Понад те, він зміг зробити це в набагато гірших умовах: брак простору, обмеженого густонаселеним острівцем, брак природних ресурсів, брак спільної історії на острові, населеному іммігрантами-поліглотами. Можливо, саме через пошук спільних традицій його Сінгапур 1990-х років боровся за «азійські цінності». На цей момент він був найбільш «західним» місцем в Азії.
Самого Лі, чий дідусь-англофіл додав до китайського імені Куан Ю ще й Гаррі, міністр закордонних справ Британії Джордж Браун назвав якось «найкращим англійцем на схід від Суеца». Він пишався своїм успіхом у колоніальному суспільстві. Був зразковим студентом у довоєнному Сінгапурі, а згодом, після перерви в роки японської окупації (1943–1945), і в Лондонській школі економіки (ЛШЕ), і в Кембриджі. І він, і його дружина Куа Ґок Чу отримали дипломи юристів.
Під впливом британського науковця Гарольда Ласкі, з яким познайомився у ЛШЕ, у 1950-х роках Лі став учасником антиколоніального руху, а в Британії агітував за Лейбористську партію. Але для нього ідеологія завжди була на другому місці після прагматичної оцінки ефективності влади. Він діяв безжально і так пробрався до керівництва Партії народної дії (ПНД), ставши першим прем’єр-міністром Сінгапуру після здобуття самоврядування у 1959-му. І пробув на цій посаді 31 рік.
Лише один раз за цей час сталева маска впала. Привівши Сінгапур до федерації з Малайзією у 1963-му, Лі вивів його звідти знову. Фактично в серпні 1965 року Сінгапур було виключено з федерації, а прем’єр-міністр Малайзії назвав Лі главою уряду, «який не проявив анітрохи лояльності до центральної влади». Зі свого боку, Лі зрозумів, що Сінгапур, населений переважно китайцями, завжди буде на других ролях у країні, де панівне становище належить малайцям. Проте і далі вірив у злиття двох держав і працював над цим усе своє життя. Оголошуючи про вихід із федерації, він заплакав.
У довгому списку ресурсів, яких бракувало Сінгапуру, було нормальне водопостачання: країна критично залежала від трубопроводу з Малазійського півострова, із яким щойно офіційно «розлучилася». Її оборона була залежною і від доброї волі Америки, і від ослаблої колишньої колоніальної імперії – Британії. Індонезія, регіональний гігант, проводила щодо Малайської Федерації ворожу політику конфронтації, яка мало не доходила до відкритої війни, щоб підкреслити, що лише примха колоніальної історії дала змогу колишній британській колонії Малайї з прилеглими територіями існувати окремо від колишньої нідерландської колонії Ост-Індії, яка стала називатися Індонезією.
Читайте також: Проект "Економічна стіна"
Сінгапуру як країни не було. «Як ми мали створити націю з різномовного зібрання мігрантів із Китаю, Індії, Малайзії, Індонезії та інших частин Азії?» – запитував Лі Куан Ю, озираючись на минуле. Расові сутички 1960-х у самому Сінгапурі та в Малайзії наклали довічний відбиток на менталітет Лі. Навіть коли зовні Сінгапур видавався мирним, гармонійним, аж до нудного стабільним місцем, уряд часто діяв так, ніби мусив танцювати на краєчку прірви міжетнічної ворожнечі. Державне житло – один із найбільших успіхів влади – і досі розподіляється за етнічними квотами, щоб малайська й індійська меншини не утворювали гетто.
Таке відчуття зовнішньої слабкості та внутрішньої крихкості було основним у політиці Лі Куан Ю в молодій державі. Полишений напризволяще в 1971 році Британією, яка відмовилася від своїх володінь «на схід від Суеца», Сінгапур завжди на високе місце ставив національну оборону, хоча безпосередні загрози державній безпеці ослабли. Відносини з Малайзією часто були напруженими, але ніколи не доходили до тієї точки, коли виникала небезпека збройного конфлікту. А Індонезія закінчила свою політику конфронтації в середині 1960-х. Утворення в 1967 році Асоціації держав Південно-Східної Азії (одним із батьків-засновників якої став Лі Куан Ю) посприяло об’єднанню регіону. І все ж чоловіки в Сінгапурі досі проходять дворічну службу в національних збройних силах. Видатки на оборону в країні з населенням 5,3 млн вищі, ніж в Індонезії з майже 250 млн осіб; у 2014-му вони поглинули понад п’яту частину бюджету.
В очах Лі Куан Ю уразливість Сінгапуру також була виправданням певного обмеження демократичних свобод. На початку це проявлялося через силові методи, наприклад арешт неблагонадійних комуністів. Але згодом методи стали витонченішими: комбінація економічних успіхів, перекроювання виборчих округів, жорсткий контроль за пресою та юридичне переслідування опозиційних політиків і критиків, зокрема закордонних ЗМІ. У Сінгапурі проводяться регулярні, вільні й чесні вибори. Щоправда, голосування примусове.
Дивіться також інфографіку: Сінгапур у роки правління лі Куан Ю
Головна причина цього – економічний успіх: зростання в середньому тримається на рівні 7% за рік протягом чотирьох десятиліть. Але партія Лі Куан Ю не покладалася на милість долі. Традиційні ЗМІ беззубі; опозиційних політиків доведено до банкрутства законами про наклеп, успадкованими від Британії; виборці бояться, що у випадку перемоги кандидатів від опозиції їхній округ отримуватиме менше фінансування; влада маніпулює межами виборчих округів. За словами прибічників, перевага системи Лі Куан Ю в тому, що в ній якраз достатньо виборчої конкуренції для збереження чесного уряду, але не досить, щоб йому загрожувала втрата влади. Тож він може будувати плани на майбутнє від імені народу й опиратися спокусі догоджати популістам.
Міністрам його уряду платили найвищі оклади у світі, щоб привабити таланти з приватного сектору й не допустити корупції. Корупція і справді стала в Сінгапурі рідкістю. Як і інші злочини, її побороли частково жорсткими покараннями – від шмагання різками за вандалізм до повішення за вбивство або контрабанду наркотиків.
Крутий
Де в чому Лі Куан Ю був трохи дивакуватим. У 1999 році Wall Street Journal провів опитування знаменитостей ХХ сторіччя, попросивши їх назвати головний винахід тисячоліття. Лі єдиний не згадав друкарський верстат, двигун внутрішнього згоряння або інтернет, вибравши натомість кондиціонер повітря. Він пояснив, що до появи кондиціонерів мешканці тропіків були в невигідному становищі, позаяк спека й вологість знижували якість їхньої роботи. Зараз їм «уже необов’язково відставати». Учений та журналіст Черіан Джордж помітив у тому метафору стилю правління Лі Куан Ю і написав про це одну з найкращих книжок «Нація з кондиціонером: Нариси політики комфорту і контролю» («The air-conditioned nation: Essays on the politics of comfort and control»). Лі Куан Ю зробив Сінгапур комфортабельним, але не забував контролювати термостат. Сінгапурці, схоже, змирилися з цим, дивлячись, як міняється і модернізується їхній острів. Але в 2011 році ПНД показала найгірші за свою історію результати на загальних виборах (лише 60% голосів, але 93% місць). Багато хто думав, що доведеться щось змінювати й що створена Лі Куан Ю структура не підходить для епохи Facebook і розквіту непідконтрольних мереж. Почалися нарікання на обмеження в повсякденному житті. Люди вже не вважали Сінгапур аж таким уразливим і менше боялися наслідків критики влади.
Читайте також: Відпустити минуле. Чи можлива економічна незалежність від РФ
Найдужче вони обурювалися тим, що багатьом (незважаючи на хвалену систему обов’язкових заощаджень) не вистачало грошей, щоб піти на пенсію. Вину за це покладали на великий приплив іммігрантів, через яких заробітна плата лишалася низькою, а вартість життя зростала. Це стало наслідком унікальної неспроможності багатьох проведених Лі Куан Ю кампаній змусити сінгапурців змінити спосіб життя. Йому вдалося створити народ, який розмовляє мандаринською мовою, вихованіший за попередні покоління, який не переходить вулицю на червоне світло і не жує жуйок, але не зміг заохотити людей народжувати більше дітей. На початку 1980-х він відмовився від своєї політики «не більше ніж двоє дітей» і почав заохочувати розширення родин серед освіченої частини населення. Але через три десятиріччя рівень народжуваності сінгапурок не вищий, ніж в інших країнах світу.
«Невдалі» вибори 2011 року закінчилися остаточною відставкою Лі Куан Ю. У 1990-му він пішов із посади прем’єра і став старшим міністром, а в 2004-му – міністром-ментором. Потім вийшов зі складу кабінету, але залишився в парламенті. На той час уряд Сінгапуру вже сім років очолював його син Лі Сянь Лун. Родина Лі була готова судитися будь із ким за натяк на непотизм. Крім того, Лі-старший вважав, що талант передається спадково.
З етичного погляду такі ідеї впадають у расизм. Численні високопоставлені гості із Заходу, які стікалися в Сінгапур, щоб зустрітися з Лі Куан Ю, хотіли триматися подалі від таких незручних тем. Вони вважали за краще послухати його думку про підйом Китаю або занепад Америки. Також захоплювалися комфортом та економічними успіхами Сінгапуру й хотіли почути, як можна його повторити. Тим часом контроль і зразковий «соціальний порядок» у країні приваблювали прихильників, зокрема й лідерів Китаю, особливо Ден Сяопіна (як і Лі Куан Ю, він належав до китайської етнічної меншини хака). Тож людину, що водночас була і бичем комуністів на батьківщині, і критиком занепаду Заходу та його немічного ідеалізму, шанували як великого світоча геополітики як у Китаї, так і на Заході. Напевно, він не раз думав: а що якби доля дала йому владу не над містом-державою, а над супердержавою?
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com