу, пише про Схід або досліджує проблеми Сходу — як специфічні, так і загальні його аспекти, — є орієнталістом, у загальному значенні тим, хто займається «вивченням регіонів». Орієнталізм — це певний спосіб мислення, який підкреслює онтологічну та епістемологічну різницю між «Сходом» та (переважно) «Заходом». Це корпус західного знання про Схід. По суті, орієнталізм є «західним способом панування над Сходом», пише Саїд. Аналізуючи орієнталізм як дискурс, можна зрозуміти розгалужену і систематизовану дисципліну (товариства, кафедри, журнали), «завдяки якій європейська культура зуміла сформувати політичний, соціологічний, мілітарний, ідеологічний, науковий» погляд на Схід у післяпросвітницький період. Орієнталізм, на думку Саїда, складно відділити від впливу імперіалізму, позитивізму, утопізму, історицизму, дарвінізму, расизму, фройдизму, марксизму, шпенґлеризму.
Орієнталісти намагалися зіставити Схід із європейським духом — реконструювати, скомпонувати, наново зібрати, народити його. Сама ж європейська культура зміцнилася і певною мірою реалізувала свою ідентичність, зіставляючи себе зі Сходом «як із такою собі штучно створеною і почасти прихованою сутністю протилежного змісту». Іншими словами, Схід був витворний («орієнталізований»). Коли йдеться про орієнталізм, то, пише Саїд, говориться про британський або французький грандіозний проєкт, який охоплює: «…людську уяву, всю Індію і весь Близький Схід, біблійні землі, торгівлю прянощами, колоніальні війська і тривалу традицію колоніального управління, грандіозних корпус учених-дослідників. Незлічених “експертів” та “практиків” із проблем Сходу, цілу армію професорів-орієнталістів, складний комплекс “орієнтальних” ідей, багато східних сект, філософій і східну мудрість, пристосовані для місцевого європейського вжитку».
«Орієнталізм об’єктивно слід розглядати як знакову систему, яка виражає європейсько-атлантичну владу над Сходом, а не як правдивий дискурс про Схід (яким він претендує бути у своїй академічній або науковій формі)»
(Едвард Саїд. «Орієнталізм»).
По суті, орієнталізм — це не просто абстрактна фантазія чи вигадка про Схід. Саїд наголошує, що цей корпус теорії та практики, створений стараннями (завдяки значним матеріальним зусиллям також) великої кількості людей, формувався протягом багатьох поколінь. Це ідея про «європейську ідентичність» як вищу над усіма неєвропейськими народами та культурами. Вона просякнута думкою про європейську домінацію, різновидами расизму, імперіалізмом тощо. Так, наприклад, у розділі «Орієнталізм сьогодні» автор показує, як (і за яких умов) з 1870 року велика колоніальна експансія на Схід досягає свого піку (часи Другої світової війни) і в подальшому зміщується від британської та французької гегемонії до американської (поняття «культурної гегемонії» Саїд запозичив в Антоніо Ґрамші). В підсумку орієнталізм був, як пише Саїд, «політичною візією реальності», в якій проводилася демаркаційна лінія між своїми (Європа, Захід, «ми») і чужими (Схід, східні країни — переважно арабські, мусульманські — «вони»).
Ідеться (як і у Фуко) про зв’язок влади і знання (орієнталізм — це вид інтелектуальної влади), який творить образ «людини зі Сходу» і, як правило, якщо не дегуманізує його, то точно відмовляє йому в праві бути «нормальною» (чи рівноправною) людиною. В 70-ті роки XX століття, коли ми ще не спостерігали таких хвиль іммігрантів на Заході, Саїд пише, що якщо звести аргументацію до найпростішої форми, то вийде таке. Існують європейці — ті, хто живе на Заході, — й орієнтали. Першим притаманна зверхність, других наділили нижчістю. Перші домінують, другі дозволяють панувати над собою. Такий стан речей призводить до окупації їхніх країн, контролю над їхніми внутрішніми справами, «надання їхньої крові та скарбів у розпорядження тієї чи іншої держави Заходу». Сьогодні, в часи правління Трампа, чи нічого вам це не нагадує? Все орієнтальне треба помістити в клас, суд, в’язницю, підручник для вивчення, осуду, виправлення, управління, пише Саїд. Відтак орієнталізм найкраще мислити як сукупність примусів та обмежень, які накладаються на думку, зазначає він. Основне питання, про яке міркує автор «Орієнталізму», полягає в тому, «чи можна поділити людську реальність» природними лініями поділу, відмінностями культур, історії традицій, суспільств, навіть рас. Саїд наголошував на актуальності явища, яке згодом буде названо мультикультуралізмом, закликав уникати ксенофобії та агресивного націоналізму, орієнтованого на расистські прояви. Саїд був фундаментальним критиком «тупого й некритичного націоналізму». Ця книга виражає почуття людей «нижчого статусу», виступає на боці тих, хто зазнав несправедливої кривди.
Яке ж питання постає після прочитання книги, написаної майже п’ятдесят років тому? Якщо в ті часи світ у контексті орієнталізму переймався темами ісламу і тероризму, арабів і насильства, Сходу і тиранії, то сьогодні людство стоїть перед іншими викликами. Адже Росія (а з нею Білорусь, Іран, Китай, Північна Корея тощо) теж є частинами Сходу, і ставлення цивілізованого (знову ці поділи) світу до війни проти України (теж східної країни), яку провадить/підтримує так звана «східна» «вісь зла», давно вже не є якимось упередженням Заходу проти Сходу. Саїд ставив питання, чи можна сьогодні говорити про «західну цивілізацію» як про великою мірою ідеологічну фікцію, «що передбачає надання такої собі відстороненої переваги жменьці цінностей та ідей, кожна з яких небагато важить поза історією завоювань, імміграції, мандрів і перемішувань народів, які й наділили західні нації їхніми сьогоднішніми змішаними ідентичностями». У часи, коли писалась книга, її матеріал більшою мірою стосувався Сполучених Штатів — Саїд говорив про те, як Захід (Франція, Британія та США) уявляли Схід та підкорювали його. Але за п’ятдесят років звідтоді суспільно-політичний контекст (з часів періоду постколоніалізму та постмодернізму 80-х років) докорінно змінився. Світ знову поляризувався на початку двотисячних, коли радикальні фанатики-терористи зруйнували башти-близнюки в Нью-Йорку. Америка повернула собі роль «доброго поліцейського», а Схід іще більше засоціювався з ісламським радикалізмом. Сьогодні, на тлі російсько-української війни, критика євроцентризму та патріархату більше не є актуальною. В центрі сучасної критичної теорії має стояти вже не так «американізований» Захід чи, наприклад, колонізована Індія, як, більшою мірою, радикалізована і терористична східна країна, що її ми називаємо путінською Росією.
«Під загальним прикриттям дуже поверхового знання про Схід і під парасолькою західноєвропейської гегемонії над Сходом протягом періоду, що почався з кінця XVIII сторіччя, утворився складний образ Сходу, придатного для вивчення в академіях, для виставлення в музеях, для реконструкції в міністерствах у справах колоній, для теоретичного ілюстрування в антропологічних, біологічних, лінгвістичних, расових та історичних тезах про людство та всесвіт, для наведення прикладів у економічних та соціологічних теоріях розвитку, революції, культурної особливості, національного чи релігійного характеру»
(Едвард Саїд. «Орієнталізм»).