Батіг і пряник для влади

16 Січня 2010, 00:00

 

Не пізніше ніж у другій декаді лютого Україна отримає президента, легітимність якого буде поза сумнівом. Не син, не товариш, не сам собі наступник – для більшості уламків СРСР отримання демократично обраного керівника все ще залишається мрією. Та втішатися цим не буде часу. Кінець виборів покладе початок складнішому й анітрохи не менш важливому процесу. Українському народу належить попрацювати батогом і пряником, щоб видресирувати новообраного президента.
 
У суспільствах зі стійкими традиціями управління уряди приходять до влади вже дресированими. У країнах, де державність перебуває у процесі становлення, суспільству після чергових виборів доводиться починати з нуля.
 
У незрілих країнах від влади очікують чудес, а самі начальники прагнуть здійснювати подвиги. Їм нудно навчатися у школі демократії. Їм нудно вчасно ходити на роботу й не порушувати правил вуличного руху. Їм огидно читати про себе в газетах усілякі дурниці, тим більше публічно відповідати на них. Якось огидно єству, щоб одразу після перемоги по-школярському зубрити уроки європейськими мовами. Хочеться увірватися в історію якнайшвидше, по-новаторському, напряму. Щоб ламати ворогів через коліно, як генерал Піночет. Щоб у противника душа у п’яти сховалася, як у розкішному Сінгапурі, де 30 років довгими бамбуковими палицями бив співвітчизників по п’ятах великий хуацяо Лі Куан Ю. Щоб вчепитися в кермо і нікого більше до нього не підпускати, як це робив і робить відважний підполковник із братської Півночі. Керівники з них, звісно, специфічні, але які рейтинги!
 
На відміну від названих вище героїв шлях європейський позначений іменами неяскравими. Хто там керував Нідерландами наприкінці 1950-х? Як звали прем’єр-міністра Норвегії в середині 1970-х? Навіть Улофа Пальме зі Швеції зовсім забули б, якби не його загадкова загибель.
 
Звісно, якщо покопатися в літописах інтернету, можна виявити, що саме в часи цих безіменних лідерів у їхніх країнах відбулося плавне і швидке зростання народного добробуту. Але що скажуть про тебе виборці, якщо весь твій термін мине без подвигів і звершень, без захоплених натовпів і довгих кортежів, які, блимаючи синіми спалахами, мчаться по центру столиці?
 
Всі уряди, як діти. Люблять салюти і паради, мріють кататися головними вулицями під блиск сліпучих мигалок. Тільки народ має право відібрати в них владні цяцьки або обмежити їхній набір. Але право народу не реалізується автоматично. Якщо громадська думка країни проґавила час дресури, не зуміла одразу ж після виборів поставити свій уряд на його місце, цілком імовірно, доведеться очікувати ще довгих чотири роки. І тоді все доведеться починати з початку. А всі безцінні, безповоротні роки від виборів до виборів підуть на обкатку вічного двигуна під назвою «ручне управління».
 
Якщо заглибитися в історичні деталі, то насправді виходить так, що чи не всі герої ручного управління – типові невдахи. Чилійського диктатора наприкінці життя ледве не посадили, врятувався довідкою про недоумство. Путін кермує цілком самовладно, але бочком, із правого сидіння. Лі Куан Ю небезуспішно керував державою майже 30 років, але вся його держава – з пів-Одеси. Може, якби доля занесла Едуарда Гурвіца у Сінгапур, то він і там виявився б не останнім із хуацяо.
 
Незначні успіхи авторитарних режимів пов’язані або з географічними крихітками (Бруней, Катар), або з учорашніми племенами. Пів-Одеси можна обслужити і без прозорих виборів. А ось Норвегія, країна середніх просторів, побоїться віддавати себе в одні руки. Нормальний світ уже давно не мислить свого життя без чіткого розподілу чітко змінюваної влади. Що ж до України, найбільшої країни Європи, то неможливо уявити генія, якому вдалося б впоратися хоча б із однією з безлічі серйозних проблем без повсякденної участі суспільства.
 
Відомо, що влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно. На щастя, ця максима має й зворотний бік. Влада відповідальна, така, що ні на мить не випадає з-під контролю сильних громадянських інститутів, чітко обмежена ними, пробуджує в інших особистостей цілком привабливі людські риси. Коли Велика Британія прогнала Черчилля з прем’єрського крісла одразу ж після вистражданої ним перемоги, сер Вінстон відгукнувся з гордим сміхом: «На таку невдячність здатний тільки великий народ».
 
Чи знайде українське суспільство в собі сили, щоб уже з перших днів взятися за дресирування нової влади? Чи зуміє чемно, але невблаганно спрямувати своїх керівників у бік некрикливої, несуєтної громадської роботи? Тут дуже багато залежатиме від того, що українці вважають своїм благом і в чому вбачають його джерела.
 
Навряд чи хтось заперечуватиме, що доля подарувала українцям шикарний шматок планети. Трохи замало природного газу, але це не біда. Біда в тому, що багатомільйонне населення, розумне, освічене і працьовите, все ще не стало народом. А народом не станеш, доки не матимеш розумного й відповідального уряду. Його не залучиш ззовні. Доводиться вирощувати у своєму колективі. Зате плоди тішать. Якщо вдасться видресирувати цей уряд, дивись, наступний обійдеться без батога, тільки легкими ляпанцями по заду.