«Батько не тільки Лаври, а й усього народу руського»: до 400-х роковин смерті Єлисея Плетенецького

29 жовтня минуло 400 років з дня смерті Єлисея Плетенецького — архімандрита Києво-Печерської лаври, засновника лаврської друкарні й гуртка книжників, з якого почалося культурне відродження Києва на початку XVII століття. У роковини його смерті 1625 року його наступник Захарія Копистенський виголосив «Казаньє на роковую памят», де зазначив про це, а також нагадав сучасникам, що діяльність отця Єлисея залишилася зразком плідної невпинної праці на благо «усього народу руського».

7 листопада 2024 року за поданням Синодальної комісії ПЦУ з питань канонізації святих Єлисея Плетенецького приєднали до лику місцево шанованих у Київській єпархії святих і встановили день його пам’яті 29 жовтня, а також соборно в другу неділю Великого посту в день пам’яті всіх преподобних отців Печерських. 10 листопада в Успенському соборі Києво-Печерської лаври відбулась урочиста церемонія канонізації і відкрилася виставка «Просвітитель. До 400-х роковин смерті архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького». Тут уперше представлені особисті речі архімандрита, що збереглися з його поховання: опліччя фелона, парамон, єпитрахіль, два натільні хрестики. Вони вціліли завдяки археологічним розкопкам, які проводили 1952 року на руїнах Успенського собору, і копіткій праці сучасних лаврських реставраторів. Митра й сам фелон ще потребують тривалішої реставрації. На виставці також демонструють чимало цікавих артефактів тієї доби, лаврські реліквії.

Походження й родинні зв’язки Єлисея Плетенецького

За записами в книгах Львівського магістрату, майбутній архімандрит народився у Львові з ім’ям Олександр і був сином дяка Хоми й Палажки — міщан з Руської вулиці, членів руської громади. Можемо припустити, що прізвище Плетенецькі їхні діти успадкували по лінії матері, оскільки батько Хома-русин був родом з Рогатина й із цим прізвищем не згадується в джерелах. У 1537 році він прийняв міське право у Львові й відтоді став львівським міщанином, навчав дітей у церковній початковій школі. Як виявилося, він був досить заможною людиною: під час оцінки його майна 1562 року тільки дві його кам’яниці оцінили в 600 злотих кожну. Одна з них розташовувалася біля Руської церкви. Значне майно він набув завдяки торгівлі солоною рибою, що було досить прибутковою діяльністю в ті часи. У 1564 році помер «обачний блаженної пам’яті Хома дяк», залишивши значне майно дітям. Крім Олександра, у родині були ще два брати — Панас і Єронім, і дві сестри — Ганна й Федора. Значно пізніше, 1601 року, молодша сестра Федора Іванова Рудковська у Раєцькому суді Львова надала випис із київських міських книг від 22 жовтня 1601 року про те, що її брат Єлисей Плетенецький, який на той час був уже архімандритом Києво-Печерського монастиря, відписав їй належні йому кам’яниці у Львові й фільварок у Галицькому передмісті.

Про двох рідних братів архімандрита відомо, що вони мешкали на Старокостянтинівщині й служили могутньому князю Василю-Костянтину Острозькому, завдяки чому отримали шляхетські права. Очевидно, що й сам Олександр Плетенецький деякий час перебував на службі в князя й отримав нобілітацію раніше, ніж його брати, про що свідчить, зокрема, його призначення архімандритом у Лещинський монастир у передмісті Пінська згідно з королівським привілеєм від 26 серпня 1595 року. За рік до цього надання він прийняв постриг з ім’ям Єлисей.

Лещинський старовинний монастир Різдва Богородиці був заснований у ХІІІ столітті й пов’язаний з литовським князем Войшелком (1260-ті роки). З XV століття в ньому жили єпископи Пінсько-турівської православної єпархії, яких вважали архімандритами монастиря. У ньому була чудотворна ікона Успіння Богородиці. Монастир був релігійним і культурним центром Полісся, тут вели літописання, переписували книги. Можна припустити, що Плетенецький продовжив цю традицію. Офіційно його запровадили на архімандритство 13 жовтня 1595 року, після того як він приїхав з королівським привілеєм у Пінськ.

Участь Плетенецького у подіях 1596–1605 років

15–19 жовтня 1596 року в Бересті в катедральнй церкві Святого Миколая більшість єпископів за участі представників Папи Римського й короля Сиґізмунда ІІІ проголосили унійний акт про відновлення єдності київської церкви з латинською. Більшість присутніх ієрархів Київської митрополії на чолі з митрополитом Київським Михайлом Рогозою приєдналися до римо-католицької церкви. Це рішення передбачало утворення руської унійної церкви, яку згодом назвали греко-католицькою, що визнавала верховенство Римського Папи. Водночас опозиція під проводом князя Василя-Костянтина Острозького, представника константинопольського патріархату Никифора й двох українських владик Гедеона Балабана та Михайла Копистенського провела в тому ж місті свій собор, де відкинула проголошену унію. Отже, Берестейська унія розколола українське суспільство, поділивши його на конфесії, започаткувала тривалу релігійну полеміку та протистояння. Православну церкву де-юре ліквідовували, а її правонаступницею оголошували унійну церкву.

Києво-Печерський монастир був ласим шматком для уніатів, які прагнули ним заволодіти, щоб посилити позиції в Києві і південній частині київської митрополії. 4 березня 1595 року Римський Папа сполучив київську архімандрію з митрополичим престолом, а 5 травня король секвестрував монастир на користь Михайла Рогози. Але києво-печерський архімандрит цим рішенням не підкорився. У низці документів 1598 року Рогозу титулували «архімандритом печерським київським», ввели у володіння маєтками Лаври на території Великого князівства Литовського, однак боротьба тривала надалі. Отже, Берестейська унія спричинила фактично двовладдя в Києво-Печерській лаврі. Після смерті Михайла Рогози влітку 1599 року король передав її унійному митрополиту Іпатію Потію.

За участь в антиунійному соборі король Сиґізмунд III вирішив покарати Плетенецького й наказав передати управління Лещинським монастирем унійному холмському єпископу Діонисію Збируйському. Однак Плетенецький виявив непокору й усіляко перешкоджав уніатам перебрати монастир до своїх рук. Він керував ним навіть після переїзду в Київ. 9 травня — 2 червня 1599 року на прохання князя Василя-Костянтина Острозького отець Єлисей взяв участь у Віленському з’їзді православних і протестантів, метою якого було укласти релігійний союз. А у вересні 1599 року після смерті Никифора Тура за сприяння могутнього патрона його обрали архімандритом Києво-Печерського монастиря, і він залишався ним чверть століття — до самої смерті.

Ім’я Плетенецького фігурує в численних судових декретах, куди Іпатій Потій подавав позови на нього й Києво-Печерський монастир з вимогою передати йому землі Лаври. Однак вправні адвокати відстоювали права монастиря. На заваді планам унійного митрополита стали об’єднані сили лаврського православного духовенства, київської міської громади й козаків. І хоча Римський Папа Климент VIII свого часу видав буллу про передання Лаври унійному митрополитові, впливовий магнат, київський воєвода Василь-Костянтин Острозький провадив політичну гру на користь православних. Він заручився підтримкою свого сина-католика Януша, краківського каштеляна, за посередництвом якого зав’язав контакти з папським нунцієм Рангонієм, а пізніше — із самим Римським Папою і вирядив православного ієрарха Плетенецького до папського нунція, наполягаючи, щоб той сприяв утвердженню його на архімандритській кафедрі. Водночас князь пообіцяв понтифіку перейти в унію. Нарешті 19 липня 1603 року Папа скасував буллу про передання Києво-Печерської лаври уніатам, але в підсумку київський воєвода обіцянки так і не дотримав. Тож король Сиґізмунд III дозволив Єлисею Плетенецькому залишатися на посаді архімандрита, але відповідний привілей видав йому тільки через два роки — 22 лютого 1605 року на вальному коронному сеймі у Варшаві. Цікавою деталлю цього привілею є те, що в преамбулі зазначається, що його надали Плетенецькому на його прохання — «чоломбиття» — і всіх ченців монастиря, а також завдяки протекції князів Острозьких.

Відновлення православної ієрархії

25 березня 1620 року Єрусалимський патріарх Теофан ІІІ прибув до Києва з великим почтом, зокрема з екзархом Константинопольського патріарха Арсенієм і архімандритом з Єрусалима Христофором. У Києві того часу також перебували болгарський Софійський митрополит Неофіт і грецький Стагонський єпископ Аврамій. Архімандрит Плетенецький разом з козацьким гетьманом Петром Сагайдачним умовив Теофана ІІІ висвятити православних ієрархів, яких не вистачало православній церкві.

Переговори, найімовірніше, відбувалися в Києво-Печерській лаврі, де патріарх зупинився по дорозі з Москви. Він спочатку не хотів цього робити, оскільки мав непогані відносини з королівським двором і дорожив ними, але врешті-решт погодився, як вважається, за пожертву й під натиском козаків. Теофан відвідав також інші київські православні храми, установив хрест біля Богоявленської церкви й надав Київському братству право патріаршої ставропігії, підпорядкувавши його безпосередньо юрисдикції Константинопольського патріарха. До Київського братства записався Петро Сагайдачний з усіма козаками Війська Запорозького, зробивши на його користь чималу матеріальну пожертву. Теофан висвятив на митрополита Йова Борецького (колишнього ректора братської школи), на єпископів — тодішнього ректора братської школи Мелетія Смотрицького й ігумена Київського братського монастиря Ісаю Копинського.

Захист прав Лаври на земельні володіння

Києво-Печерський монастир був найбільшим церковним землевласником у Київському воєводстві. На той час йому належали чотири містечка: Василів, Радомишль, Дідів, Безрадичі й близько п’ятдесяти сіл. Як виявилося, архімандрит приділяв багато уваги й зусиль збереженню володінь монастиря від зазіхань сусідів-землевласників. Збереглося чимало судових актів, які показують судові суперечки монастиря із землевласниками, маєтки яких межували з лаврськими. Серед них найчастіше згадують князів Корецьких, магнатів Замойських, шляхтичів Єльців, Немиричів, Харленських, ігуменів деяких київських монастирів і навіть київську міську громаду.

Конфлікти в середовищі землевласників через збіглих підданих — звичне явище для того часу, і Києво-Печерський монастир не був винятком: 14 серпня 1609 року Плетенецький скаржився на київського біскупа Криштофа Казимирського про втікачів-підданих з Дідова до біскупського Фастова й із Навоза до новоосадженої біскупської слободи. А 21 серпня він заявив про побиття й ув’язнення своїх слуг і підданих з Навоза в селі Короп’я та інші утиски. 23 травня й 20 червня 1618 року архімандрит скаржився на князя Юрія Вишневецького з вимогою повернути йому підданих, що втекли з містечка Безрадичі до Пирятина.

Справжнім лихом для місцевого населення й землевласників було розміщення військових на стації в поселеннях. 21 серпня 1609 року Плетенецький скаржився на подружжя Тишкевичів — Фрідріха й Софію за наслання жовнірів на митрополичі містечка Дідів і Радомишль і заподіяння там шкоди його підданим. Того ж дня архімандрит подав ще одну скаргу на те ж подружжя про наслання підданих на монастирські маєтки — села Сваромль, Тарасовичі, Новосілки, Ошитковичі, Глубове, Сорокошичі, Навоз, слободу Пакуль і вчинення збитків монастиреві. А Лукаш Сапєга і його дружина Софія Кмітянка захопили монастирське село Сновидовичі.

Спорадичні конфлікти траплялися між Плетенцьким і Єльцями: 14 серпня 1609 року архімандрит подав позов на Пилипа й Костянтина Єльців за ґвалтовний наїзд їхніх підданих на будівлі монастирських бояр із села Чоповичі, які побудували їх на острові Духовний над річкою Лумля. 4 жовтня 1617 року архімандрит у судовому порядку припинив усі судові суперечки з братами Єльцями — Федором, Костянтином, Пилипом — після полагодження стосунків через приятельський суд з приводу розмежування спірних земель між лаврським маєтком Чоповичі й села Головки.

У Волинському воєводстві Києво-Печерський монастир був власником трьох маєтків на Рівненщині — Городка, Обарівщини й Лобковщини, які межували з володіннями Замойських. Ще 1516 року княгиня Анастасія Гольшанська за заповітом відписала ченцям ці маєтки, заповівши поховати своє тіло в Успенському соборі в Києві. Відтоді архімандрити докладали чимало зусиль для розбудови в селі Городок своєї резиденції. У вересні 1620 року Плетенецький просив воєводу Томаша Замойського дати спокій його підданим у цьому маєтку. Приводом для занепокоєння послужив лист ченців з Городка, які поскаржилися на дії ревізорів, які начебто хотіли провести там детальну ревізію. У травні 1621 року архімандрит сам вирушив у волинську резиденцію поправити там здоров’я і розібратися з різними справами, але застав полк жовнірів, які хотіли стати стацією на цілу зиму, чим завдали б непоправної шкоди місцевим жителям. До того ж 11 травня ротмістр Бжидзевський начебто з відома самого воєводи з кількома десятками жовнірів прибув теж до Городка й хотів з місцевих сформувати роту. Архімандрит у листі до воєводи буквально благав не допустити цих безчинств.

Культурно-освітня діяльність і гурток Плетенецького

З ім’ям Єлисея Плетенецького пов’язана широка культурно-релігійна й освітня діяльність: йому вдалося згуртувати довкола себе достатньо відомих на той час православних релігійних і освітніх діячів, які сприяли розвитку інтелектуального життя в Києві. Більшість з них були уродженцями Галичини. Львівське коріння й навчання в школі при Успенському братстві Плетенецького сприяли налагодженню тісних зв’язків з різними діячами української культури, які були пов’язані зі Львовом. Серед них був енциклопедист і філолог ієромонах Памво Беринда, який до 1616 року працював у львівській братській друкарні, але отець Єлисей запросив його особисто як знавця грецької мови й друкарської справи для роботи над «Анфологіоном». До лаврського інтелектуального кола належали також богослов протопоп Лаврентій Зизаній, наступник Плетенецького на архімандритство ієромонах Захарія Копистенський, ректор Київської братської школи Касіян Сакович, поет і перекладач Тарасій Земка, майбутній митрополит Київський і Галицький Йов Борецький, майбутній лаврський архімандрит, а згодом також митрополит Київський і Галицький Петро Могила та інші. Коло їхньої ерудиції та зацікавленості було досить широким: богослов’я, філософія, лінгвістика, географія, образотворче мистецтво, антична й ренесансна західноєвропейська література, літературний переклад.

Сучасники архімандрита зауважували, що головна його заслуга — відкриття друкарні. Із цією метою він особисто за срібло купив у спадкоємців Федора Балабана після його смерті в місті Стрятин друкарню й переніс її до Печерського монастиря. Для забезпечення друкарні папером за наказом архімандрита в лаврському містечку Радомишль звели папірню — першу в Центральній Україні паперову фабрику.

У 1615 році Єлисей Плетенецький взяв участь в організації школи в Лаврі й став співзасновником Київського богоявленського братства й школи при ньому. За зразок взяли львівську братську школу, де колись він сам навчався. Заняття вів особисто Плетенецький, а також члени його гуртка. У школі викладали латину, грецьку мову, богослов’я, риторику, географію, граматику.

Видані за участю членів гуртка книжки поширилися не тільки в Речі Посполитій, а й на інших слов’янських землях, зокрема «Великий катехизис» під редакцією Лаврентія Зизанія та укладений Памвою Бериндою «Лексикон словенороський» (перший український лексикографічний словник церковнослов’янської мови з вкрапленнями малозрозумілих староукраїнських слів, а також слів іншомовного походження).

Першою книжкою, надрукованою в Києво-Печерській лаврі, був «Часослов» (1616) з передмовою Копистенського. Серед наступних видань — «Анфологіон» (1619, 1048 сторінок) — збірка текстів святкових служб на всі православні свята року. У передмові до цієї книжки Плетенецький дякує Богові за те, що побачив завершення «бажаної і початої, обітом зобов’язаної справи». «Анфологіон» започаткував традицію українського напряму лаврського книгодрукування.

У 1620 році в друкарні лаври за взірцем стрятинського «Служебника» 1604 року надрукували «Служебник, або Літургіаріон». Передмову до видання написав Єлисей Плетенецький. У 1620 році вийшла друком «Книга о вѣрѣ єдиной, святой апостолской церкве» Кирила Лукаріса, який 1621 року став Вселенським патріархом. Того ж року побачило світ «Слово на Латинов» Максима Грека. У 1622 році вийшла друком невелика брошура Касіяна Саковича «Вѣршъ на жалосный погребъ Зацного Рыцера Петра Конашевича Сагайдачного».

Згодом друкарня підготувала ще два видання. Перше з них — «Бесіди св. Іоанна Златоуста на 14 посланій апостола Павла» — вийшло друком 1623 року з передмовами Плетенецького й Копистенського. Архімандрит у передмові називає це видання «душеспасительным бісером», бо в ньому міститься не лише «все богослов’я православної віри», а й «пречудові душевнокорисні повчання». Єлисей Плетенецький і його видавці оцінювали це видання як визначну суспільну подію. Друга книжка «Бесіди св. Іоанна Златоуста на Діяння Апостольські» вийшла у світ незадовго до смерті архімандрита — 1624 року. Як і попередня, вона була гарно орнаментована. Єлисей Плетенецький настільки ослаб, що не вірив, що зможе побачити надруковану книжку. У передмові він просить прийняти його книжку з таким самим благосердям, з яким він і його сподвижники працювали над нею. Ці настрої відбились і в його листі від 17 вересня 1624 року до Львівського Успенського ставропігійного братства, де він звертається до львівських братчиків підкреслено шанобливо: «В православіи цвітущіи, а мнѣ вԑлицԑ ласкавіи пановԑ братія гражанԑ лвовскіԑ». Архімандрит наголошує, що тільки з Божою поміччю він зміг надрукувати ці книги й просить братчиків ласкаво прийняти його подарунок. Того ж року в друкарні вийшли «Псалтир» з деякими вибраними молитвами, який з благословення Єлисея Плетенецького підготував монах Йосип Кирилович, і «Номоканон, сиріч Законоправилник». Лаврські друки вирізняються своєрідним колоритом ілюстрацій, серед яких — зображення чудотворної ікони Успіння Богородиці, образи преподобних Антонія і Феодосія.

Меморіалізація архімандрита

Ще за життя Єлисея Плетенецького сучасники намагалися звеличувати його діяння й заслуги. У 1618 році в друкарні Києво-Печерської лаври вийшов присвячений йому панегірик Олександра Митури «Вѣзєрунокъ цнотъ прԑвԑлԑбного в Бозѣ єго милости, гсдна ωтца Єлисєя Плєтєнєцкого, архімандрита кієвского, монастыря Пєчарского и проч», написаний давньою українською мовою, метою якого було прославити фундатора друкарні Києво-Печерської лаври.

Після смерті архімандрита опублікували «Казання на почесному погребі блаженного мужа і превелебного отця кір Єлисея, в ієромонахах Євфимія Плетенецького, архімандрита монастиря Печерського Київського…», яке проголосив його наступник Захарія Копистенський 29 жовтня 1624 року. Автор «Казання» звертає увагу на те, що архімандрит «жил свято, чистотнє, въздєржно, и прикладнє, муж великий былъ статєчности и набожный, Церковного правила особливе кождонощного постерегатель, всем предводитель и выполнитєл, впродъ прєд всеми на Полунощницу и оное набоженство становячися, и там аж до конца триваючи…» Готуючись до смерті, він приготував собі труну, прийняв схиму й став іменуватися Євфимієм. У проповіді перелічено історичні заслуги отця Єлисея: запровадження в Лаврі друкарні, відкриття папірні в Радомишлі, запрошення до Києва фахівців і вчених для виправлення друкованих книг, збереження ставропігіальних прав обителі тощо. Підсумовуючи заслуги Плетенецького, Копистенський зазначив: «він так багато зробив для цього святого місця, що хай би хто після нього при Божій помочі працював у монастирі Пречистої Богородиці, він буде все починати, і будувати, і завершувати на його основі, на його фундаменті, на його творінні».

Лаврський чернець Атанасій Кальнофойський у праці «Тератургима» («Тɛρατούργημα, lubo cuda», 1638) подає епітафію на надгробку архімандрита Єлисея Плетенецького: «Святої душі благочестивого Старця Єлисея Плетенецького пам’ять. Він покоїться умерши, іззовні церкви у цій каплиці, яку при житті для гробу собі із каменю збудував. Року від Р. Х. 1624, жовтня 29, о 19 год.». У тому ж творі Кальнофойський перелічує та описує чудеса, що трапилися за архімандритства Плетенецького.

Ім’я архімандрита вписано до Пом’яника Львівського Успенського ставропігійного братства, з яким протягом життя він підтримував тісні зв’язки. Вшановуючи пам’ять великого лаврського просвітника в наш час, на його честь назвали вулицю у Львові, а 2009 року спорудили пам’ятник на річці Мика в Радомишлі.

Єлисей Плетенецький був, як про нього відгукувалися сучасники, людиною видатних розумових і моральних якостей. Зокрема, Копистенський у надгробному слові характеризує його «як мужа високої сили духу, набожного хранителя церковного правила», який був «глибоким аскетом, постійно пам’ятав про смертний час» і прагнув зробити свій монастир осередком наукового просвітництва, не шкодував здоров’я і сили для оборони православ’я, навіть у похилому віці не ухилявся від турбот і праці. Він, поза сумнівом, належить до пантеону найвизначніших людей української історії.